Чтение онлайн

— Історія цікава, — півголосом промовила Жервеза, — але до чого все-таки тут цигани?

— А ось до чого, — промовила Майєтта. — Сталося так, що одного дня до Реймса приїхали якісь дивні вершники. Це були жебраки й бродяги, очолювані своїми герцогами, князями, графами, всі вони були смугляві, з кучерявими чупринами і срібними кільцями у вухах. Жінки здавалися ще потворнішими, ніж чоловіки. Обличчя у них були ще чорніші й завжди відкриті, їхні тіла прикривав жалюгідний одяг — стара ковдра з мішковини, зав'язана на плечах, волосся нагадувало кінський хвіст. Діти, які вовтузилися біля їхніх ніг, могли б налякати і мавп. Зграя нехристів. Усі вони прийшли в Реймс з Нижньої Циганії через Полонію.

Казали, їх сповідав папа і для покути наказав їм блукати сім років по світу й ночувати просто неба. Тому їх називали «покутниками», а тхнуло від них страшенно. Здається, колись вони були сарацинами й тому вірили в Юпітера і вимагали по десять турецьких ліврів з усіх архієпископів, єпископів, абатів, що мали патерицю і митру. Це папська булла дала їм таке право.

Вони прийшли в Реймс віщувати долю іменем алжірського короля та німецького імператора. Ви розумієте самі — вже цього було досить, щоб заборонити їм вхід до міста. Тоді вся ця зграя любісінько розташувалася біля Бренської брами, на тому пагорку, де стоїть млин, неподалік від старих крейдяних ям. Зрозуміло, що весь Реймс подався туди. Вони дивилися людям на руку й провіщали неймовірні дива. Вони могли б наворожити самому Іуді, що він буде папою. А тим часом про них ходили й погані чутки: ніби вони крадуть дітей, зрізають гаманці, їдять людське м'ясо.

Розважливі казали до нерозсудливих: «Не ходіть туди», — а самі нишком ходили. Це стало якимсь божевіллям. Справа в тому, що вони говорили про речі, здатні здивувати навіть кардинала. З того часу матері запишалися майбутнім своїх дітей, бо цигани прочитали на дитячих ручках найрізноманітніші чудеса, написані язичеською і турецькою мовами. Одна мала дитину — майбутнього імператора, друга — папу, третя — полководця. Бідолашну Шантфлері теж охопила цікавість. Вона хотіла знати, чия ж вона мати, чи буде її маленька Агнеса коли-небудь імператрицею Вірменії або якоїсь іншої країни. І ось вона понесла її до циган, а цигани почали захоплюватися дитиною, пестити, цілувати її своїми чорними губами й дивуватися з її малесенької рученьки. І все це, треба сказати, на велику радість матері! Вони особливо вихваляли її гарненькі ніжки й чарівні черевички. Дитина ще не мала й року. Вона вже сміялася, щебетала до матері, мов маленька пташка, була повненька, кругленька, робила чарівні гримаски, це було справжнє янголятко. Дитина дуже злякалася циганок і почала плакати, а мати міцно поцілувала її й пішла у захопленні від тієї долі, яку ворожки передрікли її крихітці. Агнеса мала стати втіленням краси й доброчесності, більше того — королевою. Шантфлері повернулася до своєї хижки на вулиці Фоль-Пен, горда, що несе туди королеву.

Другого дня вона скористалася з хвилинки, коли дитина спала в її ліжку, бо вона завжди клала її спати з собою, тихесенько вийшла, залишивши двері напіввідчиненими, й побігла розповісти сусідці з Сушильної вулиці, що настане день, коли її дочці Агнесі за столом прислуговуватимуть англійський король та ерцгерцог ефіопський, і ще про безліч інших дивних речей. Повернувшись і не почувши дитячого плачу, вона, піднімаючись сходами, сказала собі: «Добре, дитина ще спить». Та раптом побачила, що двері розчинені ширше, ніж вона залишила їх, виходячи. Нещасна мати все ж знайшла в собі сили, щоб увійти, і кинулася до ліжка. Дитина зникла, ліжко було порожнє. По дитині залишився тільки один з її маленьких чудових черевичків. Мати прожогом кинулася з кімнати, збігла сходами, почала битися об стіну головою й кричати: «Моя дитина! У кого моя дитина? Хто забрав у мене мою дитину?» Вулиця була безлюдна, будинок був віддалений від інших, ніхто нічого не міг їй сказати. Вона оббігла все місто, всі вулиці, бігала туди й сюди весь день, напівбожевільна, несамовита, жахлива, обнюхуючи двері й вікна, як дикий звір, що втратив своїх малят. Задихана, розкуйовджена, страшна, з полум'ям в очах, яке висушувало її сльози, вона зупиняла перехожих і кричала: «Доню моя! Моя дівчинко! Моя гарненька, малесенька дівчинка! Тому, хто поверне мені мою доньку, я буду слугою, я буду слугою його псів, і хай він з'їсть моє серце, якщо схоче». Зустрівши кюре церкви Сен-Ремі, вона сказала йому: «Пане кюре, я оратиму землю нігтями, тільки поверніть мені мою дитину!» Це було страшне видовище, Удардо; я бачила людину з жорстоким серцем, метра Понса Лакабра, прокурора, який плакав. Ах! Нещасна мати! Увечері вона повернулася до себе. Коли її не було, сусідка бачила, як дві циганки крадькома піднялися до Пакетти з невеликим клунком у руках, потім вони зачинили двері й поспішно втекли. Після того, як вони пішли, в кімнаті Пакетти було чути щось подібне до дитячого плачу. Мати радісно розсміялася, мов на крилах злетіла по сходах, штовхнула двері… і увійшла… Страх подумати, Удардо! Замість її тендітної маленької Агнеси, такої рум'яної, такої свіжої, цього дару милосердного бога, по підлозі повзала якась потвора, гидка, одноока, кульгава. Від жаху вона заплющила очі. «О, — промовила вона, — невже чаклунки обернули мою доньку на цю жахливу тварину?» Люди поспішили забрати це маленьке страховище, бо воно могло позбавити її розуму. Це була страхітлива дитина якоїсь із циганок, що віддалася чортові. На вигляд ця потвора мала чотири роки, белькотала якоюсь нелюдською мовою; це були зовсім незрозумілі слова. Шант-флері упала на підлогу, схопивши маленький черевичок, — то було все, що їй лишилося з того, що вона любила. Довго лежала вона скам'яніла, мовчазна, бездиханна, — так довго, що здавалася мертвою. Раптом вона здригнулася всім тілом, вкриваючи свою святиню несамовитими поцілунками, зайшлася плачем так, ніби серце в неї розривалося. Запевняю вас, що всі ми теж ридали. Вона примовляла: «О моя малесенька донечко! Моя гарненька маленька донечко! Де ти?» Аж нам серце краялося. Я й тепер плачу, згадуючи про це. Адже наші діти — це наша плоть і кров… Мій бідненький Есташе, ти такий гарний. Якби ви знали, який він милий! Учора він мені каже: «А я хочу бути кінним латником». О мій Есташику! Що якби раптом я тебе втратила!.. Шантфлері раптом підвелася й помчала до Реймса, вигукуючи: «У табір до циган! У табір до циган! Покличте варту, щоб спалити чаклунок!» Та цигани вже зникли. Була глупа ніч. Про те, щоб наздогнати їх, не було й мови.

Другого дня за два льє від Реймса, на пустирі між Ге і Тіллуа, знайшли рештки великого вогнища, кілька стрічок, що належали її дитині, краплі крові та козячі горішки. Напередодні була якраз субота. Більше не було сумніву в тому, що цигани влаштували на цьому пустирі шабаш і разом із самим Вельзевулом зжерли дитину, як це робиться у магометан. Коли Шантфлері довідалася про ці жахливі речі, вона не заплакала, вона поворушила устами, ніби для того, щоб заговорити, але не змогла. На ранок її волосся посивіло. Ще через день вона зникла.

— Так, справді жахлива історія, — промовила Ударда, — вона може примусити заплакати навіть бургундця.

— Я більше не дивуюся, — додала Жервеза, — що страх перед циганами так переслідує вас.

— І ви добре зробили, — знову промовила Ударда, — втікаючи із своїм Есташем, бо ті цигани теж з Полонії.

— Ні,— сказала Жервеза, — кажуть, що вони прибули з Іспанії та Каталонії.

— З Каталонії? Можливо, — відповіла Ударда. — 3 Полонії, Каталонії, Валонії, я завжди плутаю ці три провінції. Певним є тільки те, що це цигани.

— І в них, мабуть, — додала Жервеза, — зуби досить довгі для того, щоб їсти маленьких дітей. І я б не здивувалася, дізнавшись, що ця Смераль-да теж їх потроху поїдає, роблячи при цьому свою чарівну гримаску.

У її білої кізки надто хитрі вихватки, щоб за цим не ховалася якась нечисть.

Майєтта йшла мовчки, вона поринула в ту задуму, що була ніби продовженням жалісливого оповідання і зникає тільки після того, як охопить усі тайники серця. Тим часом Жервеза звернулася до неї з такими словами:

— Невже так ніхто й не дізнався, що сталося з Шантфлері? Майєтта не відповіла. Жервеза повторила своє запитання, шарпаючи її за руку і називаючи по імені. Майєтта, здавалося, прокинулася від своїх думок.

— Що сталося з Шантфлері? — перепитала вона машинально і, зробивши над собою зусилля, щоб зрозуміти суть цих слів, сказала швидко: — Про це ніколи ніхто не дізнався. — Після паузи вона додала: — Одні казали, що бачили її, коли вона виходила з Реймса присмерком через ворота Флешамбо; інші — ніби це було на світанку, і вийшла вона старою брамою Базе. Якийсь жебрак знайшов її золотий хрестик, вона повісила його на залізному хресті в полі, де збирається ярмарок. Саме ця дорогоцінність і занапастила її в шістдесят першому році. То був подарунок красуня віконта де Кормонтрей, її першого коханця. Пакетта ніколи не розлучалася з цим хрестиком, хоч би яких злигоднів вона зазнавала. Вона дорожила ним, як своїм життям. І тому, коли ми дізналися про цю знахідку, всі вирішили, що вона померла. Однак є люди з Кабаре Ле-Вот, які твердять, нібито бачили її, коли вона боса, йдучи по камінню, простувала в Париж. Але тоді вона мала б вийти крізь Вельську браму. Все це якось не в'яжеться одне з одним. Або ж, я так гадаю, вона справді вийшла через Вельську браму, але мертва.

— Не розумію вас, — промовила Жервеза.

— Вель, — відповіла Майєтта з сумною посмішкою, — це річка.

— Бідна Шантфлері,— здригаючись, сказала Ударда, — втопилася!

— Втопилася! — повторила Майєтта. — Чи сподівався добряга Гіберто, коли він пропливав під мостом Тенке вниз за течією, співаючи в своєму човні, що настане той день, коли його маленька Пакетта теж попливе під цим же мостом, але без пісні і без човна.

— А малесенький черевичок? — запитала Жервеза.

— Зник разом з матір'ю, — відповіла Майєтта.

— Бідний малесенький черевичок, — промовила Ударда.

Ударда, огрядна й чутлива жінка, цілком задовольнилася б, позітхавши разом з Майєттою, але допитлива Жервеза не переставала розпитувати. — ¦ А страховище? — раптом спитала вона Майєтту.

— Яке страховище? — перепитала та.

— Маленьке циганське страховище, яке чаклунки залишили Шантфлері замість її дочки. Що ви з ним зробили? Сподіваюся, ви його теж утопили?

— Ні,— відповіла Майєтта.

— Як! Тоді спалили? Це було б справедливо — відьомське поріддя.

— Ні те, ні друге, Жервезо. Монсеньйор архієпископ зацікавився тим циганським дитям, вигнав з нього біса, охрестив дитину й відіслав її в

Париж, щоб там її поклали на дерев'яному настилі в Соборі богоматері, як підкидька.

— Ці вже мені єпископи! — пробурмотіла Жервеза. — Дуже вчені, то нічого й не роблять так, як інші. Ну, скажіть самі, Удардо, покласти чорта на настил для підкидьків!.. Це ж, безперечно, був чорт, ця маленька потвора. Ну, Майєтто, що ж з ним зробили в Парижі? Мабуть, жодна милосердна людина не захотіла його взяти.