Чтение онлайн

Храмзов доповів про результати обшуку у Федосових і про те, як був взятий Сева. Після годинної облоги, усвідомивши провал авантюри Маркова, він сам вийшов з льоху і без найменшого вагання заявив Храмзову, що, оскільки його «продали, він цим сучим хвостам відплатить!» — і тут же виказав п'ять явок Крученого. Туди послали людей.

Останнім говорив Іларіонов. Насуплений, забинтований більш, ніж в цьому була потреба, він у сильних і образних виразах змалював облаву на заїжджому дворі і потім відразу же обрушився на Олексія.

Проґавили Крученого — керівника контрреволюційного підпілля — хто в цьому винен? Він не називатиме прізвищ, але вважає своїм обов'язком указати: ось до чого призводять в оперативній роботі несвоєчасні експерименти. Все, безсумнівно, було б інакше, якби йому, Іларіонову, не вставляли палиці в колеса. Кручений давно вже сидів би в ізоляторі херсонського ЧК замість того, щоб гасати зараз по степу і затівати нову авантюру. Нехай цей провал буде уроком для деяких надто самовпевнених чекістів, що намагаються домашніми засобами замінити досвід і залізну послідовність оперативних заходів…

— Ти без єхидства! — не витримав Воронько. — Провал, провал! Ніякого провалу нема. А що не по-твоєму, так ти і сваришся. Кручений! Звичайно, Кручений… Ти б його схопив, а решта розбіглася б!

— Нікуди б вони не поділись! Та коли хочете знати, — розгарячився Іларіонов, — так одна ця особа варта всіх інших! Завтра він ще стільки ж набере, і починай усе з початку!

— Що проґавили Крученого, звичайно, помилка, — сказав Величко, — але роздувати її нічого. Бездоганно жодна операція не минає. А щодо твоєї залізної послідовності, Іларіонов, так вона відома: хапай кого попало — може і вгадаєш! Теж не спосіб… І ти, Михальов, не думай: я тебе захищати не збираюсь. Головного не зробив. Їхав ловити Крученого, а саме його і проґавив. Теж добрий…

— Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, — знову заступився за Олексія Воронько, — а Михальов ще молодий!

Олексій, що весь наче висох і аж почорнів за день, сказав:

— Крученого ще не пізно взяти. Дайте мені загін, я його в Степіно застукаю.

— Загін! Де я тобі візьму загін?

— Хай Саковнін виділить. А не виділить, так треба всією опергрупою їхати.

— Ходімо до Саковніна, — сказав Величко, підводячись. — А ви, товариші, починайте допит. Завтра потроху переправлятимемо арештованих у Херсон…

Саковнін обіцяв допомогти, але ранок змішав усі плани. На світанку в степу загриміли гармати: почався контрнаступ білих. Резервні частини, що були в розпорядженні Саковніна, пішли на передову, та й весь штаб разом з особливим відділом знявся з місця і рушив туди ж. Білі натиснули сильно. Величко змушений був поспішити з евакуацією арештованих. Набралось їх близько п'ятдесяти чоловік. Транспорту не було. Пароплав з Херсона не прийшов. Вирішили взяти шаланди у олешківських рибалок.

Про те, щоб виділити людей для облави на Маркова, тепер не могло бути й мови. Олексій розшукав Величка в рибальській слобідці. Разом з Вороньком та Іларіоновим він видавав розписки на мобілізовані шаланди.

— Що ж буде, товаришу Величко?

— Ти про Крученого? Сам бачиш, яке становище. Доведеться відкласти.

— Відкладати не можна! Вони з Федосовою умовилися на сьогодні. Завтра буде вже пізно!

Величко несподівано скипів:

— Що ж накажеш робити? Кинути арештованих, хай розбігаються? Людей нема! Самим на весла доведеться сісти, щоб цю погань з комфортом доставити. Своєчасно треба було думати! Тепер — що! На спині не всидів, за хвіст не втримаєшся!

Іларіонов посміхнувся. Воронько мовчав, настовбурчивши вуса.

— Відпустіть зі мною Храмзова, — сказав Олексій. — Ми самі впораємся.

— Храмзова! Та Храмзов ще вночі поїхав катером у Херсон з рапортом.

— Тоді я сам поїду!

— Що ти зможеш сам зробити!

— Зможу! Не спіймаю, так пристрелю!

Величко збоку скоса глянув на Олексія.

— Кінчай балачки! Не вірю я в цю справу.

Тут докинув слівце Воронько:

— Знаєш, Величко, я б сам з ним поїхав, адже справа варта того. Одному туго доведеться, а двом, що не кажи, легше. Га?

Про кращого супутника Олексій і мріяти не міг. Він з надією глянув на Величка.

Той замислився, примруживши розумні, стомлені від недосипання очі.

— Чорт з вами, їдьте!

… Треба було дістати верхових коней або в крайньому разі воза і знайти шлях до Степіно. Вони пішли до Марусі.

Маруся і її заплакана глуха тітка укладали у пофарбовану, оббиту візерунчатою жерстю скриньку нехитре Марусине придане — різні полотняні дрібниці. Маруся засяяла, побачивши Олексія і Воронька, вона з радістю повідомила, що її переводять у Херсон. Величко сказав: «Досить, насиділася тут, у Херсоні теж роботи вистачає». Тепер вона поїде разом з усіма — для неї знайдеться місце на одній з шаланд. Але коли чекісти сказали, чого прийшли, її наміри вмить змінилися. Дівчина відразу ж висловила бажання супроводжувати їх і помітно образилася, коли Воронько рішуче відкинув її пропозицію. «Справа, — сказав він, — небезпечна, не жіноча. Що там буде — невідомо, і возитися з жінкою нема часу».

Дістати коней виявилося нелегко. Виручив знову дядько Селемчук, до якого Маруся повела чекістів.

Цей рятівний дядько Селемчук, — Олексій, нарешті, побачив його, — був саженного зросту дід, сплетений з міцних вузлуватих сухожиль, костистий, з запалимо грудьми і прямою спиною. Селемчук сказав, що в самих Олешках зараз коней він не знайде, але версти за три-чотири від міста живе його кум, у якого є коник і таратайка.

— Ходімо до кума, — запропонував він. — Той не відмовить.

Біля міської застави вони попрощалися з Марусею. Дівчина притримала Олексія за руку.

— Ти гляди там… — сказала вона, дивлячись у підборіддя Олексієві. — Обережніше все-таки…

— А що?

— Нічого. Так. Але взагалі… — І на мить підвівши до нього почервоніле обличчя, повернулась і пішла назад якоюсь невластивою їй напруженою ходою.

Олексій кілька разів здивовано озирався і дивився їй услід. А Воронько, який краєм вуха чув їх розмову, сказав півголосом, щоб не чув дядько Селемчук:

— А дівчина до тебе той… присохла.

— Скажете!

— Точно! Я в таких речах не помиляюсь. — І, помовчавши, додав розсудливо: — А що? Дуже навіть симпатична дівчина, самостійна.

Олексій відмахнувся, але всю дорогу з незрозумілим хвилюванням думав про Марусю і згадував її обличчя з ямочкою на правій щоці і маленьким ротом.

Кум дядька Селемчука, Огій Васильович Кучеренко, похмурий і лисий чоловік, з носом, до того подзьобаним віспою, що він нагадував губку, погодився відвезти їх до Степіно, але чекати добу чи дві, поки вони впораються із справами, рішуче відмовився.

— Я ще завидна назад повернуся, — сказав він. — Неспокійно стало. Вчора он банда налетіла. Тепер, мабуть, бродить навколо. А Степіно, знаєш, що за місце? Там бандюгів видимо-невидимо, вся округа аж кишить!