Чтение онлайн

— Чого мигаєте?

— Ліхтар зіпсувався. А вам чого треба?

— Скумбрію купимо.

— Скумбрії немає, є камбала…

З дубка спитали:

— Сивий тут?

— Тут.

— Нехай підійде. Решті стояти віддалік. — І неголосно попередили: —У нас кулемет!..

Олексій зробив чекістам знак відійти. Його освітили ліхтарем. Якийсь чоловік, придивившись до нього, сказав:

— Він! Привіт, Сивий, не впізнаєш?

Це був… Рахуба.

— Григорій Павлович? — намагаючись не показувати хвилювання, що його охопило, спитав Олексій.

— Я самий! Як там у вас?

— Нормально!

Повернувши голову, Рахуба сказав комусь:

— Причалюйте!

Мотор кілька разів фиркнув потужніше, і важко навантажений дубок, трохи не дотягнувши до берега, черкнув днищем по гальці. З нього вистрибнув напівголий матрос з канатом.

— Люди з тобою надійні? — спитав Рахуба.

— Цілком, — запевнив його Олексій.

— Шаворський, звичайно, не прийшов?

— Ні. Тут… Іванов, його помічник.

— Не знаю такого.

— Він у нерубайських катакомбах жив, — на ходу вигадав Олексій, — офіцер.

— Ага, клич! Стривай, ану допоможи зійти.

Олексій майже переніс Рахубу на берег. Він навіть не здався йому важким. Якби треба було, юнак, мабуть, міг би нести його на собі всю дорогу до Маразлієвської — в губчека!

Залишивши Рахубу біля суденця, Олексій підійшов до Інокентьєва. Ледве ворушачи губами, прошепотів:

— Сам Рахуба!

— Зрозумів…

— Я сказав, що ви…

Інокентьєв не дав йому закінчити:

— Чув, ходімо…

— Ротмістр Іванов, — відрекомендувався він Рахубі. — З щасливим прибуттям! От вже не чекали вас!

Вони потиснули один одному руки.

Перехилившись через борт, чоловік у рибальській зюйдвестці щось гортанно і незадоволено сказав по-румунськи.

— Починайте розвантажувати, — розпорядився Рахуба, — капітан поспішає. — Понизивши голос, він тихо сказав Інокентьєву: — Ми ледве умовили його їхати, не полюбляє, собака, тиху погоду.

Олексій покликав своїх:

— Приймайте, та живо!

Рахуба, все ще помітно кульгаючи, одійшов убік.

Чекісти взялися розвантажувати суденце.

Насамперед контрабандисти обережно спустили на берег чотири густо змащених маслом станкових кулемети. Потім почали вивантажувати довгі ящики з гвинтівками. Все було упаковано на совість, і тільки гранати «лимонки» лежали просто в плетених корзинах для перевозки фруктів.

З'ясувалося, що команда дубка складається з чотирьох чоловік: двох матросів, моториста і капітана. Чекістів вони на борт не пустили. Мабуть, збиралися відчалити одразу ж, як тільки спекаються свого небезпечного вантажу. Мотора не глушили, якоря не кидали. На березі росла купа ящиків і корзин. Дубок усе вище підіймався з води. Босий напівголий матрос держав його за канат біля берега.

— Сходжу допоможу їм, — сказав Інокентьєв Рахубі.

— Не треба, самі впораються.

— Нічого, скоріше буде.

Олексій і приземкуватий, головатий уповноважений Царьов приймали з дубка черговий ящик з гвинтівками. Інокентьєв відсторонив Царьова і сам узявся за кінець ящика. Поки несли його, він устиг шепнути Олексієві:

— Будемо брати! Скажи хлопцям, нехай починають, як умовилися. Я займуся Рахубою.

— Один упораєтесь?

— Якось!

Закінчували розвантажувати. Лишилося вивантажити останні ящики з патронами.

Чекісти підійшли до дубка. Декому для цього довелося зайти по пояс у воду.

— Підсади, — шепнув Олексій Царьову.

Він узявся за борт, підстрибнув і перевалився в суденце.

— Ку-уди?! — кинувся до нього один матрос. — Куди лізеш? Назад, назад!

— Стривай! — відхиляючись, сказав Олексій. — Допомогти хочу.

— Не треба допомогти! Йди, йди назад! О-о, куди ти?!

Не слухаючи, Олексій простягнув руку Царьову і втягнув його в дубок. За Царьовим поліз високий, широкоплечий чекіст, на прізвище Марченко, а з протилежного борту з'явилася ще чиясь голова.

— Михай! — гукнув матрос, задкуючи до корми, і щось додав по-румунськи.

До них пробирався капітан.

— Назад, Іване, назад! — закричав він здалеку. — Злізай скоро, назад злізай!

— Що там у вас? — почувся з берега стривожений голос Рахуби.

— Та от хочемо допомогти, — відповів Олексій, — а вони галасують…

— Ніякої допомоги не треба! — підскочив до нього капітан. — Злізай назад! — Він шарпнув Олексія за рукав, підштовхуючи до борту.

Олексій схопив його за руку, рвонув на себе і прямим зустрічним ударом у щелепу збив його з ніг. Навалюючись зверху, крикнув:

— Бери їх, хлопці!

Дубок сильно розгойдався: з обох боків в нього лізли чекісти. На кормі раптом несамовито закричав моторист. Зацвіркали кулі по берегу…

Крім капітана, на дубку було всього два контрабандисти (один матрос був на відмілині). Їх досить швидко скрутили. Гірше від усіх довелось Олексієві. Капітан був досить сильним чолов'ягою. Він зумів вивернутися з-під Олексія і вихопити ніж. Приловчившись, Олексій схопив його за зап'ястя і встиг відчути на шкірі тільки твердий ковзкий дотик сталі. Мовчки перекочувалися вони в тісному проміжку між бортом і основою щогли. Бандит намагався вдарити Олексія головою в обличчя, а Олексій думав тільки про те, щоб не випустити руку, що стискала ніж.

— Стережись, старший! — Марченко, нахилившись, стукнув капітана по голові рукояткою нагана.

У того одразу ж обм'якли руки, ніж випав, стукнувши об дно дубка.

— Мотузка є? — задихаючись, спитав Олексій, не випускаючи контрабандиста.

— Є.

— Давай сюди!

Коли капітан був міцно зв'язаний, Олексій скочив на ноги…

Сутичка на дубку почалася в цілковитій темряві. Коли вона скінчилася, на березі палали костри, освітлюючи широку відмілину, буре нагромадження каменів і жовтий, порізаний тріщинами зріз обриву, на якому метушливо коливалися короткі тіні.

На відмілині, скорчившись, лежав чоловік у синьому бушлаті.

— Василю Сергійовичу?! — крикнув Олексій.

«Убитий! — спалахнуло в мозку. — Де Рахуба?!»

Петров, кулеметник, що стояв на повний зріст на скелі, щось кричав, розмахуючи маузером і показуючи на обрив. Хтось дерся по стрімкій, майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве помітні виступи. Це був Рахуба. За ним, чимало відставши, ліз Гурченко — чекіст, який запалив вогнища на березі.

З носа дубка, що під час сутички розгойдався і трохи відійшов од берега, Олексій стрибнув на відмілину.