Чтение онлайн

Врешті-решт стара витягла сніданок, ще убогіший, ніж наш заводський харч. Медсестра почала наминати за обидві щоки розрізану навпіл мариновану редьку та глеюватий рис. Я відвів очі, бо звичка людини їсти видалася огидною, як ніколи. І, розмисливши трохи, дійшов висновку, що так здається, бо мені перехотілося жити.

Того вечора, нарешті вмостившися відпочивати в нашому заміському помешканні, я уперше в житті не на жарт задумався, чи не вкоротити собі віку. Але це швидко надокучило й сама думка видалася кумедною. Я від природи був позбавлений гострого відчуття поразки. Та й довкола буяла, як щедра осінь, смерть — від вогню, на полі бою, від ран, на посту, під колесами, від недуг — то, може, й для мене вона вже наготувала місце. Стратенці самогубством не кінчають. Що не кажи, для цього зараз аж ніяк не підхожа пора. Я чекав, аби щось принесло мені смерть. А виявилося, це ніби чекати, аби щось урятувало життя. Через два дні після повернення на завод я одержав від Соноко повний палких почуттів лист. То було справжнє кохання. Мене опалили ревнощі. Нестерпні ревнощі штучно вирощеної перлини до природної. Хто ще й коли в цілому світі ревнував жінку через те, що вона його кохає?!

… Провівши мене, Соноко поїхала на велосипеді на роботу. Там вона була така неуважлива, що співробітники занепокоїлись, чи не зле їй. Раз по раз плутала щось у паперах. Обідати повернулася додому, а по дорозі на роботу збочила на поле для гольфу. Прим’яті нашими ногами жовті польові хризантеми ще не випростались. Вона задивилася на схил вулкану, який зчистив із себе імлу й виблискував на сонці глянцем барви паленої вохри, на пасма туману, що знову підіймалися з долини, на те, як тріпочуть, ніби в передчутті чогось, дві сестричкиберізки.

… І це саме тоді, коли я в поїзді сушив собі голову, як позбутися кохання, вмисне зрощеного в ній!.. А втім, була хвилина, коли я заспокоїв себе жалюгідною, проте близькою до правди втішанкою. А саме, що треба тікати, якщо я її дійсно кохаю.

Я написав Соноко кілька листів — не сказати б холодних, але й без особливих почуттів. Приблизно за місяць Кусано знову дістав дозвіл на побачення, і Соноко писала, що вони усією родиною вибираються до містечка під Токіо, куди його перевели. Слабкодухість погнала туди й мене. Аж дивно, що я знову не втримався від зустрічі з Соноко, попри нібито тверде рішення триматися від неї чимдалі. Побачення підтвердило, що вона лишилася такою, як і була; от тільки мене було не впізнати. Я не міг здобутися на жоден жарт. Зміну, що зайшла в мені, і Соноко, і її брат, і бабуся, і навіть мати сприйняли не інакше, як мою добропорядність. А слова Кусано, супроводжувані, як звикле, лагідним поглядом, ввергли мене у трепет.

— Я тобі скоро надішлю офіційне послання. Сподіваюся, воно буде тобі приємне.

За тиждень, у вихідний, коли я був у матері за містом, послання прибуло. Написані його невправним почерком ієрогліфи виказували непідробну приязнь.

«… У нас усі настроєні щодо Соноко цілком серйозно. Мене призначено повноважним послом. Справа, власне, нескладна, але треба знати твою думку.

Ми тобі довіряємо. Соноко, звичайно, теж. Мама вже нібито й прикидає, коли влаштувати весілля. Весілля весіллям, але заручини, здається, призначати вже час.

Атож, це тільки наші власні здогади. Треба ж знати, як ти до цього ставишся. Я сказав своїм, нехай почекають з розмовами, поки ти відповіси. Не думай, я тобі нічого не накидаю. Просто напиши, як є. Скажеш «ні» — ніхто тобі не дорікатиме, не сердитиметься; наша дружба не постраждає. Скажеш «так» — можеш уявити, як я зрадію. А ні — то ні, зла не матиму. Пиши відверто, але чесно. Ще раз тебе прошу: не думай, що чимось зобов’язаний. Залишаюсь твоїм вірним другом і чекаю відповіді…»

Я похолов. Озирнувся, чи не бачив хтось, як я читав листа.

Сталося те, що я вважав неможливим. Я й не підозрював, що почуття й міркування щодо війни можуть різнитися аж так, як у мене і їхньої родини. Мало того, що мені лише двадцять років, що я студент, працював на авіазаводі, — я й виріс під час війни, от і романтизував її міць. Навіть нині, на порозі краху, магнітна стрілка людських намірів незмінно вказувала в той самий бік. Атож, хіба я забув, що сам такої пори прагнув закохатися! З химерною посмішкою я перечитав листа. І раптом мої груди виповнило знайоме почуття зверхності: а все ж я переміг. Я об’єктивно щасливий, і нікому не дозволив би дорікнути собі. А значить, теж маю право зневажати щастя.

Хоч душа повнилася нестерпними гризотою й смутком, з моїх вуст не сходила визивна глузлива посмішка. Я почував себе так, наче лишилося перестрибнути мілкий рівчак. Тобто переконати себе: все, що сталося за останні місяці — дурниця. Впевнити себе, що я взагалі й гадки не мав любити оту Соноко, оте дівчисько. Навіяти самому собі, що просто зваблював її (ото брехун!). Навіть вибачатися нема за що, за поцілунок не відповідають!

— Чого б це я любив якусь там Соноко!

Такий висновок підніс мене на сьоме небо.

Як же це чудово! Тепер я — чоловік, який звабив жінку, сам не кохаючи її, і покинув, коли вона закохалася. Як я обігнав благопристойних чеснотливців!.. Я розумував, ніби й не відав, що не буває розпусника, який кинув би жінку, не домігшись свого… Та волів не помічати цього. Така вже моя звичка, як у впертої баби: не чути того, що неприємне. Лишалося тільки не допустити одруження. Достеменно, ніби ото я прагнув зашкодити шлюбові суперника!

Я прочинив вікно й покликав матір.

Сліпуче літнє сонце буяло над городом. Помідори й баклажани тягли з грядок до сонця сухі пагони у в’їдливому докорі. А сонце наляпувало на їхні міцні прожилки густий шар пропеченого проміння. Скільки городу, тьмавий світ рослин гнітило те сяєво. Далі виднів ліс, що облямовував звернений до нас темним ликом сінтоїстський храм. А за ним невидиму звідси долину раз у раз пронизував дрож від прудких електричок. І можна було бачити відблиски на дротах, які ще довго сумно коливалися, розхитані легковажною дугою струмозйомника. Це безцільне коливання на тлі вгодованих літніх хмар видавалося водночас і змістовним, і цілком безглуздим.

З-посеред городу підвівся прикрашений блакитною стрічкою великий солом’яний бриль. То була мати. Дядьків — її брата — бриль на хвилю застиг, немов перегнутий навпіл соняшник.

Мати, що тут вперше в житті трохи засмагла на сонці, зблиснула здаля білими зубами. Наблизившись, щоб я міг почути, вона гукнула тоненьким, як у дитини, голоском:

— Чого тобі? Щось хочеш, то біжи до мене!

— Важлива справа! Краще ти йди сюди!

Мати невдоволено неквапом наблизилась. Кошик у її руці був повен спілих помідорів. Вона поставила його на підвіконня й запитала, що сталося.

Я не став показувати листа. Просто коротко переповів його зміст. А переказуючи, дедалі менше розумів, навіщо взагалі покликав її. Мабуть, просто хотів виговоритися, аби заспокоїти себе. Я незворушно перелічував несприятливі обставини: що татусь у нас нервовий і лихомовний, тож невістці важко буде з ним під одним дахом, що можливості завести власний дім зараз не бачу, що наша старомодна родина навряд чи порозуміється з родиною Соноко, де панують більш вільні звичаї, що я замолодий аби ставати главою сімейства… На щастя, мати в мене спокійна й великодушна.

— Щось я не дуже тебе розумію, — відразу перебила вона мене. — А ти сам чого хочеш? Тобі вона подобається? Чи ні?

— Та… — Я затнувся. — Як тобі сказати… Я, власне, не хотів нічого серйозного. А от вона… занадто всерйоз усе сприйняла… І що тепер робити?

— Так у чому ж справа! Для вас обох краще розставити все якнайшвидше на свої місця. Вони ж хотіли з’ясувати твою думку. То напиши все, як є, та й годі!.. Я піду, ніколи мені теревенити!

Я зітхнув. Мати вже дійшла до хвіртки у плоті перед грядками з кукурудзою, коли знову задріботіла назад під вікно. Обличчя її трохи перемінилось.