Чтение онлайн

Тому, підбиваючи підсумки свого сексуального та сентиментального життя, Роджер сказав собі, що воно було запізнілим і непривабливим, складене з випадкових і завжди коротких пригод, таких самих скороминущих і позбавлених будь-яких наслідків, як і ота пригода в рівчаку з водоспадами та лагунами, біля якого досі розташований табір, напівзагублений у регіоні Нижнього Конго, який називається Бома.

Роджера опанував той глибокий смуток, який майже завжди приходив після його швидкоплинних любовних зустрічей, що зазвичай відбувалися просто неба, як і перша, з чоловіками та хлопцями, часто чужоземцями, чиї імена він не знав і яких забував відразу після зустрічі. То були ефемерні миттєвості втіхи, яких не можна було порівняти із взаєминами сталими, які тривали протягом місяців і років, коли до пристрасті додавалося розуміння, співучасть, дружба, діалог, солідарність, взаєминами того зразка, які існували між Гербертом і Сарітою Ворд і на які він завжди дивився із заздрістю. Це була ще одна з порожнеч, ще одна з великих ностальгій його життя.

Він помітив, що там, де мали бути двері його камери, з’явилася смужка світла.

«Я залишу свої кістки в цій клятій подорожі», — подумав Роджер, коли канцлер Едвард Ґрей сказав йому, що, з огляду на суперечливі відомості, які надходять із Перу, єдиний спосіб для британського уряду довідатися, що там відбувається насправді, це якщо Кейсмент повернеться до Іквітоса й побачить на місці, чи перуанський уряд застосував якісь заходи, щоб покласти край злочинним діям у Путумайо, чи затягує справу, бо не хоче або не може змагатися з Хуліо С. Араною.

Зі здоров’ям у Роджера було зовсім кепсько. Після його повернення з Іквітоса, зокрема після тих кількох днів у кінці року, які він перебув у Парижі з подружжям Ворд, у нього загострився кон’юнктивіт і відбулося кілька нападів болотяної пропасниці. Нагадав про себе й геморой, хоча такої кровотечі, як раніше, не було. Як тільки він повернувся до Лондона в перші дні січня 1911 року, то відразу зустрівся з лікарями. Обидва фахівці, з якими він проконсультувався, дійшли висновку, що його стан є наслідком глибокої втоми й нервової напруги, спричинених його перебуванням в Амазонії. Він потребував відпочинку, тривалих і спокійних вакацій.

Але влаштувати собі вакації він не міг. Підготовка звіту, якого негайно вимагав від нього британський уряд, і численні наради в міністерстві, на яких він мусив інформувати учасників про те, що він бачив і чув в Амазонії, а також візити до Товариства боротьби з рабством забирали в нього багато часу. Йому також треба було зустрітися з англійськими та перуанськими директорами Перуанської Амазонської компанії, які під час першої їхньої двогодинної зустрічі, слухаючи розповідь про його враження від Путумайо, закам’яніли від жаху. Витягнуті обличчя з напіврозтуленими ротами дивилися на нього з недовірою й жахом, так ніби підлога стала розколюватися під ними, а дах ось-ось мав обвалитися їм на голови. Вони не знали, що сказати. Вони попрощалися з ним, не змігши сформулювати жодного запитання.

На других зборах директорату Перуанської Амазонської компанії був присутній Хуліо Арана. То було вперше й востаннє, коли Роджер Кейсмент бачив його особисто. Він так багато про нього чув від стількох дуже різних людей, одні з яких звеличували його, як звеличують релігійних святих або визначних політиків (підприємців — ніколи), а інші приписували йому жахливі й злочинні якості — цинізм, садизм, жадібність, скнарість, недобросовісність, монументальні афери та грабунки, що тепер спостерігав за ним протягом тривалого часу, як спостерігає ентомолог за таємничою комахою, ще не занесеною до каталогу.

Арана стверджував, що розуміє англійську мову, проте ніколи нею не розмовляв, із сором’язливості чи з пихи. Він завжди мав біля себе перекладача, який перекладав йому все на вухо, дуже тихим голосом. Він був чоловіком радше низького зросту, аніж високого, смаглявим, із рисами метиса, з натяком на азіатське походження в трохи звужених очах і дуже широкому лобі, волосся в нього було ріденьке й акуратно укладене, з пробором посередині. Він мав вусики й борідку, щойно розчесані, й пахнув одеколоном. Легенда про його надмірну увагу до гігієни та одягу, певно, відповідала дійсності. Одягався він бездоганно, в костюм із тонкої матерії, мабуть, пошитий в одній з найкращих майстерень Лондона. Він жодного разу не розтулив рота, тоді як інші директори цього разу закидали Роджера Кейсмента запитаннями, які, безперечно, підготували для них адвокати Арани. Вони намагалися заплутати його в суперечностях і вказували на двозначності та перебільшення, вдаючи сприйнятливість і сумніви європейця, який дивиться розгубленими очима на примітивний світ.

Відповідаючи їм і додаючи свідчення та уточнення, які лише загострювали ті факти, про які він розповів їм на перших зборах, Роджер Кейсмент не переставав поглядати на Хуліо Арану. Застиглий, як ідол, він не ворушився у своєму кріслі й навіть жодного разу не блимнув очима. Вираз його обличчя був непроникним. У його твердому й холодному погляді відчувалася незламна рішучість. Роджерові пригадалися пусті погляди начальників станцій каучукових плантацій Путумайо, погляди чоловіків, що втратили (якщо будьколи її мали) спроможність бачити різницю між добром і злом, між людським і нелюдським.

Це був чоловічок виряджений, злегка пухлявий, він був володарем імперії, що мала розміри однієї з європейських країн, володарем життя та майна десятків тисяч людей, якого ненавиділи й якому догоджали, який у світі людей убогих і нещасливих, що ним була Амазонія, зумів зібрати статок, який не поступався статкові великих європейських монархів. Він почав своє життя убогим хлопчаком у маленькому загубленому селі, яким була Ріоха, у дрімучій перуанській сельві, ходячи від будинку до будинку й продаючи солом’яні сомбреро, що їх виготовляла його родина. Малопомалу, надолужуючи брак освіти — лише кілька років навчання в початковій школі — надлюдською спроможністю працювати, геніальною інтуїцією в галузі ділової діяльності й абсолютним браком совісті чи докорів сумління, він підіймався все вище по драбині суспільного успіху. З мандрівного продавця сомбреро для неозорої Амазонії він став постачальником убогих збирачів каучуку, які на свій страх і ризик наважувалися проникати в глиб сельви, і забезпечував їх мачете, карабінами, риболовними сітями, ножами, бляшанками для збирання каучукового соку, консервами, юкковим борошном та домашніми інструментами, беручи за це частину зібраного ними каучуку, який він продавав в Іквітосі та Манаусі компаніям експортерів. Аж поки завдяки заробленим грошам він перетворився з постачальника й посередника на виробника й експортера. Спочатку він увійшов до спілки з колумбійськими виробниками каучуку, які, будучи менш розумними чи працьовитими, чи менш аморальними, аніж він, усі в кінцевому підсумку продали йому свої землі, свої склади, своїх робітників-аборигенів, а іноді й самі понаймалися до нього на службу. Нікому не довіряючи, він поставив своїх братів, діверів і зятів начальниками головних пунктів свого підприємства, яке попри свої великі розміри та будучи зареєстрованим у 1908 році на Лондонській біржі, на практиці діяло як велика сімейна фірма. Які розміри становила його маєтність? Легенда, безперечно, перебільшувала реальність. Але в Лондоні Перуанська Амазонська компанія володіла величезною будівлею в самому центрі Сіті й особняком Арани на Кенстинґтон-роуд, які нічим не поступалися палацам князів і банкірів, що їх оточували. Його дім у Женеві та літній палац у Біаріці були вмебльовані модними декораторами й обставлені розкішними речами й картинами. Але про нього розповідали, що він живе скромним життям, не п’є, не грає в азартні ігри, не утримує коханок і все своє дозвілля присвячує дружині. Він закохався в неї ще малим хлопцем — вона також походила з Ріохи, — але Елеонора Сумаета погодилася вийти за нього заміж лише через багато років, коли він уже став багатим і могутнім, а вона працювала вчителькою у школі села, в якому він народився.

По завершенні других зборів директорату Перуанської Амазонської компанії Хуліо Арана запевнив, через перекладача, що його компанія зробить усе необхідне, аби негайно виправити всі вади її діяльності на каучукових плантаціях у Путумайо. Бо політикою його фірми завжди було працювати в межах законності та альтруїстичної моралі Британської імперії. Арана попрощався з консулом легким кивком голови, не подавши йому руки.

Щоб укласти й відредагувати «Звіт про становище в Путумайо», Роджеру Кейсменту знадобилося півтора місяця. Він почав писати його в одному з кабінетів Форін-Офісу, диктуючи свій текст друкарці, але потім став працювати у своєму департаменті на Філбіч-Ґарденз у кварталі Ерлз-Корт, неподалік від прегарної церкви Святого Касберта і Святого Матіаса, куди Роджер іноді ходив послухати музику чудового органіста. До нього також навідувалися, відриваючи йога від роботи, члени гуманітарних організацій, що виступали проти рабства, а також журналісти, бо чутки про те, що його «Звіт про становище в Путумайо» буде не менш нищівним, аніж той, який він свого часу написав про становище в Конго, розійшлися по всьому Лондону й давали поживу для здогадів і чуток, які друкувалися в різних газетах, а також обговорювалися в салонах і клубах, тому Роджер попросив у Форін-Офісу дозволу виїхати в Ірландію. Там, в одній із кімнат готелю «Басвелз» на Моулзворт-стрит, у Дубліні, він закінчив свою працю в березні 1911 року. Негайно по тому на нього посипалися привітання з боку його начальників і колег. Сам сер Едвард Ґрей викликав Роджера до свого кабінету, щоб похвалити його «Звіт», водночас запропонувавши кілька дрібних поправок. Текст було негайно надіслано урядові Сполучених Штатів для того, щоб Лондон і Вашингтон здійснили тиск на перуанський уряд президента Ауґусто Леґії, вимагаючи, щоб в ім’я цивілізованого суспільства він поклав край рабству, тортурам, викраданням людей, Гвалтуванням і винищенню тубільних спільнот і щоб він віддав під суд виявлених злочинців.

Роджер усе ще не мав можливості віддатися відпочинку, який рекомендували йому лікарі і якого він так потребував. Йому довелося кілька разів брати участь у засіданні комітетів уряду, парламенту та Товариства боротьби з рабством, де обговорювалася найпрактичніша форма діяльності державних та приватних організацій, спрямована на полегшення ситуації аборигенів Амазонії. На його пропозицію однією з перших ініціатив стало допомогти облаштувати в Путумайо релігійну місію, чому компанія Арани завжди чинила спротив. Тепер вона пообіцяла полегшити її облаштування.

Наприкінці червня 1911 року Роджер нарешті здобув можливість поїхати на вакації в Ірландію. Там він перебував, коли одержав персонального листа від сера Едварда Ґрея. Канцлер інформував його, що, за його рекомендацією, Його Величність Ґеорг П’ятий вирішив надати йому дворянський титул за послуги, надані Сполученому Королівству в Конго та в Амазонії.

Коли родичі та друзі вітали Роджера з цими почестями і коли він вперше почув, як до нього звернулися «сер Роджер», він мало не зареготав, поринувши у сумніви. Як йому прийняти титул, наданий урядом, що його він у глибині душі вважав ворожим, тим режимом, що колонізував його країну? А з другого боку, хіба він не служив як дипломат цьому королю й цьому уряду? Ніколи, як у ті дні, він не відчував такої прихованої роздвоєності у своєму житті останніх років, з одного боку, сумлінно й ефективно працюючи на благо Британської імперії, а з другого, будучи відданим справі визволення Ірландії й усе більше прив’язуючи себе не до тих поміркованих політиків, які прагнули, під керівництвом Джона Редмонда, здобути автономію (Home Rule) для Ейре, а до тих радикальних сил, таких як ІРБ, таємно очолювана Томом Кларком, метою якої було здобути незалежність через збройне повстання. Не знаючи, як дати раду цим ваганням, він, зрештою, вирішив подякувати серові Едвардові Ґрею в люб’язному листі за надану йому честь. Новина швидко поширилася в пресі і сприяла зміцненню його престижу.