Чтение онлайн

Нечипоренко подав йому руку, Олексій зачужа подумав, що, може, цією самою рукою він щойно убивав його товаришів.

— Од Вікентія? — запитав Нечипоренко.

— Так точно!

— Друкарню привезли? — Він підійшов до столу і ткнув пальцем у клавіші.

Важельок з літерою судорожно підскочив, дзенькнув і застряв.

— Що таке?..

— Зіпсувалася в дорозі, — сказав Олексій. — Галина її вночі в узголів'ї примощувала, мабуть, зламала щось.

— Отакої! Що ж тепер робить?

— Наладимо, — мовив Цигальков, оглянувши машинку. — В Парканах є годинникар, він полагодить.

— А де сама Галя?

— Спить, — пояснила господарка, — постелила їй на своєму ліжку.

— Ану, поклич!

— Нехай відпочиває, батьку, стомилася в дорозі дівчина.

— Є ще справа, — сказав Олексій, щоб одвести розмову від машинки.

Нечипоренко поманив його в куток:

— Ну?

— Шаворський зустрітися з вами хоче.

— Чому?

— Домовитись про спільні дії: він дещо намітив.

— Де зустрітись? Коли?

— Він пропонує Нерубайське, у священика. А коли — самі скажіть. Чим швидше, тим, звичайно, краще. До речі, наказано передати, що там ви побачите немало цікавого.

— Що?

Олексій хотів відбутись якимсь багатозначним натяком, але тут у нього майнула думка: він несподівано пригадав, що в Нерубайському є катакомби, про які навколо ходить недобра слава.

— Катакомби в Нерубайському знаєте?

— Ну?

— Там дещо є про запас.

— Ага!..

Вертячи в пальцях якийсь невеликий блискучий предмет, Нечипоренко в задумі ворухнув вусами. На його м'ясистих щоках здувалися й опадали рожеві горбки.

— Добре. Коли думаєш вертатись?

— Та хоч зараз.

— Гостюй до вечора, я все обмізкую…

Бандити вмощувалися за столом. Цигальков усадив Олексія по праву руку від себе, навпроти Нечипоренка. Господарка повиймала з печі важкі чавуни з жирною запашною їжею, поставила два глечики з самогонкою. Коли посідали, похмурий рябий парубок із жорстким чубом, що прикривав шрам на лобі, сказав:

— От кому перепало, Горпинці. Ще обоз візьмемо — їй на рік вистачить!

— На вас напасешся! — сердито буркнула господарка.

— Не скупись! Тобі, либонь, задешево дісталось!

— Тобі задорого! — огризнулася вона. — Сонних пов'язати й дурень зуміє…

— Горпинко-о! — Нечипоренко повів на неї важким примруженим поглядом.

Вона, бурмочучи, одійшла до печі.

Пили довго, не поспішаючи. Мабуть, у цьому селі, що загубилося серед степу, бандити ночували себе безпечно. Розмовляли вони тією російсько-українською мішаниною, яку іронічно звали «суржиком», і, прислухаючись до їхньої розмови, Олексій багато чого узнав про останні хвилини бійців продзагону, закатованих на сільському майдані. Збуджені розправою, бандити смакували подробиці. Олексій посміхався. В роті в нього пересохло, шматок не ліз у горло…

Захмелілий Нечипоренко розм'як і знову згадав про Галину:

— Де ж Галя? Горпинко, буди її!

— Не чіпай дівчину, батьку. Ще встигнеш надивитись!

— Буди, коли наказують! — гримнув Нечипоренко і раптом звернувся до Олексія: — Ану, як тебе… Сивий, розповідай, чи не спокусив дорогою нашу непорочну великодню голубку?

Олексій подивився на нього спідлоба і сплюнув на підлогу.

— На чорта вона мені здалась! Салака тушкована!

Нечипоренко повертів у повітрі пальцем.

— Е-е, це ти, хлопче, брешеш! Галина не салака, Галина — це… скумбричка!

— А я, може, білорибицю полюбляю, — сказав Олексій. — От як Горпина!

За столом засміялися:

— Ач, губа не дура!

— Тямить.

— Яка ж вона білорибиця! Щука вона! — буркнув рябий парубок. — Тільки попадись їй — з усіма тельбухами ковтне.

— Не кажи! — Олексій п'яно мотнув головою. — Горпина — це, знаєш… що треба!..

— Заткніть пельки, нахабники! — сказала задоволена Горпина. — Розпатякались!

— Усі ви плебеї! — промовив Цигальков. Від випитої самогонки щоки його стали сірувато-блідими, яскравіше виступили червоні прожилки на переніссі. — Звикли судити про жінок по своїх бабах. Галина не про вас! Це — унікум. На цінителя! Та де вам зрозуміти!..

— На цінителя! — протягом сказав рябий. — А вона щось, я помічаю, не дуже-то цінить ваше благородіє!

Цигальков мутно глянув на нього:

— Оцінить! Тобі, селюкові, і сп'яну не снилося, у яких жінок я мав успіх. Красуні! Аристократки!..

Горпина з грюкотом поставила на стіл емальовану кварту й уїдливо сказала:

— То ж то ви тепер жодної спідниці на хуторі не проминете!

— Вони на чорний хлібець перейшли, — кинув рябий парубок. — Через труднощі часу.

Нечипоренко голосно зареготав.

— Прикуси язика! — косо позираючи на рябого, прошипів Цигальков. — Не забувай, з ким тебе за стіл пустили!

— Я не забуваю! — похмуро відповів той. І тихо, щоб Цигальков не чув, додав: — Своїм посудом користуюсь, я гидливий…

Чимось цей парубок вирізнявся серед інших товаришів по чарці. Наїжачений, увесь якийсь зосереджено-гнівний, він схожий був на вовченя в собачій зграї.

— Чого це ви розходилися? — примирливо сказав Нечипоренко. — Ти, Миколо, не дуже-то: Цигальков — осавул. Додержуйся дисципліни, а то я з тебе пуховиків нароблю і Горпині на хазяйство віддам. Не радітимеш!

Коли ущухли сміх і непристойні дотепи на адресу господарки, Нечипоренко, забувши про Галину, заговорив про те, що частину відібраних у продзагону продуктів треба відправити в Паркани. Олексій не слухав його. Він дивився на руки отамана.

Нечипоренко закурював. Він дістав з кишені збірчастий кисет з китичкою на шнурку, скрутив козячу ніжку і клацнув запальничкою. Це був той самий білий блискучий предмет, який він весь час вертів у пальцях.

Побачивши цю запальничку, Олексій відчув, що хміль почав швидко виходити з його голови.

У першу мить він подумав: «Моя! Загубив десь…» Але, засунувши руку в кишеню, одразу ж намацав гладеньке холодне тільце металевої лялечки.

На світі було тільки дві такі запальнички, зроблені з порожнистих сталевих китайських болванчиків.