Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Що ж до перукарні, то хоч у її вітрині також можна було побачити кілька мух, здохлих, щоправда, не більш як десять днів тому, проте в ній щомісяця прибиралося до блиску, і Кел орудував там своїми змащеними ножицями, незмащеними ліктями і язиком у рожевому роті, з якого на клієнта віяло м'ятним духом. А коли він брався до свого «Джмеля» й водив тією великою сріблястою і зумкітливою комахою тобі навколо вух, то, здавалось, і сам боявся, щоб вона не вихопилася з його рук, аж поки машинка раптом замовкала і, вчепившись тобі у волосся, спинялася, а Кел з прокльонами намагався вивільнити її, відхиляючись і смикаючи так, наче видирав зуба.
Оце тому, та ще з міркувань ощадливості, я підстригався в Кела всього двічі на рік.
А почасти й тому, що з усіх перукарів у світі Кел чи не найбільше говорив, базікав, теревенив, запевняв, переконував, натякав, бубонів — аж памороки забивало. Хоч яку тему назви — він знав її вздовж і впоперек, а розтлумачуючи нудну теорію Ейнштейна, міг раптом замовкнути, приплющити око, схилити голову набік і поставити Запитання запитань, на яке ніхто не дасть певної відповіді.
— Слухайте, я ніколи не розказував вам про своє знайомство зі старим Скоттом Джопліном? [15] Ну як же, побий мене сила божа, я і старий Джоплін… Ось послухайте, як одного дня в тисяча дев'ятсот п'ятнадцятому році він навчав мене грати «Регтайм кленового листка». Зараз я вам розкажу…
15
Знаменитий джазовий піаніст 20-х pp.
На стіні висіла фотографія, надписана чорнилом кілька століть тому й така ж вицвіла, як об'явка про канарок. На фотографії був зовсім юний Кел на стільчику біля фортепіано, а над ним — Скотт Джоплін, чиї великі чорні долоні лежали на руках щасливого хлопця.
Той зафіксований на фотопапері сповнений радості хлопчина так і застиг назавжди на стіні, схилений над фортепіано й готовий ударити по клавішах, запопасти життя, цілий світ, безмежний всесвіт, підкорити їх собі. На хлоп'ячому обличчі був такий вираз, що в мене аж серце кров'ю обливалося щораз, як я його бачив. Тим-то й уникав дивитись на ту фотографію надто часто. І без того боляче було бачити, як Кел прикипав до неї поглядом, збираючись поставити своє Запитання запитань, а потім, не чекаючи прохань чи спонук, кидався до піаніно, щоб видобути з нього ту мелодію кленового листка.
Кел…
Кел був схожий на старого ковбоя, приставленого до перукарського крісла. Уявіть собі такого-от техаського скотаря: жилавий, битий вітрами й дощами, видублений сонцем, усе життя в крислатому стетсонівському капелюсі — й спить у ньому, й умивається. Оце вам Кел, що кружляв навколо клієнта, як навколо ворога, зі зброєю в руці, чикрижив волосся, підрубував баки, прислухався до клацання ножиць, тішився гармонійним дзижчанням свого електричного джмеля і говорив, говорив, говорив, — а мені здавалося, ніби навколо крісла гарцює ковбой у насунутому на вуха стетсонівському капелюсі і йому страх як кортить кинутись до піаніно й відкрити його усміхнені клавіші.
Часом я вдавав, ніби не помічаю його палких, закоханих поглядів на сховану під кришкою чорно-білу й біло-чорну клавіатуру. Та зрештою приречено зітхав і вигукував:
— Ну гаразд, Келе. Давайте.
І Кел «давав».
Ураз оживши, він вайлуватою ковбойською ходою перетинав кімнату — власне, тепер Келів було два, і той, що в дзеркалі, меткіший і зграбніший за справжнього, — а тоді відкидав кришку піаніно й оголював його жовтаві зуби, з яких, наче біль, поривалася назовні музика.
— Ось послухай, синку. Чи ти чув коли в житті, бодай коли-небудь… ти чув… отаке?
— Ні, Келе, — відказував я, чекаючи в кріслі з недостриженою головою. — Ні, — щиро запевняв я. — Ніколи не чув.
«Боже мій, — востаннє заволав у моїй свідомості отой старий, виходячи з моргу, — хто ж це так жахливо його підстриг?»
І я побачив винуватця, що стояв за вікном перукарні, визираючи в туман, достоту як оті люди в порожніх кімнатах, чи в кафе, чи на розі вулиць, зображені на полотнах Хоппера. [16]
16
Американський художник початку XX ст.
Кел…
Я присилував себе відчинити двері й боязко, не підводячи очей, увійшов.
По всій підлозі лежали жмутки темно-русявого, чорного й сивого волосся.
— Ого! — мовив я вдавано бадьоро. — Схоже на те, що день у вас сьогодні пожитний!
— Та ні, — відказав Кел, і далі дивлячись у вікно, — це волосся лежить уже кілька тижнів. Та й хто при здоровому глузді ввійде в ці двері? Хіба що якийсь волоцюга — це не про вас, — чи дурень — і це не про вас, — чи якийсь лисий чоловік — і поготів не ви, — щоб запитати про дорогу до божевільні, чи якийсь бідак — оце вже ви, тож проходьте, сідайте в крісло й готуйтеся до страти електричним струмом, бо мій «Джміль» уже два місяці як барахлить, а я не маю грошей полагодити цю бісову техніку. Сідайте.
Скоряючись своєму катові, я ступив уперед, сів і втупив очі в розкидане по підлозі волосся, ті знаки чийогось минулого, які мали б про щось промовляти, але німували. Навіть примружившись, я не міг добачити там ніяких химерних обрисів чи застережень про близьку небезпеку.
Нарешті Кел обернувся й почовгав через ту занедбану фаянсову пустку, притрушену волоссям, і руки його механічно, мов самі собою, взяли гребінець та ножиці. Ставши позад мене, він на хвильку завагався, наче кат, якому звеліли відтяти голову молодому королеві.
Він запитав, яку стрижку — довгу чи коротку — я хочу, тобто менше чи більше мене спотворити, на вибір, але я, забувши про все на світі, дивився через сліпучо-білу арктичну пустку перукарні на…
Келове піаніно.
Уперше за п'ятнадцять років воно було під чохлом. Його жовтозуба усмішка ховалася під білим покійницьким покривалом.
— Келе… — Очі мої прикипіли до того покривала. На хвилю я забув про старого з трамвайної станції, що лежав у моргу закляклий, із жахливою стрижкою. — Келе, — запитав я, — як же це? Ви більш не граєте свій старий рег?
Кел заходився клацати в мене над вухом ножицями.
— Га, Келе? — не вгавав я. А тоді: — Щось сталося, Келе?
— Коли скінчиться це вмирання? — озвався Кел, неначе звідкись іздалеку.
Тепер навколо моєї голови задзижчав джміль, кусаючи за вуха, і по спині в мене побігли знайомі холодні мурашки; а потім Кел знов узявся до своїх тупих ножиць, обтинаючи мені голову, наче то був ланок здичавілої пшениці, й лаючись собі під носа. Я відчув легенький дух віскі, але й далі дивився просто себе.
— Що з вами, Келе?
— Нічого… Чи то пак, чортзна-що.
Він кинув ножиці, гребінця й змовклого сріблястого джмеля на полицю, перебрів через море зістриженого волосся й відслонив покривало на піаніно. Воно вискалилося, мов безтямне одоробло, а Кел сів і поклав на клавіші обидві руки, схожі на вмочені у фарбу пензлі, готові намалювати не знати що.
Те, що вийшло з-під них, скидалося на зламані зуби в розтрощеній щелепі.
— Чорт забирай! До лиха! Яке паскудство! У мене ж завжди виходило, я завжди викрешував живі іскри з цього бісового інструмента! Мене навчав сам Скотт, старий Скотт… Скотт… — Голос його завмер.