Чтение онлайн

Тоді Турін схопив його і струсонув, бо вчув у тих словах наближення звитяги судьби, проте від жаху та нестями серце його не хотіло приймати їх, — так смертельно поранений звір перед смертю нищить усе довкола.

— Так, я Турін, син Гуріна, — крикнув він. — Отож, давним-давно ти таки вгадав. Але про Ніенор, мою сестру, тобі не відомо нічого. Нічого! Вона живе в Таємничому Королівстві, в безпеці. Це вигадка твоєї підлої душі, щоби звести з розуму мою дружину, а тепер от і мене. Ти, кульгаве зло, — будеш цькувати нас аж до смерті?

Але Брандір відштовхнув його.

— Не руш мене! — сказав. — Припини скаженіти. Та, котру ти називаєш дружиною, прийшла і подбала про тебе, але ти не відгукнувся на її поклик. За тебе відповів інший. Дракон Ґлаурунґ, який, гадаю, зачарував обох вас, аби звершилася судьба. Ось що він сказав перед смертю: «Ніенор, донько Гуріна, оце брат твій, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід — Турін, син Гуріна».

Тоді раптом Брандір зайшовся сміхом причинного.

— На смертному одрі, кажуть, люди мовлять правду, — хихикав він. — І дракони також, як видається. Турін, син Гуріна — прокляття цілому роду твоєму і кожному, хто дасть тобі притулок!

Тоді Турін затис у руці Ґуртанґа, й очі його жорстоко зблиснули.

— А що сказати про тебе, Києногий? — вимовив він повільно. — Хто потайки, в мене за спиною, повідав їй справжнє моє наймення? Хто привів її перед очі драконової злоби? Хто стояв і дивився, як вона помирає? Хто прийшов сюди, щоби якнайшвидше оголосити все це жахіття? Хто нині потай зловтішається з мене? То люди мовлять правду перед смертю? Кажи її зараз же!

Та Брандір, побачивши в очах Туріна власну загибель, тримався стійко і непохитно, хоча єдиною його зброєю був костур; і він сказав:

— Те, що сталося, — довга історія, а я втомився від тебе. Одначе ти обмовляєш мене, сину Гуріна. Чи Ґлаурунґ обмовив тебе? Якщо порішиш мене, то всі побачать, що він був правий. І все ж я не боюся смерті, бо тоді піду шукати кохану Нініель, і, можливо, мені вдасться знайти її по той бік Моря.

— Шукати Нініель! — крикнув Турін. — Е ні, знайдеш хіба що Ґлаурунґа, щоби разом плодити брехню. Спатимеш біля Черва, твого поплічника, і гнитимеш із ним в одній темряві!

Тоді він заніс Ґуртанґа, рубонув Брандіра й убив його. Та люди відвели очі від того вчинку, а коли він повернувся й пішов геть од Нен-Ґіріту, злякано повтікали.

Тоді Турін, мов безумець, побрів крізь лісові хащі, то проклинаючи Середзем'я та взагалі життя людей, то гукаючи Нініель. Але коли нарешті викликаний горем шал відступив, він присів ненадовго, і зважив усі свої діяння, і ніби почув власний крик: «Вона живе в Таємничому Королівстві, в безпеці!» І тоді йому спало на думку, що, незважаючи на зруйноване життя, він мусить туди піти; бо Ґлаурунґова брехня постійно вводила його в оману. Тому він підвівся, і подався до Переправ через Тейґлін, і, минаючи Гауз-ен-Еллет, скрикнув:

— Гірко я поплатився, о Фіндуілас, за те, що завжди прислухався до дракона. Пошли мені розраду!

І щойно він вигукнув це, як побачив дванадцятьох добре озброєних мисливців, котрі надходили через Переправи; і то були ельфи; і при наближенні він упізнав одного з них — Маблунґа, головного лісничого Тінґола. І Маблунґ привітав його, гукаючи:

— Туріне! От ми й зустрілися. Я розшукував тебе і радію, бачачи тебе живого по стількох важких роках.

— Важких! — сказав Турін. — Так, важких, неначе ступня Морґота. Якщо ж ти радий бачити мене живим, то ти такий у Середзем'ї один. Чому так?

— Бо серед нас ти зажив доброї слави, — відказав Маблунґ, — і, хоча ти й уникнув багатьох небезпек, я до останнього боявся за тебе. Спостерігаючи за просуванням Ґлаурунґа, я думав, що він довершив нечестиві замисли і повертається до Повелителя. Та дракон звернув до Бретілу, і саме тоді я довідався від мандрівників, що Чорний Меч Нарґотронда знову з'явився в тій землі, й орки уникали її кордонів, як смерті. Потому жах охопив мене, і я сказав: «На жаль! Аби розшукати Туріна, Ґлаурунґ іде туди, куди не посміли зайти його орки». Тому і я поспішив сюди — щоби застерегти тебе і допомогти.

— Поспішив, але не досить швидко, — мовив Турін. — Ґлаурунґ мертвий.

Тоді ельфи глянули на нього подивовано і сказали:

— Ти порішив Великого Черва! Нехай довіку славиться ім'я твоє поміж ельфів і людей!

— Байдуже, — мовив Турін. — Моє серце також мертве. Та позаяк ви прийшли з Доріату, розкажіть бодай щось про моїх рідних. Бо в Дор-ломіні мені сказали, ніби вони втекли до Таємничого Королівства.

Ельфи мовчали, та, зрештою, Маблунґ заговорив:

— Так, справді, за рік до приходу дракона. Проте нині їх там немає, на жаль!

Тоді серце Туріна зупинилося, дослухаючись до кроків судьби, яка невідступно йшла за ним — аж до кінця.

— Кажи далі! — крикнув він. — Не барися!

— Вони подались у нетрі, щоби відшукати тебе, — мовив Маблунґ. — Всупереч усіляким порадам, рушили до Нарґотронда, коли стало відомо, що Чорний Меч — це ти. Тоді Ґлаурунґ виступив уперед, і всі їхні охоронці кинулись урозтіч. Морвен відтоді й не бачили; Ніенор же, зачаклована німотою, помчала на північ, мов дика олениця, і пропала.

Потому, здивувавши ельфів, Турін засміявся, голосно та різко.

— Хіба не дотепно? — скрикнув він. — О, прекрасна Ніенор! Отож, вона втекла з Доріату до дракона, а від дракона — до мене. Оце люб'язність фортуни! Засмагла вона була, з темним волоссям, невисока і тендітна, мовби дитятко ельфів — хто би міг не впізнати її!

Вражений, Маблунґ сказав:

— Тут, певно, якась помилка. Сестра твоя була інша: висока, блакитноока, з волоссям кольору щирого золота, правдива жіноча подоба Гуріна, її батька. Не може бути, щоби тобі стрілася саме вона!

— Не може, не може, Маблунґу? — кричав Турін. — Чому ж ні? Розумієш, я сліпий! Ти не знав? Сліпий, сліпий, бо зі самого дитинства йшов навпомацки в темній імлі Морґота! Тож облиште мене! Ідіть, ідіть! Повертайтесь у Доріат, і нехай зима висушить його! Проклинаю Менеґрот! Проклинаю вашу виправу. Цього єдиного бракувало. Тепер западає ніч!

І він помчав од ельфів, як вітер, а їх переповнив подив і страх. Але Маблунґ сказав:

— Сталося щось дивне та жахливе, про що ми не відаємо. Ходімо і допоможімо йому, коли вдасться: він-бо нині причинний і шалений.