Чтение онлайн

– І сподіваюсь, що в цій кар'єрі не буде більше таких трагедій, як нинішня, - палко промовив я.
– Якщо ж це станеться, то станеться цілком усупереч моїй волі!

Лючіо допитливо глянув на мене.

– Нічого не може статися всупереч вашій волі. Мені здається, що ви хочете мене звинуватити в тому, що я привів вас до клубу! Друже мій, ви б не пішли туди, якби не хотіли! Хіба я тягнув вас туди зв'язаним? Ви схвильовані й нервуєте. Ходімо до мене, вип'єте склянку вина. Вам це додасть твердості духу.

Ми наблизились до готелю, і я без заперечень пішов за Лючіо, без заперечень випив те, що він мені дав, і стояв зі склянкою в руці, спостерігаючи за ним із хворобливим зачудуванням, поки він скидав своє підшите хутром пальто. Потім він спинився переді мною; його бліде прегарне обличчя прибрало суворого виразу, й темні очі блищали холодним сталевим блиском.

– Та остання ставка Лінтона… вам, - сказав я, затинаючись, - його душа…

– У яку ані він, ані ви не вірите!
– зауважив Лючіо.
– Ви, здається, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну ідею?

– Але ви, - заперечив був я, - ви говорили, що вірите в душу!

– Я? Я божевільний!
– і він гірко розсміявся.
– Хіба ви досі не зрозуміли цього? Наука зробила мій розум хворим, друже! Я відшукав таке глибоке джерело прикрих відкриттів, що немає нічого дивного, якщо мої почуття подекуди сплутуються, і в ці безумні хвилини я починаю вірити в душу!

Я тяжко зітхнув.

– Я хочу піти спати - почуваюся втомленим і геть нещасним!

– Гай-гай, бідолашний мільйонере!
– сказав лагідно Лючіо.
– Запевняю вас, мені прикро, що вечір закінчився так нещасливо.

– І мені прикро!
– повторив я зі смутком у голосі.

– Подумати лишень!
– вів далі він, замислено дивлячись на мене.
– Якби мої вірування, мої божевільні теорії варті були чого-небудь, то я б насправді міг зажадати таку собі часточку вашого померлого знайомого віконта Лінтона - єдину часточку, яка напевно існує… Але де і як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…

Я змусив себе слабко посміхнутись.

– Ви б тріумфували!
– сказав я.

Він присунувся до мене і лагідно поклав руки мені на плечі.

– Ні, Джеффрі, - і його владний голос забринів ніжними нотками, - ні, друже мій! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!

Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем - який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.

Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, - і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка, я бачив три фігури, які стояли, закутані в темні шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомі, їхні чорні драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це - чоловіки чи жінки; а тим, що паралізувало мене подивом і жахом, було дивне світло, яке їх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подібне до блідого місячного проміння взимку. Я хотів крикнути, але язик відмовив мені, і мій голос застряг у горлі.

Три постаті залишалися нерухомими, і знову я протер очі, намагаючись збагнути, що це - сон чи галюцинація. Із тремтінням у всьому тілі я простягнув руку до дзвінка з наміром несамовито дзвонити, волаючи про допомогу, - як раптом тихий голос, що бринів невимовною тугою, змусив мене в сум'ятті відхилитись назад, і рука моя безсило впала.

– Лихо!

Слово різким неприємним звучанням пронизало повітря, і я майже втратив свідомість від жаху, оскільки тепер одна з постатей ворухнулась, і з-під серпанків засвітилося її обличчя - біле, як найбіліший мармур, із виразом такого страшного відчаю, що кров моя застигла в жилах. Почулося глибоке зітхання, схоже на передсмертний стогін, і знову слово «Лихо!» порушило тишу.

Збезумілий зі страху, заледве усвідомлюючи, що роблю, я зіскочив з ліжка, шалено кинувся до тих фантастично замаскованих постатей, аби схопити їх та спитати, що має означати цей дурний недоречний жарт. Як несподівано всі троє підвели голови й повернули обличчя до мене! Які обличчя! Несказанно страхітливі у своїй блідій агонії! І шепіт, жахливіший від пронизливого крику, проник мені у самісіньке єство: «Лихо!»

У шаленому стрибку я кинувся на них; мої руки вдарили порожній простір. Однак я й надалі не менш виразно бачив, що вони стояли - стояли, суворо дивлячись на мене, поки мої затиснені кулаки безсило били їхні образи, що здавалися тілесними! Раптом я побачив їхні очі - очі, що спостерігали за мною безжально, прозірливо та зневажливо, очі, які, немов чарівні вогні, повільно спалювали моє тіло і дух. Гранична нервова напруга збуджувала лють і відчай; жахливе видіння, здалося мені, є вісником смерті - мабуть, настала моя остання година! Я побачив, що вуста на одному з цих моторошних облич ворухнулися… Мене опанувала якась надприродна жага життя… Дивовижним чином я знав чи передчував жах того, що мало бути промовлене… І, зібравшись на останніх силах, я крикнув:

– Ні! Ні! Не треба ще того Вічного суду! Ні!