Чтение онлайн

— Ви кажете: наш, ніби він і справді наша власність.

— Не власність, а все-таки ми його освоювали. Ну, та ти до слів не присікуйся, не звинувачуй мене в експансії.

— Що ви! Я ж бо знаю ваше справжнє ставлення до колоніальних народів — тричі слухав вашу лекцію «Колоніалізм — найвища форма експлуатації».

— Спасибі. Дякую за увагу!

Цими словами, між іншим, Толстиков ще на «Вихорі» закінчував кожен свій виступ і повчання, адресоване нам, матросам. Ввічливість, очевидно, збереглася з днів його діяльності як лектора, хоч, правда, причетний він був в основному до макаронної промисловості — інспектував макаронні фабрики. Словом, макаронник — не той, що стоїть за верстатом, працює на потоці, а який лише в дудочку дме та іншим лапшу на вуха вішає.

— Я так гадаю, — подякувавши мені за добру пам'ять про його антиколоніальну лекцію, сказав Гудзонович. — Нам слід відвідати північно-східну частину острова.

— Відпочиньте, а я піду.

— Ні, друже, — запротестував колишній макаронник. — Іти треба разом. Якщо тут з'явилися тубільці, не відомо, як вони себе поведуть при зустрічі.

Ми піймали кількох крабів. З учорашнього дня в нас ще лишилася половина кореневища бабаї. Всівшись на стовбур поваленої пальми, заходилися обідати.

Гудзонович розмріявся:

— До цих раків та пивця б хоч пляшку! Е-ех…

Я пива не люблю, тому промовчав. Правда, від холодного лимонаду не відмовився б. Із задоволенням випив би й молока — навперехилки, прямо з глечика, щойно взятого з погреба, як пив у дитинстві.

Що не робиш, про що не думаєш на чужині, все невідв'язно стоїть перед очима і село, й рідна хата.

Незручно зізнаватися — ще подумають: сентиментальність! — а таки скажу: тропічна рута пахне мені степовими медвяними травами, мангрові зарості здаються верболозом… Вслухаюся в шерхіт дерев, всіх оцих хібіскусів, мускатників, плумерій, вслухаюся з надією: чи не озветься раптом знайомий з дитинства голос? Журливої сокорини, явір-клена. Чи не зашумлять вони над головою під весняним крилатим вітром? Я степовик і, де б не був, залишуся ним довіку.

Узбережжям, переступаючи завали викинутого прибоєм плавника, та попід узліссям подалися ми в незвідану частину острова.

Формою суходіл нагадував велетенську рибину, яка вигнула хребет в бік океану. Черевом вона була звернута до лагуни, хвіст і голова впиралися у протоки, що з'єднували внутрішню водойму атола з океаном і за якими вдалині зеленіли пласкі острівці.

Ми йшли до риб'ячої «голови», на північний схід острова.

Невідомість та можлива зустріч з тубільцями нас чомусь не лякали: хоч би як там було, це краще, аніж жити самітниками. Люди, і лише вони, зможуть допомогти нам вийти із скрути, повернутися на Батьківщину.

У думках я припускав: а що, як тубільці зустрінуть нас вороже? Дикі, войовничі племена… поклоніння ідолам, жертвоприношення; мене й Гудзоновича підсмажують на вогні…

А, бодай йому, чого тільки не приверзеться! Такі жахи можна вичитати хіба що в книжках фантастів та пригодницьких повістях авторів, які ніколи островів не бачили. А я бачив і знаю: діти природи — тубільці, вони залишилися такими ж, як і були сотні літ тому, — довірливими, з відкритим серцем. Ось тільки зайди, ті, хто відвідує околиці планети, приносять туди лихо: поневолення, атомну смерть.

Відкрите узбережжя кінчалося, починалась руда мангрова гущавина, і ми звернули праворуч, де на широкій галявині ріс пальмовий гай, в якому дерева стояли, ніби обпалені грозою: одні стовбури без крон; ворсиста, кольору запеченої крові кора звисала клоччям.

— Яке сумне видовище, так ніби над островом пронісся вогненний смерч, — зауважив я.

— Може, й пронісся, хто його знає,— відповів Толстиков.

Раптом в кущах тріснула гілка, щось шугонуло й зашаруділо. Почулися схвильовані голоси:

— Атуа!

— Аіту!

— Тупуа! [42]

Ми з остраху зупинилися.

— Атуа!

— Аіту!

— Тупуа! — знову почулися голоси, тепер уже дітей і жінок.

Гудзонович зробив стійку, ніби боксер перед поєдинком: ногами вперся в пісок, стиснуті в кулаки руки розчепірив, готовий дати відсіч. Але — кому?

— Атуа, аіту, тупуа! — імітуючи почуте, вигукнув я.

Це, очевидно, вплинуло: із заростей на край галявини виглянуло кілька низькорослих, майже голих тубільців.

В руках вони тримали довгі палиці. «Сапилна, чи що?» — майнула думка.

Остров'яни, що так раптово з'явилися, не наважувались підходити. Вони про щось голосно перемовлялися між собою. Потім кремезний тубілець, видно, алаб — старший над ними, вигукнув:

— Йокве юк! [43]

— Йокве юк! — підхопили інші.

Та ми, не здогадуючись, що означають ті слова, стояли мов укопані.

Вагання наше тубільці зрозуміли по-своєму — як відмову прийняти їхнє запрошення. В настрої й поведінці людей відчулася зміна: настороженість, яка відразу переросла в неприязнь.

— А, а, а!! — заволав хтось із них. — Американ! Американ! Матапуле! [44]

— Американ, гола, гола! [45] — вирував натовп.

— Що трапилося? Чого така агресивність? — пошепки запитав я Гудзоновича.

— Бачиш… Вони нас, мабуть, прийняли за американців, а ті їм немало принесли лиха, — мовив Толстиков. — Треба якось пояснити, що ми не американці, не солдати, які прийшли їх кривдити.

І тут мені стало в пригоді те, хоч і поверхове, знання полінезійської мови, словниковий запас, що після відвідин Самоа поповнився на Фунафуті завдяки Корділії та її дідусю Менеуа.

Звичайно, мова тубільців Маршаллових островів відрізняється від мови мешканців Самоа чи Фунафуті, адже Маршаллові острови — Мікронезія, а ті архіпелаги — полінезійські, та все одно вони сусіди з Мікронезією.

Територіальний поділ — умовний. У культурі й побуті народів, які живуть на численних островах Океанії, багато спільного. Як і в мові,— тому що з давніх-давен люди спілкуються між собою, і мешканці Фунафуті чи островів Гілберта, незважаючи на мовний бар'єр, все ж розуміють один одного.

Я взяв на себе роль дипломата, повпреда.

— Стійте тут! — сказав я Гудзоновичу, а сам, кинувши ціпок, на який опирався, пошкутильгав до тубільців, що не переставали галасувати.

— Талофа! Талофа! — гукнув я, приклавши руку до серця та схиляючи голову.

Натовп завмер — ані слівця.

— Талофа! — повторив я, ступивши вперед ще кілька кроків. — Ну, чого ви? — ніби неслухняним дітям сказав я, зовсім наблизившись до остров'ян. — Ми не американці, ні! Я, — тицяючи себе в груди, мовив, — тана тафалота, рибалка, а мій оу, друг, — показав я на Гудзоновича, який стояв, здивований вкрай, — алаб, начальник.