Чтение онлайн

– Де ви бачите справедливість, Романе Івановичу? – запитав Мирон.

– Ви ж самі ось її підтвердили, Мироне Станіславовичу.

– Я?

– Атож. Вам розтрощили коліно, ви ніколи не зможете ходити і ніхто взагалі не знає, кому й скільки тут лишилося жити. Але все одно просите нашого побратима, шановного приват-доцента, стулити рота, звертаючись до нього на «ви». А до мене ви звернулися на ім’я й по батькові. Хоч літами ми не такі й різні. Я годжуся вам у старші брати.

– А-а, – протяг Мирон. – Хіба що… Куприку, вас справді це тішить?

– Мене тішить, що ми лишилися людьми. Навіть там, де з людей вичавлюють усе людське.

– Вам захотілося патетики, Куприку? – байдуже запитав Артем. – Чи ви вже готуєте останнє слово, передсмертну промову? Думаєте, вам хтось дасть на це час?

– Панове, ви б пошукали іншої теми, ніж обговорювати власну смерть, – зауважив Свириденко. – Повірте, такі розмови ні на що не надихають.

– А на що ви хочете надихнутися, Романе Івановичу? – Мирон трохи подався вперед. – Ви ще маєте ілюзії?

– Я не маю ніяких ілюзій, юначе, – повчально промовив інженер. – Ви їх теж не маєте. Будете сперечатися?

– Не хочу я з вами сперечатися!

– Проте ви пожвавішали. Ожили. А це дає певну надію.

– Надію? На що?

– Мироне Станіславовичу, нікого з нас не випустять звідси. Але ті, хто нас сюди посадив і вправляється у власних збоченнях, хочуть чути від нас лише передсмертні крики. І я повідаю вам страшну таємницю: права на останній зойк за життя нам ніхто не забере. Та ми ще живі, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалічили істоти в людській подобі, а так, ніби ми просто хворі.

– Хворі? – здивувався Мирон.

– Так. Тяжко, невиліковно хворі. Коли на моїх очах від сухот помирав єдиний син, ми з дружиною день і ніч вартували по черзі коло ліжка. Я відмовився від професійних доглядачок. Дитина в такі часи має право бачити поруч себе батьків. І наш хлопчик усміхався, товариство.

– Усміхався?

– Авжеж. Немов завтра зможе встати й побігти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пізніша: квітень. Дуже добре це запам’ятав, бо все розквітало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з’являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до літа. То була остання весна в житті нашого сина – у такому недовгому, товариство, житті. Він помер щасливий. Він не дожив до цього всього, що ми переживаємо. Він пішов навесні чотирнадцятого року, тоді ще навіть не почалася війна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося світлим. На губах вигравала усмішка. Він так і пішов з усмішкою, наш син.

Свириденко замовк. У камері зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:

– Мені шкода, Романе Івановичу.

– Дякую. Мені теж. Але був би ще більший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катівнях. Не знаючи, що чекає на нього та на мою дружину від влади переможного пролетаріату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слід брати приклад з мого покійного сина.

– Усміхатися перед смертю?

– Чекати на неї спокійно.

– Ви фаталіст?

– Зовсім ні. Просто за стінами цієї установи ані в мене, ані в кого з вас не лишилося справ, що їх ми мусимо викінчити. І боргів – от їх ми точно не встигли наробити. Чи хтось комусь винен?

– Демагогія, – відмахнувся Мирон.

– А ви пропонуєте сприймати наше становище інакше?

– Пусті балачки. Утомився я.

– То наповніть їх змістом, Мироне Станіславовичу.

Відповіді Шеремет не почув, притулився потилицею до брудного холодного каміння. От тільки майнуло в голові: але ж є в них ще сила сперечатися, влаштовувати словесні дуелі й піке, щось доводити один одному. У собі Артем ніякої моці не відчував.

– По нас теж прийдуть, – завів своєї Куприк. – Хоч що кажіть – прийдуть.

– Сумніву нема, – відповів Свириденко.

– Пане Куприку, вас оце все тішить? – визвірився Мирон.

– По нас прийдуть, – затявся доцент. – Ми з вами не втратили людяності, але це нічогісінько не міняє. Прийдуть.

– Якщо вам легше, пане Куприку, – авжеж, прийдуть. Легше, легше?

– Аж ніяк, – визнав доцент. – Але прийдуть.

Він не панікував. Мабуть, так готувався до неминучого. Не пророчив, навіть не каркав. Просто не міг думати ні про що інше.

І по них прийшли.

Мирон не міг рухатися сам.

Своякові навіть волочити розтрощену ногу було боляче, та він ішов поряд із Шереметом, зіпершись на його плече. Хтось із в’язнів хотів підставити друге, та Мирон похитав головою, буркнувши:

– Тут недалечко.

З їхньої камери вивели сімох, за ними гнали ще один невеличкий гурт. Артем не рахував навмисне – вийшло само собою. Не міг пояснити собі, нащо полічив смертників. А в тому, що його товариші й шестеро цих скалічених чоловіків невдовзі помруть, жоден не сумнівався. Свириденко все ж намагався бути вірним своїм переконанням, з останніх сил бадьорився, чи, найімовірніше, вдавав із себе бадьорого. Випромінював упевненість, точніше – самовпевненість. Побачивши коло входу в знайомий усім гараж комісара, білобрового, з червоними кролячими очима альбіноса, звернувся до нього твердим голосом:

– А що нам треба співати, товаришу?

– На хера? – безбарвно поцікавився той.

Фраза помітно присадила інженера, збила йому бадьорості. Далі він промовив не так упевнено:

– Тобто… Ну… Коли ваших колег чи побратимів, – не знаю, як правильно, – вели на ешафот, вони співали «Варшав’янку». Або «Марсельєзу», як мені відомо.

– І що? – почулося у відповідь.

– Я певен, нам теж треба якоїсь заспівати. Як умирати, то з музикою. Це ж революційна традиція, правильно?

Комісар-альбінос, не криючись, видобув із кишені галіфе маленького скляного флакончика. Скрутивши кришечку, насипав на долоню маленьку гірку білого порошку. Не втяг ніздрями – рішуче, звичним рухом утер кокаїн у ніздрі так, ніби чухав пойнятого сверблячкою носа. Залишки підхопив язиком, пошурував ним у роті під верхньою й нижньою губами, а тоді спитав:

– Співати хочеш, блядська контро? Ну, шквар. Співай уже. «Боже, царя храни» знаєш?

– Я не монархіст, – Свириденко спробував зберегти спокій, хоч і розумів, що вскочив у халепу, проте ніякі дії, певна річ, на його долю вплинути не могли. – Я ніколи не підтримував самодержавства. Коли хочете знати, я активно вітав революцію в лютому сімнадцятого, навіть писав листа в Петроград панові…

– Вийди, – перервав комісар.

– Що, не зрозумів?

– Сюди вийди, мордо.

Шеремет уперше бачив, як безжурний інженер розгубився, помітно подаючись. Очевидно, той усе уявляв собі інакше. Артем відчув, що зможе заступитися за товариша, але для цього довелося б кинути Мирона. Тож Шеремет узяв своякову руку, міцно стис її і змусив себе дивитися на те, що відбувалося далі.

Тим часом Свириденко вагався. Точніше, він би неодмінно вийшов, але комісар вимагав зробити це негайно. Наказ не був виконаний, і альбінос жестом звелів двом чекістам виволокти інженера. Той став, опустивши голову й не наважуючись глянути в червоні очі та розширені комісарські зіниці. Але враз усередині ніби щось клацнуло – плечі розправилися. Тепер інженер дивився просто поперед себе. Хоч міцністю статури не вирізнявся, однак саме цієї миті здавався трошки вищим від альбіноса, який уже видобував із кобури нагана.