Чтение онлайн

Попутно з'ясувалися причини самогубства Устименка. Військові специ зловили його на якомусь компрометуючому вчинку і намагались схилити до участі в своїй авантюрі. Устименко визнав за краще застрілитися…

З легкої руки Шурика Грошева трохи насмішкувате і все ж поважливе прізвисько Черниця закріпилося за Галиною і навіть стало її конспіративною кличкою.

Багато кого дивувало, як це вона умудряється навіть із найнеймовірніших халеп виходити такою самою, як і була, — суворою, незайманою; ніби вся та гидота, яку доводилося розкопувати чекістам, неспроможна була залишити на ній щонайменшої плямочки. І мало хто міг зрозуміти, що душа цієї дивної дівчини нагадує тигель, в якому пережите і наново знайдене сплавилися воєдино. І в цьому сплаві було все: і ненависть, і сумний досвід людини, якій довелося спізнати немало паскудного в людях, і — здавалося б, усупереч усьому — несхитна юнацька віра в людей…

І все ж знайшлася людина, яка зрозуміла це: Геннадій Михайлович Олов'яников.

Повторилась та сама історія, що й у Херсоні: коли Олов'яников відібрав для задуманої операції Галину Литвиненко і Олександра Грошева, голова Харківської ЧК вважав, що в нього забрали найкращих працівників.

Про все це Олексій дізнався набагато пізніше.

Тепер він тільки відчував легкі уколи професіональної заздрості: в роботі з бандитами Галина була набагато активнішою, ніж він, і виходило в неї здорово.

З Шаворським вона поводилася, мов розпещена чиновницька донька, трохи капризна, наївно-самовпевнена, в свідомості якої з давнього часу засіло, що їй усе простять. І це діяло. Стріляний вовк, материй контррозвідник Шаворський простив їй навіть порушення конспірації, що, звичайно, не минулося б нікому іншому з його поплічників.

Дядьком Боровим вона командувала впевнено, наче він був її підлеглим по службі.

Бандитам зуміла вселити таку повагу до себе, що вони величали її — дівчисько — не інакше як по імені й по батькові. Один тільки Нечипоренко дозволяв собі із старечою фамільярністю називати її Галинкою.

Про Цигалькова нема чого й казати: той і зовсім був у неї в руках.

Нарешті, Микола Саричев…

Про Миколу Галина розповіла от що.

Микола справді раніше був червоноармійцем і дезертирував.

Кавалерійський полк, в якому він служив, якось проходив недалеко від його рідного села. Микола відпросився на дводенну побивку і потрапив саме на похорон батька і рідного брата, що померли одночасно від черевного тифу. З горя Микола запиячив і в свою частину в призначений термін не з'явився. Полк виступив без нього. А трохи згодом по нього приїхав сам районний воєнком. Під п'яну руку Микола набешкетував, поліз бити воєнкому пику за те, що той назвав його дезертиром. Скінчилося тим, що йому скрутили руки і посадили в холодну. Прочумавшись, отямившись, він став просити, щоб його відпустили в частину, але воєнком затявся на своєму: «За дезертирство плюс зневажання влади, зокрема в моїй особі, підеш під трибунал». Микола ще більше розпалився і при свідках обізвав воєнкома нецензурними словами, за це той вирішив учинити над ним суд показовий і викрити Миколу перед усім селом як «цілком закінчену контру».

Упевнений в тому, що йому тепер не буде прощення від Радянської влади, Микола з тиждень ховався в дністровських плавнях, а опісля знайшлися «знаючі» люди, вказали доріжку до Нечипоренка. Його прийняли охоче: Микола був великим знавцем коней, а Нечипоренко мав намір завести кінну розвідку.

Галина відразу виділила Саричева серед прибічників отамана. Він був не схожий на інших бандитів. Галина бачила, що хлопця пригнічує становище, в яке він попав, що Микола злоститься, що на серці в нього камінь. Дізнавшись про Миколину історію, вона зважилась поговорити з ним відверто. І не помилилася. Щоб спокутувати свою промину, Микола готовий був на все. Від нього Галина дізнавалася про плани Нечипоренка, які той не вважав за потрібне приховувати від свого майбутнього начальника кінної розвідки. Микола добув дівчині дані і про Паркани…

Продиктовані Олексієві прізвища десяти чоловік, якими нібито вичерпувався склад парканської організації, Галина вигадала на ходу. Обстановка в Парканах була набагато складнішою. В цьому тихому затишному містечку, що мирно дрімало далеко від залізниць, скупчилися понад три десятки денікінських, врангелівських і петлюрівських офіцерів. У селах поблизу Парканів офіцери завербували серед куркулів так звану «дністровську бригаду». Банда Нечипоренка була поки що єдиним діючим підрозділом цієї «бригади». Змовникам не вистачало зброї, але її з дня на день мали переправити з Румунії. Можливо, навіть уже переправили; це стане відомо, коли приїде Саричев, якого Галина чекала не пізніше завтрашнього ранку: він обіцяв заїхати в Тирасполь, повертаючись із Парканів.

— Бички далеко звідси? — спитав Олексій.

— Ні, близенько.

— Отже, ми встигнемо?

— Ми? Хіба ви лишаєтесь?

— Зрозуміло, лишаюсь, зустрінемо Цигалькова, тоді й поїду.

— Оце добре! — сказала задоволена Галина. — І мені з шифруванням не морочитись!

Треба було вирішити, що робити з Парканами. Галина вважала, що треба, не мудруючи, негайно ж розпочати операцію силами повітової ЧК: паралізувати і знешкодити білогвардійців, які засіли в Парканах. Олексій не згоджувався. По-перше, сказав він, справа не тільки в офіцерах. Ніхто не знає, скільки куркульні завербували вони в «дністровську бригаду». Почни хапати цих, інші розбіжаться, жодного не впіймаєш. По-друге, ніхто їм цієї операції не доручав. Їхнє завдання — розвідка. Коли з'ясується термін заколоту, коли ті, що вступили в «бригаду», скинуть з себе селянську личину і зберуться для виступу, отоді можна буде подумати, що робити.

Галину він не переконав.

— Навпаки, — сказала вона. — Якщо ліквідувати центр у Парканах, куркулі злякаються, що їх викажуть, і самі втечуть до Нечипоренка. А з ними покінчать прикордонники. До того ж це відтягне початок заколоту.

— А навіщо його відтягувати? Чим скоріше, тим краще, швидше покінчимо! Нехай готуються. Адже ми теж не сидимо склавши руки. І ще не забувайте, що все це пов'язано з ліквідацією Шаворського… — Він кількома словами розповів їй про роботу, проведену в Одесі, про зв'язки заколотників з «Союзом звільнення Росії», про Рахубу. — Тепер ви розумієте, що поспішливість ні до чого? Не бліх ловимо… Адже зовсім невідомо, як Шаворський взаємодіятиме з Нечипоренком. Треба дати їм зустрітися в Нерубайському, послухати, про що змовляться.

— Одне одному не перешкодить…

— Може перешкодити.

Поміркувавши, вона сказала:

— Надто вже ви дбаєте про їхній спокій. Покінчити із зграєю в Парканах, от би їх і залихоманило!

Олексій засміявся:

— Полихоманить ще! Все буде! Потерпіть трохи.

З трактиру вони пішли до Галини.

Жара спадала. Біле, вже ледь потьмяніле сонце спустилося майже на дахи. Галина й Олексій ішли повільно, відпочиваючи, зрідка обмінюючись обережними фразами.

— Ви самі з Одеси? — спитала Галина.

— Ні. А ви?

— З Харкова.

— Давно у нас?

— Рік. А ви?

— Два з гаком…

Це було все, що вони могли сказати одне одному, не порушуючи неписаної етики розвідників.

— Важко, — сказала Галина, помовчавши.

Олексій скоса поглянув на неї. Набігавшись за день, після безсонної ночі в тряскому фургоні вона мала дуже стомлений вигляд. Пилюка лежала на крильцях носа, запорошила западини очей, і обличчя від цього стало більш витонченим, рельєфним. В опущеній руці мляво погойдувалась зібгана піддьовка і вузлик у темній хустинці.

І такою маленькою й тендітною здалася вона Олексієві, що він навіть зіщулився від незвичного гострого почуття, ніби чимось завинив перед нею.

— Давайте понесу, — запропонував він, простягаючи руку до її ноші.

— Пусте, — сказала Галина, — я не про це. Взагалі важко…

— А…

Це він теж міг зрозуміти. За два з половиною роки він ще й сам не зовсім звик до роботи в ЧК. Хоч його і вважали цінним співробітником, проте він не думав присвячувати цій роботі усе своє життя. Він мріяв про інше. Його батько був суднобудівником — майстром-такелажником на корабельнях Вадона у Херсоні. Суднобудівниками були його дід і прадід: професія в їхній сім'ї передавалася по спадковості. Сім'ї доводилося нелегко, але його вчили: батько мріяв, щоб він став інженером, для того і в гімназію віддав. На відміну од більшості своїх однолітків, Олексій ще в юні роки знав, ким він хоче бути і ким неодмінно стане.