Чтение онлайн

— Зрозумів. — Руді вибіг, широко відчиняючи двері: йому подобалося, коли дзвінок дзвенів довго і звучно. Гелена обережно розрізала обгортку. Поклала на долоню старанно згорнутий в трубочку папірець.

Хто така Ліза Шмідт? Ганс Клосс ніколи не легковажив противником. Зупинився на розі Франкфуртерштрассе під газетним кіоском і розглядав обкладинки тижневиків. На кольоровому знімку німецький солдат стояв поряд з палаючим танком з червоною зіркою на борту.

“Якщо вроцлавське гестапо, — розмірковував Клосс, — має агента в нашій організації, то воно, очевидно, скористається цією можливістю. Отже, вся мережа в його руках, тільки ж чому воно не ліквідовує її? Відповідь проста. Гестапо хоче мати противника і всю його діяльність під своїм контролем, хоче дезінформувати його, дізнатися про його контакти і систему зв’язку з Центром. Що вже відомо йому? Можна думати, що воно розшифрувало всіх людей із групи Артура. А органіста? Костьол не був під наглядом, Клосс це перевірив і мав підстави вважати, що не помилився Ворог, однак, може діяти дуже вправно. Мабуть, постійний нагляд за костьолом вважає зайвим для себе? Артур Другий приносить повідомлення до костьолу. Невже стежать за ним? Цілком ймовірно, що стежать. Припустимо, що гестапо виявило тайник. Чого ж іще чекає? На виявлення системи зв’язку з Центром? Тоді чому ж воно так поспішно зняло Артура Першого? Відповідь на це теж проста. Артур Перший викрив зрадницю, скажімо, цю Лізу Шмідт, якщо це, звичайно, вона. Аргументи Артура Другого здаються досить переконливими. Але Ліза знає й органіста, отже, і він також вистежений. Що ж його зробити? Клосс знав, що він може винести найпростіше рішення: відтяти цих людей від усіх каналів зв’язку, залишити їх ворогові на поталу. Тоді гестапо почекає ще трохи і, переконавшись, що з них нічого не візьмеш, знищить їх усіх… Клосс був проти такого вирішення справи. Він до того ж мав ще трохи часу, цілих два дні. Що встигне зробити? Відкриватися ж перед будь-ким з них не можна було, адже кожний міг бути зрадником. Як же він мав діяти?

Клосс запалив цигарку, купив газету “Фолькішер Беобахтер” і повільно пішов собі по Франкфуртерштрассе. На протилежному тротуарі раптом побачив ту, яку чекав. Гарненька була ця Ліза Шмідт. Вона поспішала, дивилася поперед себе, але, напевне, повинна була відчувати на собі хтиві погляди чоловіків. Чому вона зрадила, якщо зрадила? Злякалася тортур? А може, давно вже працює на них?

Задзеленчав дзвінок, коли дівчина відчиняла двері “Дороті”. Клосс подумав, що Артур Другий не грішить надмірною обережністю. Якщо всі його люди приходять до “Дороти”, гестапо має мало клопоту…

Клосс ввійшов слідом за Лізою. Гардеробниця посміялася, коли він подавав їй плащ. Ліза Шмідт саме в цей час розмовляла по телефону. “Приходь обов’язково, мій любесенький…” — почув він. Вона повісила трубку і глянула на Клосса. Потім витягла з портмоне купюру вартістю в одну марку.

— Чи не змогли б ви, пані, розміняти? — звернулася до гардеробниці. — Мушу ще раз подзвонити.

У Гелени не було дрібних. Клосс одразу ж зорієнтувався. Дав Лізі потрібну монету.

— Будь ласка, пані.

— Ах, який ви люб’язний, — защебетала дівчина. — Я зараз же вам поверну.

В кав’ярні Клосс сів за столиком біля вікна. Машинально відкрив коробку доміно й розважався чорними кісточками. В залі було майже порожньо. Двоє літніх добродіїв грали в шахи. Жінка в чорній сукні пила чай. Клосс приклав пусто до шістки, потім взявся будувати домик з кісточок доміно. “Не вмію я грати в доміно”, — подумав він. Підвів погляд угору. До столика підходила Ліза Шмідт.

— Я прийшла, щоб тільки повернути вам борг, — сказала. Однак одразу ж сіла, коли Клосс підсунув до неї кріселко.

— Я хотів би ще трохи побути кредитором, — мовив він. — Кредитор щодо боржника має певні права.

Дівчина усміхнулася, і Клосс подумав, що все піде легко. Може, навіть і дуже легко. Невже його міг хтось бачити в костьолі святого Августина? І чи встиг би він передати Лізі його прикмети? Мало ймовірно. Клосс мав у Вроцлаві власну охорону, якій міг довіряти без жодних застережень.

Він запропонував коньяк.

— Коньяк! — вигукнула Ліза. — Б’ю об заклад, що ви прибули з фронту.

Клоссові довелося докласти певних зусиль, щоб підладнатися під її стиль. Він вже давненько не фліртував з дівчатами. До того ж це не була пуста розмова: обоє розпочинали гру.

— З фронту, — відповів. — А як ви, пані, про це здогадалися?

— Бо тільки хлопці з фронту не бояться відрізати гаку кількість купонів за коньяк.

— Що ж — це найкращий спосіб позбутися карток. Зрештою, ми всі саме про це й мріємо…

— Про що?

— Про те, щоб у такій от кав’яреньці випити чарчину з такою дівчиною, як ви, пані…

— Тільки про це?

— Ні, не тільки, — сказав Клосс. Потім замовив коньяк і каву. Коли ж офіціантка почала прибирати зі столу, додав: — А доміно залишіть, будь ласка.

Ліза уважно подивилася на нього. Була, однак, пильною й зосередженою, її легковажність, без сумніву, — звичайна маска. Клосс раптом подумав, що ця дівчина по-справжньому починає подобатися йому. Однак зараз же вилаяв себе в думці: не потрібно робити нічого, що утруднювало б гру.

— Ви також граєте в доміно? — запитала Ліза.

— Також? Значить, грає ще хтось? Дозвольте відгадати, хто саме. Наречений, що воює в Лівії?

— Ні, — усміхнулася вона.

— Окуповує Францію? Грецію? Воює в Росії?

— Ні, ні, ні. Холодно.

— Розумію вас. Він не захищає батьківщину. А загніздився тут і грає собі в доміно. Божевільний! Мати таку дівчину і грати в доміно!

— А ви… веселий… Як вас звати?

— Не стільки веселий, як щирий. — Він підвівся з місця. — Ганс Клосс.

— А я — Ліза Шмідт. Для друзів — просто Ліза.

— А для мене, Лізо?

Дівчина знову усміхнулася. Усміхнулася справді дуже привітно.

— Ти вже вирішив, Гансе… Атакуєш по всьому фронту. А про доміно я запиталася, бо до цієї кав’ярні вчащають старигани, такі собі передвоєнні кістляві дідусі, і годинами…

Так, він це уявляв чудово. Який собою Артур Другий? Саме і є кістлявий дідок. І грає тут із своїми людьми. Може, й з Лізою зустрічається тут?

— Літні добродії, що пересувають тут кісточки доміно, — заговорив Клосс, — пенсіонери-урядовці. Вимагають, щоб їх називали радниками. І пенсіонери-вчителі, котрі називають себе професорами. І всі — схилені над мармуровими поверхнями столиків. Це захоплююча гра. Для літніх людей, вибитих з сідла, це — замінник життя…

— Фронтовий офіцер, виявляється, розуміє філософію гри в доміно, — поважно констатувала Ліза. — Гансе, ти просто незвичайний!

Невже сказав багато зайвого?

— Життя — це боротьба, Лізо, — вів далі Клосс. — Ці дідугани борються. Вони мають однакові шанси, граючи наосліп, не знаючи можливостей противника. Промовляють рівним голосом “п’ять” чи “пусто”, а все ж напружено чекають, коли противник спіткнеться. Вони борються не на життя, а на смерть.

Ліза глянула на нього серйозно й уважно.

— Ти про що?

— Про гру в доміно. — Клосс підніс угору чарку з коньяком. — За твоє здоров’я, Лізо.

— Prosit! [11] Я не хотіла б грати в доміно проти тебе…