Чтение онлайн

Альошка стояв вражений серйозністю того, що сталося. Все, що було досі, здавалось тепер дріб'язковим, не вартим уваги. «Гра в революцію» скінчилася. Тепер Альошка ставав людиною, яка остаточно і безповоротно обрала свій шлях у житті.

Якщо Альошка і не сказав собі цього, то в усякому разі так він відчував. А слів було тільки двоє: «Ось воно…»

Він оглянувся. Вулиця спустіла, кілька вбитих лежало на бруківці. За рогом ляскали постріли і чулись вигуки.

Альошка підняв гвинтівку вбитого німця і не озираючись побіг туди, де вели бій його товариші.

Весь день двадцятого березня Альошка був у якомусь гарячковому, тривожному, радісному чаду. Згодом він ніяк не міг пригадати, що відбулося раніше, а що пізніше, — все змішалося в його пам'яті в один строкатий, гуркочучий клубок. Він був біля думи, брав приступом білий особняк херсонського мільйонера Соколова, де розмістився німецький штаб, громив збройовий магазин Фрікке на Суворовській вулиці. Потім усе з тим же невеликим загоном Костюкова він потрапив на вулицю Говарда і бачив, як фронтовики відбили у німців десять грузовиків, на яких ті намагались вирватися з міста. Два підірваних гранатами грузовики перегородили проїжджу частину вулиці, утворивши барикаду. Німці залягли під колесами уцілілих автомобілів і відкрили кулеметний вогонь. Фронтовики пішли в штикову атаку… А потім на одному з захоплених грузовиків Альошка гасав по місту і виловлював німецьких солдатів, що ховались по дворах і на горищах…

До вечора Херсон був звільнений. Але ненадовго. Вже наступного ранку залишки німецьких і гайдамацьких загонів, що відступили до Миколаєва, повернулися з підкріпленням.

І все почалося з початку. Билися на Забалці, Сухарному, біля вокзалу і на кладовищі, біля лікарні Тропіних і у Військовому Форштадті. В портових майстернях лагодили кулемети і гвинтівки. Херсонські хлопчаки сновигали по передовій, збираючи розстріляні гільзи. В багатьох дворах чадили жаровні — там відливали кулі. По вулицях раз у раз проходили загони Червоного Хреста. Всі міські лікарні були переповнені пораненими.

Нарешті повсталим вдалося вибити німців з Херсона і відкинути їх майже на 30 кілометрів від міста. Влада перейшла до рук Ради п'яти, створеної з фронтовиків і робітників.

Було ясно, що нового наступу німців чекати доведеться недовго. Однак обставини склалися так, що місто дістало невеличку передишку. Спалахнули повстання в Миколаєві. Робітників і фронтовиків там було значно більше, ніж у Херсоні, але й німецький гарнізон був теж набагато сильнішим. На придушення миколаївського повстання були кинуті німецькі і австро-угорські частини. Ходили чутки, що ними керує недавно прибулий із західного фронту генерал Бем-Єрмолі…

Події в Миколаєві тимчасово відвернули увагу німців. Херсон помітно спустів з того часу, як фронт відсунувся од міста. Пожвавлення спостерігалося тільки в робітничих районах. На центральних же вулицях панували безладдя і полохлива тиша. Ввечері крізь зачинені віконниці де-не-де пробивався необережний промінь світла. На дверях магазинів висіли пудові замки. Вітрини вкрилися чорними листами гофрованого заліза. Чекаючи кращих часів, жителі воліли не показуватися на вулицях.

Зранку за місто поволі сунули похмурі колони херсонців з кирками і лопатами. За наказом оперативного штабу повсталих вони йшли будувати укріплення…

Одного разу, пробігаючи мимо однієї з таких колон, Альошка почув, яче його окликнули. Чоловік тридцять обивателів, одягнені так, немов їх відправляли на сибірське заслання, йшли по Кузнечній вулиці, їх супроводжували двоє робітників з гвинтівками. В кінці колони Альошка побачив Павла Никодимовича Глущенка. Шурин був у високих гумових чоботях, стьобаній тілогрійці і старій кепці з ґудзиком на маківці. Він виразно моргнув Альошці, щоб той підійшов. Альошка відразу зрозумів, що йому треба. Глущенко, звичайно, проситиме, щоб Альошка допоміг йому звільнитися від трудової повинності, — з такими просьбами в штаб повстання приходило багато обивателів.

«Аякже, діждеш ти від мене! — подумав Альошка. — Іншим працювати, а тобі, значить, дома сидіти? Нічого, попрацюй на революцію!»

Він удав, що не бачить підморгувань шурина, і побіг далі.

За весь цей час Альошка тільки один раз побував дома. Він з'явився перед домашніми, підперезаний широким шкіряним ременем, який йому подарував Пахря,

На ремені висів револьвер у жовтій скрипучій кобурі — Альошка дістав її у конфіскованому фронтовиками збройовому магазині.

Глущенко не схотів з ним розмовляти. Він презирливо оглянув Альошку з голови до ніг і пішов в іншу кімнату. За дверима неголосно і зло прошипів:

— Татків синок, нічого не скажеш!

Альошка посміхнувся.

Катерина, побачивши брата, заплакала:

— Що ти робиш, Альошенько! Вб'ють тебе десь! Що я татові скажу!

— Те й скажеш, що вбили, — гостро відповів Альошка. — Не бійся, нічого тобі не буде. Тато зрозуміють…

Він сказав, що працює зв'язковим при Силіні, і коли Катерині потрібно щось, хай приходить просто в штаб, він, Альошка, допоможе.

Потім на прохання Катерини він з'їв тарілку борщу і перемінив білизну. Альошка відчував себе дорослою і сильною людиною.

Силін був тепер членом оперативного штабу повсталих, і Альошка більшу частину часу проводив у Ново-Петроградському готелі на Ганнібалівській вулиці, де розташувався штаб.

З ранку й до пізнього вечора у штабі було, як у вулику. Приходили робітники і їхні дружини, селяни з навколишніх сіл, обивателі. Сюди приводили спекулянтів, які піднімали базарні ціни на продукти, мародерів, злодіїв та інший темний елемент, що заворушився в перші дні повстання. Більшість затриманих відпускали, пообіцявши наступним разом розправитися з ними як слід, а найзапекліших відводили за місто і там розстрілювали. Панькатися з ними було ніколи.

Місто готувалося до оборони.

На допомогу повсталому Херсону прибув із Севастополя військовий корабель із загоном революційних матросів. Їх зустрічали по-святковому.

Альошка прибіг у порт, коли вже там зібрався величезний натовп городян. Люди заповнили пристанські сходні, хлопчаки обліпили паркани і дахи портових споруд.

Широкий, присадкуватий військово-морський загороджувач «Ксенія» повільно й урочисто розвернувся і, загнавши під пристанські палі скаламучену хвилю, пришвартувався. Оперезані навхрест кулеметними стрічками, кремезні матроси зійшли на берег. На їх поясах погрозливо брязкали гранати. Схожі один на одного, немов морські брати, моряки вишикувались біля пірса, красуючись виправкою і зброєю.

Хтось гукнув:

— Хай живуть чорноморці!

І натовп, вибухнувши вітальним ревом, кинувся до матросів. Поламавши стрій, їх обіймали, плескали по плечах. Командира загону, кремезного здоров'яка в широких брезентових штанях, заходились качати. Він злетів над натовпом, однією рукою притримуючи гранати і маузер, другою намагаючись ухопитися за когось з людей, які його качали.

— Стій! — сипло кричав він. — Стій, кажу, вашу мать!.. Дай слово сказати!..

Нарешті, йому вдалося вхопитися за високого вадонівського металіста. Тримаючись за його могутню шию, матрос зірвав з голови безкозирку, повиту двоколірною георгіївською стрічкою, і вигукнув: