Чтение онлайн

І тоді Плотія досить несміло (може, збентежена присутністю раба, а може, вона позбулася сміливости перед його твердішою волею), проте з цілковитою певністю того, хто знає, що каже, озвалася знов, і голос її пролунав із нечутности нескінченно далекої далечини: «Мою батьківщину ти знехтував, тепер спи, спочивай собі наперекір моїй волі».

Де ж вона? І знов довкіл нього враз виросли й щільно зімкнулися стіни з рослин — глухі, непроникно-зелені, немов олов’яна темниця вже знов обернулась на тінявий ґрот, що колись дав притулок йому і Плотії… Нескінченно далеко сягали непроникні ті зарості, сягали до самої нескінченної далечі обрію, а посеред зелені вилискував кущ злотолистий, близько-близько, можна було дотягтися й рукою, хоч тоді довелося б тягтися рукою через увесь цей широкий потік, що нерухомо тут плинув, ледве чутно струмуючи, — нестримна пливка таїна… І це звідти, від того куща злотолистого пролунав голос Плотії, віщий поклик, прощальний і легкий.

Ах, вона вже зникає! Уже недосяжна, вже промайнула по той бік потоку, по той бік бажань…

— Нічого не хочеться…

— То й добре, — Плотій промовив. — Це добре, що нічого не хочеться.

— А як знадобиться що-небудь, — і Луцій озвався, — то на те ми обидва і тут… Ти щойно збирався про щось там у нас попросити?

По той бік потоку! Порожній потік, безберегий, і ні витоку в ньому, ні гирла. Де ми із нього спливли, де канемо знову в живий цей потік, що відносить часи і приносить непам’ять — знов і знов, у цій круговерті без початку і без кінця… Чи є брід у такому потоці? Та чи є брід, чи броду нема, а, далебі, іще рано примірятися до переправи… І потік поплив далі, він щез, коли раб, уже вкрай нетерпляче, нагадав йому про головне: «Чини те, що тобі за обов’язок стало».

Коли звестися на подушках, то дихати легше, не так душить кашель, і розмовляти вже знову не важко; але в голові ще така плутанина, таке ще сум’яття…

— Шлях мені іще не вказано.

«Творіння своє ти залишив у часі, щоб верстало воно власний шлях крізь часи; у цьому була твоя мудрість, бо доля судила тобі провидіти світло».

Край ложа застигло й послужливо — відданий раб! — стояв той, хто це промовив… Промовив? Довкола зненацька усе так змінилося, що, схоже, і справді промовив, і навіть якщо ці слова пролунали й безмовно, причиною змін могли стати однаково тільки вони. Поверталась реальність, перша сталка буття відновилася: поруч — і речі знайомі, і друзі знайомі; не було відчуття вже, ніби ти — гостювальник у якомусь чужому краю із чужою мовою, і, хоч перед зором незмінно, навіть якщо й невпізнанно, стояв образ вітчизни — обітованої, справжньої, — але й тут, у марноті земній, йому на часину — лиш, певно, на дуже коротку часину — було ще раз відпущено спокій.

І Луцій потвердив:

— Шлях указала поема твоя, о Верґілію; такою, що вказує шлях, вона і залишиться.

— «Енеїда»…

— Ну звісно, вона, «Енеїда»…

Зник потік, зник тінявий ґрот, не стихало лише дзюркотіння; одначе то був, очевидно, водограй у стіні.

— Я «Енеїду» не знищу, не маю такого я права…

— Ти й досі про це розмірковуєш? — У голосі Плотія наростали підозра і роздратування, ладні ось-ось перерости в новий вибух обурення.

Потік уже зник, але все ще поля простилалися перед очима, і над ними дзвеніла післяобідня тиша, сповнена співу дзвінких цвіркунів. Чи це уже знову м’яка дзвінка пісня гончарського круга? Ні, то не круг, то лиш і далі неспинно дзюркоче вода.

— Знищити… Ні, я вже не хочу, я не знищу свою «Енеїду»…

— Нарешті ти й справді одужав, Верґілію.

— Мабуть, що так, любий Плотію… тільки ж…

— Що там іще?

Щось у ньому і далі впиралося, щось таке, що сиділо невигубно десь глибоко-глибоко, сиділо, жадаючи жертви, прагнучи самопожертви, і раб, немов здогадавшись про цей темний опір, — раб проказав: «Зречися своєї ненависти».

— Я ні до кого не відчуваю ненависти…

— У кожному разі ми сподіваємось, що ти вже не відчуваєш ненависти бодай до свого творіння, — Луцій промовив.

«Ти ненавидиш земну цю марноту», — кинув раб.

Цьому рабові не заперечиш, він казав правду, й лишалося тільки погодитись.

— Мабуть, я надто любив її…

— Творіння твоє… — замислено Луцій промовив, упершися ліктями в стіл і замислено приклавши перо до губів.

— Творіння твоє… люби його, як його любимо ми.

— Я спробую, Луцію… Та спершу нам треба, либонь, про видання подумати.

— За видання візьмемось одразу, як тільки допишеш поему… а доти навряд чи ти схочеш морочити цим собі голову…

— Видавати поему вам двом доведеться.

— Це і є те прохання, з яким ти до нас мав звернутися?

— Так, це воно.

— Дурниці! — досить різко підхопився на ноги Плотій. — Про справи свої ти подбаєш і сам, особисто, хоч ми й залюбки надамо допомогу.

— Ти не припускаєш і думки, що клопіт цей ляже на плечі вас двох?

Плотій важко хитнув — раз, удруге — своєю масивною, круглою головою:

— Можна все припустити, Верґілію… Але на такий випадок подумай про ось що: ми з Луцієм — два старі шкарбуни; то чи не краще було б підшукати на виконавця твого заповіту кого-небудь молодшого?

— Виконавцями я призначаю вас двох… так мені буде спокійніше, і я хочу зробити усі розпорядження зараз.

— Гаразд, ми вже нічого не маємо проти, — вельми охоче погодився Луцій.

— Ви маєте взяти на себе цей клопіт ще й тому, що манускрипт я відписую вам… ні-ні, не подумайте, буцімто це — моя плата за ваші послуги; просто мене потішає уже сама думка про те, що він буде у ваших руках…

Реакція на ці щирі слова була досить-таки несподівана: спершу на хвилю запало заціпеніле мовчання, а потім почулось глибоке сопіння, воно йшло із грудей Плотія, і було таке враження, ніби зараз він знову заплаче; а ось Луцій (ту звістку про гроші у духівниці він сприйняв хоч і з вдячністю, але все ж таки стримано, принаймні лишився спокійно сидіти) тепер скочив на ноги й чимдуж замахав руками:

— Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний — оцей твій дарунок?!

— Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, — це не дарунок.

— О боги, ох-ох-ох, — зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. — Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…

— «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…

Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув головою; та мав він іще один сумнів:

— А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я — чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.

— Слушно, — укинув Луцій.

— Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви — як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…

— Мудро, — погодився Луцій.

— А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…

— Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного — як граматиста, а другого — як поета. Обидва вони молоді…

Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.

— Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…

— Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така — не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…