Чтение онлайн

То був «Святий Себастян» пензля Ґвідо Рені з генуезького Палаццо Россо.

Він був прив’язаний до похилого чорного дерева на тлі похмурого тіціанівського лісу в присмерку. Невимовно гарний оголений юнак. Схрещені високо над головою зап’ястки прип’яв до стовбура грубий мотуз. Тіло його прикривав тільки шмат рядна, пов’язаний навколо стегон. Мені сяйнуло, що це страсті святого. Проте картина, автор якої сповідав, як багато хто в пізньому Відродженні, еклектизм естетичних принципів, мала відчутний язичницький присмак. Адже в цьому тілі Антіноя не було й сліду жалюгідного стражденства християнських страстотерпців — тільки молодість, тільки краса, тільки світло, тільки розкоші.

Незрівнянне біле тіло сяяло на тьмяному тлі. Мускулясті руки гвардійця, звичні напинати лук і здіймати меч, підтягнуті вгору без видимої напруги, зв’язані зап’ястя схрещені якраз над волоссям. Обличчя ледь помітно звернуте догори, широко розплющені очі задивилися на ореол в небі. На випнутих грудях, втягнутому животі, трохи вивернутому стані — не страждання, а якась насолода, сумна, наче музика. Якби дві стріли глибоко не вп’ялися під пахву і в бік, здалося б, то римський атлет надвечір прислонився у садку до дерева перепочити. Стріли увігналися в його напружену досконалу юну плоть, виповнили тіло полум’ям невимовних розкошів і страждання, запалили зсередини. На картині не цебеніла кров, не було стріл без ліку, як на звичних образах святого Себастяна, лише тихі витончені тіні двох стріл лежали на мармуровій шкірі, наче тіні двох гілочок на кам’яній плиті. Але це я помітив і усвідомив потім.

А тієї миті, коли я поглянув на картину, все моє єство струснула безбожна насолода. Кров шугнула в голову, нутрощі скипіли, немов у гніві. Частка моєї плоті, вирісши до небувалих розмірів, повнилась, як ще ніколи доти, мало не розриваючись, жагучим чеканням дії, картала за невігластво, неподобно пульсувала. Рука несамохіть зарухалася, хоч ніхто її цього не вчив. Я відчув: з мене шалено вивергається щось темне й водночас засліпливе. І не встиг втямити, що до чого, як наринуло п’янке запаморочення і затопило мене.

… Минуло досить багато часу, перш ніж я вжахнувся, поглянувши на стіл перед собою. Яскраве мереживо від клена за вікном оздобило чорнильницю, підручники, словник, фотографію в альбомі, блокнот. Бризки білої каламутної рідини впали на тиснені знаки на підручнику, підставку чорнильниці, ріжок словника. Де-не-де вони лежали понурими сумними краплями, де-не-де блищали, мов очі мертвої рибини… На щастя, в останню мить порухом руки я врятував альбом.

Так уперше я спізнав ejaculatio й уперше, відрухово, незграбно, познайомився з «поганою звичкою».

(Цікавий збіг: Гіршфельд серед картин, які особливо подобаються збоченцям, першою ставить саме «Святого Себастяна». Звідси неважко виснувати, що у збоченців, особливо вроджених, в більшості випадків потяг до збочення і садистичні нахили пов’язані й важкорозрізнимі. Перекази твердять, що святий Себастян народився в середині III століття, дослужився в Римі до командира преторіанської гвардії і скінчив коротке — трохи більше тридцяти років — життя мученицькою смертю за віру. Рік його загибелі, 288, прийшовся на правління імператора Діоклетіана. Імператор, колишній простолюдин-трудар, користувався глибокою шаною і вирізнявся м’якосердям, проте намісник у Римі, Максиміан, був непримиренним ворогом християнства. Тому юний нумідієць Максиміліан, який через притаманну християнам миролюбність ухилявся від військового обов’язку, дістав смертний вирок; з релігійних причин стратили й центуріона Марцела. На такому історичному тлі неважко зрозуміти мученицьку смерть святого Себастяна. Коли вийшло на яв, що командир гвардійців потай навернувся до християнства, допомагає ув’язненим за віру і навіть намагається схилити до християнства градоправителя, Діоклетіан прирік його на смерть. Якась побожна вдова прийшла поховати зрешечене стрілами тіло, але виявилося, що в ньому ще жевріє життя. Дбайливий догляд поставив Себастяна на ноги. Та він, не корячись імператорові, знову почав хулити римських богів, отож цього разу його забили до смерті киями.

Атож, воскресіння Себастяна — не що інше, як прояв чуда. Бо як інакше могли загоїтися рани від незліченних стріл! Аби краще пояснити особливості моєї тодішньої гострої чуттєвої втіхи, зважуся навести, попри його недосконалість, написаного значно пізніше вірша в прозі.

Святий Себастян

(вірш у прозі)

Якось за вікном класу я помітив непоказне дерево, що хилилося під вітром. І аж серце зайшлося: яке ж воно гарне! На моріг падала його домірна заокруглено-трикутна тінь, гілки, простершися навсібіч, наче рамена свічника, підтримували тягар зелені, а з-під її окрайки виглядав прямий, мов п’єдестал чорного дерева, стовбур. Як довершений, без жодної вади мистецький твір і, разом з тим, не позбавлене нальоту вишуканої недбалості природи, дерево стояло у просвітленому мовчанні, немов творець самого себе. То справді був твір. Може, навіть музичний. Камерний твір німецького майстра. Музика, де вчувалася мирна божественна, чи бодай релігійна, насолода, врочиста й приязна, як візерунок на килимі… Тож і не дивно, що для мене подобизна форми дерева до музики була повна значущості, і незглибиме, невимовне почуття, яке виникло у мить, коли вони, поєднавшись, зміцнівши, набувши нової глибини, полонили мене, було не просто ліричним, а нагадувало тьмаве запаморочення від музики поспіль з вірою.

«Чи це не те саме дерево? — раптом запитав я себе самого подумки. — Чи не до нього був прив’язаний за руки юний святий? Чи не цей стовбур зросила рясно, мов краплі дощу, чиста кров? Чи не римське це дерево, до якого притискалося в корчах, палаючи у смертних муках (останніх із земних страждань і розкошів), молоде тіло?»

Згідно з житіями мучеників, юного командира гвардійців, власника зграбного, мов у раба зі Сходу, улюбленця імператора Адріана, тіла і безжальних, як море, очей бунтівника, скарали за поклоніння забороненому богові в ті перші роки царювання Діоклетіана, коли імператор мріяв про довершену владу, якій, як летові птаха, ніщо не може завадити. Зухвалець був гожий і гордовитий. Його шолом щоранку прикрашала біла лілея — дарунок юних римлянок. А під час короткого перепочинку серед виснажливих денних вправ її стебло вигиналося над мужнім обличчям, наче шия лебедя.

Ніхто не знав, звідки він родом і з яких країв. Але люди передчували, що юнак із статурою невільника й поглядом спадкоємця трону не затримається тут. Що цей Ендіміон — пастир ягняти. Що саме його обрано для найзеленіших пасовищ.

А дівчата вважали, що його спородило море. Бо в його грудях вчувався шум хвиль. Бо в глибині його очей, як у кожного, хто народився на узбережжі, та мусив розлучитися з морем, назавжди відбилася залишена на згадку таємнича лінія морського обрію. Бо його подих був гарячий, як вітер з моря в розпал літа, і духмяний, як викинуті на берег водорості.

Чи не була краса, дарована Себастянові, молодому командирові гвардійців, красою стратенця? Чи не через те, що раніше за нього самого осягнули його лиху долю, кохали юнака гожі римлянки, ладні тішити всі п’ять чуттів кривавим м’ясом і беручким — до кісток — вином?

Кров шалено вирувала в його плоті, чекаючи недалекої вже миті, коли ту плоть пронижуть стріли, і можна буде ринути назовні. Невже могли жінки не відчути той нездоланний порив крові? Ця доля не лиха. Аж ніяк не лиха. Жорстока, так, і горда. Чи навіть блискуча.

Може, навіть посеред солодкого поцілунку його чоло не раз судомила ще за життя смертна мука. Адже він і сам передчував, хоч непевно, що в кінці шляху на нього чекає не що інше, як мученицька смерть. А з-поміж звичайного люду його вирізняє не що інше, як знак гіркого талану.

… Отож того ранку Себастян залишив ложе на світанні, бо безліч справ не дозволяли воїнові вилежуватись. Передранішній сон — сороки, віщунки біди, злетілися зграєю до нього просто на груди і б’ють крильми, затуляючи вуста, — ще витав в узголів’ї, хоч пахощі морської трави, які лило невибагливе ложе, його щонічний притулок, мав би навіяти сни про море. Натягаючи біля вікна неприємно рипкий обладунок, він дивився, як на далекому небокраї понад лісом, що оточив храм, заходить за обрій сузір’я Маззарот. І велична споруда язичницького храму перед очима зроджувала на його обличчі найдоречнніший вираз майже нестерпного презирства. Він згадав ім’я бога єдиного, пробурмотів кілька віршів з Писання. І раптом, ніби його ледь чутний голос тисячократ посилився, від храму, просто від колонади, що розкраяла зоряний небосхил, озвався громом величний і могутній голос. Здавалося, заговорило саме небо, ринула лавиною якась громада. Він посміхнувся й опустив очі. І побачив, що під вікно вже зійшлися на щоранішню таємну молитву дівчата, і лілеї в їхніх руках ще спали у передсвітанковому сутінку…)

Була середина зими мого сьомого шкільного року. Ми призвичаїлися і носити довгі штани, і кликати одне одного на ймення (у початківці вчитель вимагав додавати до прізвища «сан». А яка нестерпна була заборона відкривати коліна навіть у розпал літа! Найбільша радість від довгих штанів була в тому, що підв’язки панчіх більше не стискатимуть стегна), і пошивати в дурні вчителів, і частувати одне одного в буфеті, і гасати у джунглях, тобто в ліску за школою, і жити в гуртожитку. Я не знав тільки останнього. Бо батьки про всяк випадок, мовляв, надто хворобливий, дістали дозвіл тримати мене вдома, хоч на той час гуртожиток для старшокласників був майже примусовим. Але, зрозуміло, головна причина полягала в тому, щоб я, бува, не зіпсувався. Мало хто ходив у школу з дому. В останньому семестрі сьомого класу до цього нечисленного гурту приєднався ще один учень. То був Омі. За якийсь бешкет його вигнали з гуртожитку. Поки я цього не знав, то не звертав на нього особливої уваги, але через печатку «поганих нахилів», яку виразно витаврувало те вигнання, мої очі наче прикипіли до новачка.