Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
Ганна озирнулася. Вулиця вже не була безлюдною. В кільканадцяти метрах слідом за нею йшов чоловік у плащі й капелюсі. На протилежному боці вулиці — ще один чоловік і теж у плащі й капелюсі. Це — гестапівці! Вони висліджують її, ідуть за нею. Тепер Ганна починає розуміти… Вона, значить, повинна навести їх на слід. Вони розраховують на те, що заарештована розповість більше на волі, аніж у камері. Ганна прискорила ходу, хоча це далося їй нелегко. Звернула на Маршалковську, потім пішла вулицею Пія XI і опинилася на Мокотовській. Посеред вулиці помітила мотоцикл; мотоцикліст у гумовому плащі їхав повільно. Ганні здалося, хоча й не була в цьому цілком упевнена, що ці троє — мотоцикліст і два чоловіки, що знову з’явилися на тротуарах, спочатку перезирнулися між собою, а потім подивилися на неї. Над’їхала автомашина із закритим кузовом. Ганна звернула вбік, тут все їй було добре знайоме, змішалася з юрбою, знову побачила сценки, які не раз бачила раніше. Молодий безногий хлопець стояв під муром кам’яниці, співав щось і простягав до людей кашкет. Під крамницею харчових товарів вишикувалась черга: видно, давали маргарин. Два хлопці у чоботях, сховавши руки в кишені, стояли біля під’їзду. Ганна не була знайома з тими хлопцями, однак знала подібних до них і тому почувала себе тут безпечно, як на своїй вулиці. Досить пройти кільканадцять кроків — і була б уже на площі Трьох Хрестів, де мешкає її шкільна подруга. “Досить сісти в трамвай — і доїдеш до Мокотова, де можна побачити Марціна або, може, і Янека. Янека”, — повторила собі в думці. Але Ганна не могла цього зробити: вона була не такою, як всі ці люди, що проходили мимо. Кожного, хто до неї підійде, підстерігає страшна небезпека. Вона не має права зустрічатись із знайомими і не має права будь-кого впізнавати, і вже ні в якому разі не має права побачити когось із своєї групи. Знову оглянулася. Ті, звичайно; були теж тут. І мотоцикліст, і два чоловіки в плащах і капелюхах. І автомашина — теж. Як од них відірватися? Чи має вона шанс втекти від них? Повернулася на Маршалковську, стала в юрбі людей на зупинці біля рогу Вільчої. Обережно озирнулася. Здалося, нібито їх не видно. Але за хвилю серед вулиці знову з’явилася та ж сама автомашина. До зупинки вже підходив і чоловік у плащі та капелюсі. Його товариш також проходжувався на протилежному боці вулиці. Ганну охопив розпач. Всі вони — тут, полюють за нею, мов за звіриною, яку оточила облава. Трамвай різко заскрипів гальмами. Ганна не заходила, чекала до останньої хвилі, а коли трамвай рушив, стрибнула на приступку, і хтось втягнув її всередину вагона. Може, вони не встигнуть? Може, не помітять? Трамвай набирав швидкість. Дівчина, притулившись обличчям до шибки, оглядала вулицю. І нікого там не бачила.
Не побачила їх і тоді, коли по кількох зупинках вистрибнула з трамвая. Звернула на Свєнтокжиську, а потім — на Ясну. Забігла в аптеку. Телефон стояв у кутку, досить далеко від покупців. Ганна, затуляючи щиток з цифрами, набрала номер. Це був номер дівчини з їхньої групи, Малгосі,— єдиний номер, по якому вона може дзвонити, бо ж до Марціна дзвонити не випадає. Нарешті Ганна почула голос подруги.
— Малгосю!.. — прошепотіла.
На іншому кінці проводу — тиша, потім — зляканий голос Малгосі:
— Це ти, Ганно, справді ти?
Та саме в цю мить Ганна побачила крізь шибку вікна чоловіка в плащі й капелюсі. З’явився й мотоцикліст. Отже, вона не відірвалася од них, не могла відірватися.
— Мене випустили, — пошепки сказала Ганна. — Вони ідуть слідом за мною. Я подзвоню пізніше. — І вона поклала трубку.
Ганна знову була на вулиці… Повільно тулялася посеред юрби, в якій не могла сховатися. Відчинені магазини, кав’ярні; люди вертаються з роботи додому. Звичайне окупаційне життя-буття. А вона, змучена й напівпритомна, думає тільки про одне: треба відірватись од них, треба відірватись, бо інакше блукатиме по цьому місту, як по пустелі. Вздовж тротуару повільно рухається рикша. Ганна зупинилася.
— Вперед і якнайшвидше! — мовила дівчина і стрибнула в коляску. Тепер вона, заплющивши очі, відпочивала. Рикша помчав прямо, потім звернув убік і ще раз убік. Ганна вже й не орієнтувалася, якими вона вулицями їде. Незабаром вийняла з сумочки зіжмаканий банкнот, всунула його в руку й зіскочила з коляски. Опинилася на вельми запрудженій людьми вулиці. Ага, це ж Хмільна… Ганна зайшла до якоїсь крамниці, стала в чергу. Нема їх, справді-таки нема. Та за якусь хвилю дівчина знову побачила крізь велику шибу вікна їх обох — чоловіків у плащах і капелюхах. Дзвонити по телефону вже не наважилася.
А тим часом в автомашині, що повільно їхала краєм вулиці, есесівець ввімкнув радіопередавач.
— Вона зайшла до крамниці, — доповідав у мікрофон. — Більше не пробує говорити по телефону.
Побачивши, що Клосс знову заходить до вілли на Мокотові, Марцін не приховував свого незадоволення.
— Щось дуже часто ти сюди приходиш, — зауважив він. — Я все розумію, але ж не можна порушувати основних засад конспірації.
Клосс теж знав це правило, однак йому увесь час здавалося, що він все-таки зможе щось зробити, що він врятує Ганну, що він вирве-таки її з Алеї Шуха, хоч би йому довелося присвятити… Що він може присвятити? Найважливішим є діло. І він не має права чинити щось таке, що стало б на заваді цьому ділу.
“Я віддав би півжиття за те, щоб не бути зараз солдатом”, — подумалось раптом Клоссові.
— Мене викликав полковник Рєкке, — розповідав він Марцінові. — Берлін дав двадцять чотири години па те, щоб знайти Беніту Геннінг. Там лютують. Фішер нібито сказав був, що погодився б обміняти Ганну на Беніту.
— Дурниця, — відповів Марцін.
Клосс теж розумів, що це неможливо, і все-таки хапався за цю думку, за останній шанс, за тінь надії.
— Як ти собі уявляєш розмову з Лотгаром? — запитав Марцін. — Хто б це тут міг бути нібито посередником? Та й Беніти ми не можемо випустити: знає забагато. До того ж нам повідомили, що вона потрібна. — І згодом додав: — Мені доручили передати тобі подяку за здобуття планів фон Геннінга.
— Ганні належить дякувати, а не мені, — відказав Клосс.
Розмовляючи, обидва безперестанно позиркували на хвіртку, пильнували вхід до вілли. Марцін перший помітив дівчину.
— Сховайся, — наказав Клоссові. — Іде Малгося. Тебе вона, либонь, не знає. — І потім буркнув зі злістю: — Всі сюди ходять, мов до костьолу. Скоро нас схопить найдурніший агент гестапо.
Малгося прийшла повідомити про телефонний дзвінок Ганни.
Стоячи в сусідній кімнаті за дверима, Клосс чув розмову Марціна з дівчиною.
Марцін на повідомлення зреагував одразу, безпосередньо. Наказав Малгосі віддати ключі від квартири й уникнути з Варшави.
— Якщо Ганна знає твій телефон, — сказав він, — ти вже погоріла.
— Але ж вона ще раз подзвонить, — шепнула дівчина.
— Нічого не поробиш, — тон у Марціна був суворий. — Зрозумій, Малгосю, ми нічим не можемо їй допомогти.
Дівчина хотіла протестувати, але Марцін обірвав її не дуже ґречно. Зрештою, він же відповідав за життя цих людей; не міг допуститися очевидної помилки.
Як тільки дівчина зникла за дверима, Клосс у ту ж хвилину з’явився на порозі. Він був сповнений рішучості.
— Дай мені чотирьох хлопців з диверсійної групи! — сказав.
— Ні, — відповів Марцін.
— Дай — і я врятую Ганну.
— Скількох ти чоловік знищиш?
— Ми не маємо права залишати її напризволяще.
— Німці тільки й чекають на те, щоб ми не витримали й розпочали акцію. Ти уявляєш собі, як її пильнують? Ні, брате, ми не будемо видавати себе.
— Піду на квартиру Малгосі. Ганна подзвонить ще раз. Повинна подзвонити.
— Я забороняю, — сказав Марцін.
Він, власне, не був Клоссовим начальником, був тільки шефом групи, з якою співробітничав Клосс. Отож і не мав права наказувати. Обидва знали про це. Клосс поклав руку на його плече.
— Ти ж добре знаєш, Марціне, що я мушу це зробити. А трьох хлопців з диверсійної групи ти ж маєш тут, в своєму розпорядженні.
Марцін мовчав.
Клосс вийшов з кімнати, щоб діяти всупереч здоровому глузду, всупереч засадам конспірації і правилам безпеки людей, з якими співпрацював. Він знав одного з цих хлопців, Ромека, і знав, що Ромек погодиться і що піде разом з ним на квартиру Малгосі, а потім вони разом уже спробують вирвати Ганну з німецьких лабет.
“Я не повинен цього робити, — подумав Клосс, — але мушу зробити, бо інакше все, здається, втратило б свій сенс”.
Ромек чистив зброю. Двоє інших хлопців про щось перешіптувалися. Побачивши Клосса, вони разом схопилися з місця. Потім спокійно вислухали те, що їм повів Клосс.
Через кільканадцять хвилин всі були вже в квартирі Малгосі. Почалося вичікування. Телефон не дзвонив і не дзвонив. На попільничці виростала купка недокурків.
Клосс заплющував очі і уявляв собі, як Ганна ходить по вулицях, вже мало не падає з ніг і не має ніякої можливості знайти для себе притулок. “От якби вона тільки подзвонила, — молився Клосс, — якби тільки подзвонила…” В голові ж у Клосса промайнула думка, що, цілком ймовірно, поки Ганна дзвонитиме, Лотгар зможе виявити номер, який вона вже набирала. Тому Ромек пильно вів спостереження за вулицею, а всі інші тримали зброю напоготові, поглядали на годинники й на тротуар, по якому через певні відрізки часу з’являвся німецький патруль.