Чтение онлайн

Але чого-чого, а впертості Дункові не бракувало.

— Пан Явтух чекає на своє вино, — мовив він до Яйка. — Розкажеш йому, куди я поїхав.

— Розкажу, пане.

Яйк смикнув Маестра за повід, мул смикнув вухами, але хутко рушив з місця. Він теж прагнув якнайскоріше скинути зі спини ті барила. Дунк його цілком розумів.

Коли в струмку ще була вода, він протікав на північний схід, тому Дунк повернув Грома на південний захід. Не проїхав він і кількох кроків, як Беніс наздогнав його і рушив поруч.

— Треба ж наглянути, щоб тебе не повісили. — Він запхав до рота новий жмут кислолисту. — За отим гайком піщаної верби увесь правий берег — то павуча земля.

— Гаразд, поїду по нашому боці.

Дунк не хотів халепи від господарки на Холоднокопі. У Стояку про неї казали недобре, кликали Червонястою Вдовицею, бо власних чоловіків та, мовляв, поклала у землю немало. Старий Сем Горбик патякав, що вона — відьма, отруйниця, а чи й гірше. Два роки тому вона послала своїх служивих лицарів через струмок, аби схопити Осгреєвого чоловічка за крадіжку овець.

— Коли наш ласкавий пан самі поїхали до Холоднокопу вимагати його назад, то їм сказали шукати неборака на дні рову, — розказував Сем. — Удовиця наказала зашити бідолаху Дейка у лантух каміння, та й потопити. Опісля того пан Явтух найняли пана Беніса на службу, аби той відганяв павуків од нашої землі.

Під палючим сонцем Грім ішов неквапним, рівним кроком. Небо було синє, пронизливе, без жодної хмаринки. Русло річки вихилялося між кам’янистих острівців та поодиноких верб крізь голі брунатні пагорби та поля мертвого або вмираючого збіжжя.

Через годину дороги від мосту вони опинилися на краю невеличкого ліску, що належав Осгреєві та звався Гаковим Гаєм. Здалеку його зелень вабила до себе і викликала в Дунка марення про тінисті галявинки, дзюрчання струмків і таке інше. Але зблизька дерева виявилися хирлявими, покрученими, з понурим обвислим гіллям. Деякі з великих дубів поскидали листя, половина сосен стояла бура, як пан Беніс, і підперезана поясами з висохлої мертвої глиці. «Дедалі гірше», подумав Дунк. «Бодай одна іскра, і все тут спалахне, мов губка.»

Втім, поки що підлісок уздовж річки Клітчастої тримався міцно. У ньому сплуталися в один суцільний безлад терен, кропива, зарості білої шипшини і молодої верби. Щоб не продиратися крізь кущі, вони перетнули сухе русло на бік Холоднокопу, де ліс був вирубаний задля пасовиська. Тут серед бурої посохлої трави та зів’ялих квіток силувалися знайти щось їстівне кілька чорноносих овець.

— Немає тварюки, тупішої за вівцю, — зазначив пан Беніс. — Вони тобі, бовдунку, часом не родичі?

Дунк не відповів, і той знову зареготав своїм курячим сміхом.

Ще за три верстви на південь вони натрапили на загату. Не надто велику, але міцну. Через струмок від берега до берега були перекинуті дві добрячі дерев’яні загорожі зі стовбурів дерев, на яких ще лишилася кора. Простір між ними був засипаний камінням впереміш із землею та добре притоптаний. Позаду греблі потік піднімався берегом та стікав у рівчак, прокопаний крізь поля пані Тенетник. Дунк звівся у стременах, аби глянути пильніше. Блиск сонця на воді видав наявність іще двох десятків менших каналів, що розбігалися на всі боки, наче павутиння. «То вони крадуть нашу річку.» Видовище розлютило його, а надто коли він зрозумів, що дерева для загати напевне вкрали з їхнього ж Гакового Гаю.

— От бачиш, у що ти вляпався, бовдунк, — мовив Беніс. — Не міг змиритися, що струмок висох собі сам. Почалося все з води, а скінчиться кров’ю. Твоєю та моєю, до речі.

Бурий лицар витяг меча.

— Та що поробиш, якось вже буде. Онде твої трикляті копачі. Треба напустити на них трохи страху.

З цими словами він вдарив муцика острогами і загалопував крізь траву.

Дункові залишалося тільки поїхати слідом. При боці в нього висів меч-півторак пана Арлана — довгий, прямий, надійний сталевий клинок. Якщо ці копачі канав мають хоч краплю здорового глузду, то втечуть. Громові копита розкидали на всі боки грудки грязюки.

Один чолов’яга кинув лопату, забачивши лицарів, та інші не поворухнулися. Було їх зо два десятки: високих та низьких, молодих та старих, спечених сонцем до брунатної кірки. Беніс стишив крок, а вони стали нерівною лавою, стискаючи в руках кайла та лопати.

— Це земля Холоднокопу! — закричав один.

— А це річка Осгрея, — вказав Беніс мечем. — Хто поставив цю кляту загату?

— Маестер Керрік, — відповів один молодий копач.

— Ні, — заперечив старий. — Те сіре щеня тицяло пальцем і казало, що робити. А ставили ми.

— Ну то й розваліть її до дідька так само, як поставили.

Копачі дивилися похмуро та виклично. Один витер піт з лоба тилом долоні. Але ніхто не вимовив ані слова.

— Ви, вражі сини, щось недочувати стали, — заявив Беніс. — Чи мені вухо комусь відрубати? Або два? Кому першому?

— Це земля Тенетників. — Старий копач був кощавий, зігнутий і впертий, як пень. — Ви тут чужі. Відріжете комусь вухо — пані втопить вас у мішку.

Беніс під’їхав ближче.

— Не бачу тут жодної пані, лише одного язикатого хлопа.

Він тицьнув у голі бурі груди копача вістрям меча. З’явилася намистина крові.

Це було вже занадто.

— Прибери меча, — попередив Дунк. — Він не винуватий. Роботою керував маестер.

— Це для збіжжя, пане лицарю, — мовив капловухий копач. — Пшениця сохла, отож маестер наказав. І груші теж сохнуть.

— То й вибирайте, кому здохнути: грушам чи вам.

— А ви нас не лякайте, — мовив старий.

— Отакої? — Беніс свиснув мечем у повітрі, розпанахавши щоку старого від вуха до щелепи. — А я кажу: чи груші повиздихають, чи ви.

Кров копача потекла обличчям.

«Ой леле, не слід було так чинити.» Але Дунк проковтнув свою лють. Зараз вони з Бенісом стояли на одному боці.

— Геть звідси, ви усі! — закричав він на копачів. — Тікайте до замку вашої пані!

— Тікайте! — підхопив пан Беніс.

Троє впустили реманент і втекли, хутко приминаючи траву. Але інший чолов’яга, кремезний та зчорнілий на сонці, підняв кайло і мовив:

— Та їх же тільки двоє.

— Заступами проти мечів багато не повоюєш, Йоргене, — гукнув старий, тримаючись за щоку. Кров стікала йому між пальців. — А ви не думайте, що вам це так подарують!