Смерть манекенниці
Шрифт:
— Я подав заяву на пенсію. Постарів я, Діду, — сказав Гогу.
Почувши з вуст свого друга звичне прізвисько, Дід відчув, як його вмить охопила невимовна туга, адже ніколи ще Гогу не називав його так.
— Завітай до мене, Гогу. Погомонимо, кави вип'ємо. Для нас уже дні стають коротшими, а ночі все довшими й довшими.
— Хоча б у мене діти були або ще хто-небудь… А то ж сам-самісінький… Учора я намагався пригадати своїх родичів. Здається, зовсім нікого з близьких немає. Мушу неодмінно поїхати на село. У мене заощаджено трохи грошей. Кому їх лишити? Вони ж мені нелегко дісталися, а лишити нікому. Ну, скажи сам, хіба не прикро?
— Та що тобі в голову лізе, чоловіче добрий? Ця дівчина не була твоєю дочкою, вона тобі зовсім чужа.
— Я думав, що саме таку дочку хотів би мати. Ти ж бачив, Діду, які в неї очі? Боже мій, що за очі!
Дід попрощався з Гогу на розі якоїсь вулиці. Він хотів провести його аж додому, але тяжка зажура товариша краплина по краплині просочилася і в його душу, йому стало дуже гірко, відчув гнітюче безсилля.
Недалеко від ломбарду Дід побачив Рафаеля Пуцінтелу. Той ніс за спиною в'язку ікон.
— Привіт, дідуню! Я вже чув новини. Сподіваюся, особисто я анітрохи не сприяв тому, що втратив свій хліб? Ще тол? як побачив тебе в мадам Боздог, зрозумів: мене чекають важкі часи й голодний пайок. Але для художника злигодні доконечні. Може, підшукаєш для мене клієнтів? Я певний: ти розумієшся на справжньому мистецтві. Інакше б я не дав тобі ікони.
— Я спробую допомогти тобі. Вірю в твій талант, юначе.
— Ліпше б ти не відкривав його, — сказав Рафаель і пішов геть.