Чтение онлайн

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якiсь тяжкi драми в нiй, пригадуються моменти з зустрiчi, iскорки заляканої, застарiлої хапливостi у величезних очах графинi, вибачлива посмiшка графа Адольфа, мовчазна демонстрацiя Страховища. I принцесi не зрозумiло, як можна говорити про щастя родини. I хiба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князiвна Елiза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всiм тiлом.

— Нi, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цiлком iншi вiдомостi про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбi перемагають дужчi, цебто найкращi. Ви самi сказали, що ми — цвiт нацiї Значить, ранiше чи пiзнiше перемога буде за нами. Не ви на службi в Черева. I не ввесь народ хоче бути божевiльним Не може хотiти того! Мусить бути воля до здоров'я, до нормального життя. Це — часова хороба, це пiдупад сил. I коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровiших, то ми повиннi помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загiпнотизувати їх, розбити дух божевiлля!

Граф пiдводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тiло з високою шиєю, на якiй смiло, жагуче кипить золота невеличка голiвка. Горiшня губка хижо задерлась, очi стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарiвний дар життя — молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама — щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога. Молодiсть не знає ощадностi, бо вона багата, як багатiй, якому нема куди дiвати свого багатства. Вона любовна й самовiддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодiсть смiлива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарiв. Молодiсть — це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт iз добрими феями, важко пiдводиться i з сумною пошаною досвiдченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князiвнi.

— Велике й тяжке завдання берете ви на свої молодi плечi, принцесо. Але хай вам допоможе всемогутнiй. Щодо мене, то ви вже заразили мене, i рештка моїх старих сил до ваших послуг.

Князiвна Елiза рвучко, не по королiвському, а по дитячому простягає старому руку й мiцно стискує волосатi, покоцюрб ленi старiстю пальцi — долоню обхопити несила їй.

Значить, вона може надiятись на нього? Так вона й знала! I вiн зазнайомить її з берлiнськими друзями: I скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито!

Весь песимiзм старого, всi намальованi картини пропливли, як легкi хмарини пiд її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитiнями й зникли. I знову все блищить, горить, смiється, навiть жовтi черепи.

О молодосте, вiчнотрачений раю, коли б же ж у тобi на росло древо пiзнання!

Пiдбадьорився, пiдмолодився пiдстаркуватий дiм. Розчинились давно не вiдчинюванi вiкна парадних, жалюгiднонабундючених покоїв iз потьмянiлими, потрiсканими портретами на стiнах. Став частiше працювати телефон iз мiстом. Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсi!м його не приймала.

Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлатi брови, важко ходить по кабiнету, мнучiї й тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.

Графин-я цiлими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всiм перешкоджає.

I все через те, що в колишнiх покоях Адольфа живе чудна дiвчина з червовим волоссям i зеленими очима. Чудна дiвчина обклала себе книжками, неначе студент при iспитах, цiлком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, i живе, як черниця.

Старий граф частенько заходить до молодої принцеси i, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черницi, в засушеної старої дiвки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїнi. От вона приймає членiв берлiнської органiзацiї, цих препаратiв для археологiчного музею, вiд яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величнiсть її, неприступна вищiсть, вибачлива ласкавiсть воiстину тiльки можуть бути вродженi, посланi вiд самого бога, такi вони природнi, само собою зрозумiлi в нiй.

I от вона слухає лекцiї доктора Рудi. Яка увага, яка покiрнiсть, яка мила, тепла, зворушлива дитячiсть!

Одна тiльки Труда не визнає принцеси. Це Страховище не силкується навiть трошки рiвнiше триматися у присутностi високої i остi горбиться, по-хлопчачому стрiпує стриженою головою, байдуже мружить пукатi очi кольору старої золотистої бронзи. У природнiсть червоного волосся принцеси вона анiтрохи не вiрить. Взагалi принцеса в домi нi до чого. Через неї тiльки частiше почав лазити Шванебах, ця найкоректнiша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на свiтi. Ну, мама, розумiється, умлiває вiд щастя й гордостi: подумайте, яка честь упала з неба на бiдних Елленбергiв. Молодчина доктор Рудi: вiн собi шкандибає, говорить iз тiєю високою особою, не задираючи голови, як до святощiв, посмiхається своїми волосинками уст тодi, коли немаь нiякої потреби посмiхатись; мовчить, коли треба балакати, i взагалi поводигься собi цiлком пристойно. От йому, наприклад, треба їхати в гори, на страшєнно важну наукову екскурсiю, конче потрiбно зробити ревiзiю горам пiсля землетрусу, без цього гори нiяк не зможуть iснувати. I вiн собi кидає почеснi лекцiї з високою особою, складає свою валiзку, в якiй iще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезi, i зовем не думає про те, що їхня свiтлiсть на два-три тижнi будуть позбавленi можливостi клiпати очима на хiмiчнi формули. А хiмiчнi формули також ото страшенно потрiбнi для майбутнього трону!

Дiйсно, чи можуть iснувати гори без ревiзiї доктора Рудi, чи нi, вiн усе ж таки туди їде. Покоївка Мiцi, що прибирає в доктора Рудi й приносить йому з дому їжу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без вiзиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно скучати. Але пан доктор нi на цi, нi навiть на дужчi аргументи не здається, i едиие, чого Мiцi вдається досягнути, це заключения умови: коли пан доктор вериуться з подорожi не пiзнiше, як за два тижнi, — але ж не пiзнiше! — Мiцi тiєi-таки самої ночi прийде до пана доктора поговорити з ним и, ро гiрськi враження. Умови вiдповiдним способом припечатано, i пiсля того Мiцi, причепуривши розкудовчене вiд цiєї операцiї пухнасте бiло-кремове волосся, помагає данавi докторовi винести його валiзку до хвiртки. I валiзка та така легенька — це Мiцi добре вiдмiчає! — що, здається, нею можна вiд мух одмахуватись.

I таким чином принцеса Елiза цього вечора лишається, бiдна, зовсiм без хiмiчних формул.

Взагалi, цей вечiр багатий на рiзнi подiї. Насамперед має бути дуже важне зiбрання, таке важне, що Труда вже заранi чує в домi запах воску. Через те вона одягається в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник iз кiстяними защiпочками i, потупивши очi, намiряється вийти з дому.

Але в холi її перестрiває старий граф. Вiн щойно мав трудну розмову з графинею з приводу вечерi, тому настроєний не молитовне. I це, власне, псує його вiдношення до намiру Труди, що його всякий батько повинен би тiльки привiтати. Навпаки, вiн, не помiчаючи — не хотячи помiчати! — молитовника в руках Труди, зупиняє її й рiшуче пропонує вернутись до своєї хати, одягтися як слiд i нiкуди не виходити, бо сьогоднi має бути наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не пiдводячи синюватих вiй iз смуглявих лиць, скромно, тихо, як личить дочцi, навiть iз виразом суму, вiдповiдає, що вона лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скiльки їй вiдомо, в неї його немає, бо вона ж уже сказала, що, на її думку, їй ще рано продаватись.

У старого графа i брови, i очi, i вуса, i старомодний комiрчик сорочки стають колючi, настовбурченi; руки починають труситись, на обвислих щоках блiдо виступають червонi плями, а в голосi не чути нi нотки суму.