Чтение онлайн

— Ви лікар, — шепотів Крук. — У цьому місті німці. Правда? Німці?

— Так, — відповів Ковальський.

Крук полегшено зітхнув.

— Її везли коридором. Була поранена…

Ковальський мовчав.

— Була поранена. — повторив Крук. — Я знаю. — Заплющив очі, але Ковальський знав, що він не спить. У коридорі панувала тиша. Потім у п’ятій палаті знову розкашлявся хворий, а з операційної долинули приглушені голоси. Ковальський підвівся й вийшов на подвір’я. Було темно й порожньо. Тільки в прохідній крізь нещільно зачинене вікно пробивалася вузька смужка світла. Ковальський став у брамі. Вулицею проходив патруль жандармерії. Він проходив тут щодня о цій порі. Ковальський оглянувся й побачив у дверях лікарні жіночий силует. Кристина? Клара? “Клара, — подумав він. — Кристина нижча”. Сестра якусь мить постояла на порозі: може, побачила його в брамі? Коли портьє вийшов у прохідну, її вже не було.

Ковальський не помилився. То була Клара. Вона повернулася в коридор, спинилася перед дверима портьєрні, де Клосс уже, напевне, почав допит, і по хвилі зайшла до операційної. Вельмажевого тіла там уже не було, винесли його у морг.

Край вікна стояв Вацлав. Він круто повернувся, коли зачиняла за собою двері.

— Це ти, — полегшено мовив Вацлав. І потім додав: — Він мене, напевно, зараз викличе.

Боявся. Клара співчутливо глянула на нього, підійшла ближче.

— Заспокойся, — сказала.

— Слухай, — шепотів Вацлав, — цей німець справді хоче вести слідство? Чому він робить це сам? Адже він не з гестапо і не з жандармерії?

— Гадаєш, їх цікавить смерть поляка? Вони можуть усіх нас розстріляти… Або кого-небудь звинуватити.

— Одначе він почав допит, — сказав Вацлав.

— Йому це втіха, — Клара сіла на маленькому табуреті й дивилася вгору на Вацлавове обличчя. — Ти був у коридорі, — пошепки мовила вона. — Знаєш, хто застрелив Стефана?

На якусь мить запало мовчання.

— Не знаю, — нарешті відповів він.

— Мені здавалося, що ти недолюблював його.

Він не заперечував. Дивився на неї як хижак, що попав у пастку.

— Не бійся, — вела далі вона, — я теж не дуже його любила.

Вони мовчали. Вацлав нахилився до неї, простяг руку, ніби хотів її обійняти.

— Не треба, — мовила Клара.

— Кларо ти ж знаєш, що вже давно…

— Я ні про що чути не хочу…

— Не відомо, що буде з нами завтра, — шепотів Вацлав. — Може, нам лишилася всього тільки одна ця ніч.

— Я не боюся за себе, — мовила Клара.

Вацлав відійшов од вікна.

— Я знаю, за кого ти боїшся. Боїшся за нього, за Ковальського.

— Так, — підтвердила вона.

Він різко обернувся.

— Цей докторик… — прошепотів він. — Заради нього ти могла б навіть убити…

У дверях з’явилась сестра Кристина.

— Вацлаве, тебе кличе німецький офіцер, — сказала. — Будь обережний.

Треба знищити Крука, іншого виходу нема. Чи знає агент фон Роде, кого привезли до лікарні? Дивно було, однак, що М-18 досі не зробив жодної спроби повідомити про все фон Роде. А не повідомив напевно, бо коли б фон Роде знав щось про Крука і Еву, негайно прибув би до лікарні. М-18, хто б вій не був, але він на диво бездіяльний.

А може, Вельмаж був шпигом Роде? Клосс поставив собі це запитання і, поміркувавши, відповів на нього негативно. Ніхто з підпілля не вбивав без вироку; треба було бути божевільним, щоб прикінчити німецького агента майже в присутності німецького офіцера. А якщо убивця справді божевільний? Ні, це неможливо. Всі тримаються нормально, навіть занадто спокійно й байдуже, ніби смерть Вельмажа нікого з них не засмутила. Чи так таки й нікого?

Що зв’язувало убитого, наприклад, з Вацлавом Стоковським? Вони разом працювали, мали чимало знати один про одного… Цей Вацлав здається, однак, підозрілим. Клосс глянув на його руки — вони тремтіли, і фельдшер одразу ж сховав їх у кишені. На запитання відповідав поволі. Клосс, звісно, розумів, що, коли цей юнак чесний, він нічого суттєвого не скаже німецькому офіцерові. Зате не вірив, щоб М-18, розмовляючи віч-на-віч, приховав свою співпрацю з німцями. Лише одна людина не сказала б Клоссові, що вона агент фон Роде; цією людиною був доктор Ковальський.

— У момент пострілу, — вдруге повторив Клосс, — ви були в коридорі?

— Був.

— Що ви робили, коли пролунав постріл?

— Сидів біля хворого.

— Ви мали оглянутись. Інстинктивно, звичайно, і побачити, хто вибігає з операційної…

— Я не оглянувся, — мовив Вацлав.

Клосс вибухнув сміхом.

— І ви гадаєте, що хтось у це повірить? Гадаєте, що з німців можна робити ідіотів? Є лише дві можливості. — Клосс не зводив з Вацлава очей, — або ви вбили, або знаєте, хто вбив.

Вацлав мовчав.

“Він знає, мусить знати, — подумав Клосс. — Кого він приховує? Якщо приховує когось перед німецьким офіцером — чесний хлопець”. Не може він припустити, що той оберігає німецького шпига.

— Встати! — гримнув Клосс.

Вацлав підвівся через силу. Клосс обшукав його кишені, але не знайшов нічого, окрім німецького паспорта.

— Це ви вбили, — сказав він.

— Ні! — закричав Вацлав.

— Сядьте. Скажіть мені, хто перший з’явився в коридорі після пострілу?

— Всі водночас, — мовив Вацлав.

— Одначе хтось був перший. Добре подумайте.

— Здається, доктор Ковальський, — прошепотів він.

— А потім?

— Сестра Клара і ви майже разом.

— Отже, останньою з’явилася сестра Кристина, так?

— Так, — відповів Вацлав.

Це вже був якийсь слід. Хлопець нарешті заговорив. Клоссові хотілося одразу ж дізнатись, які стосунки були у Стефана з Кларою і Кристиною. Він помітив, як тремтів голос, коли Стоковський говорив про Клару. Потім студент медицини скачав, що Кристина була коханкою Стефана. “Вони жили спільно”, — мовив Вацлав.

“Одначе він інформує німецьких офіцерів”, — думав Клосс. Почастував його цигаркою, навіть ледь усміхнувся.

— Це все, — сказав Клосс. — З вами розмовлятиме ще майор фон Роде. — І додав. — М-18.

Криптонім М-18 не справив на Вацлава ніякого враження. Він підвівся й запитав:

— Я можу вже йти?

Далі була Кристина. Клосс знав цей тип жінок — покірливих, таких, що на все життя прив’язані до одного чоловіка. У Кристини були згрубілі руки, гладенько зачесане волосся, на обличчі ані сліду фарби.

“Ця жінка, — подумав Клосс, — мабуть, нічим не могла втримати біля себе Вельмажа”.

— Я була його коханкою, — відверто зізналася вона, і Клоссові раптом стало дуже прикро виконувати свою роль, йому жаль було цієї дівчини. Вона теж може бути німецьким агентом. Він запитував, але більше прислухався до тону її голосу, аніж до змісту відповіді. Зрештою, дівчина говорила небагато й неохоче. Аякже, знала Вельмажа два роки, він сидів у в’язниці. За що? Нехай пан офіцер спитає про це в себе. Вона нічого не знає, а те, що знає, не має ніякого значення для властей. Потім випросталася і зненацька мовила: