Чтение онлайн

Клосс розгубився. Спершу дзвінок Бруннера, а потім візит пана Пушке? Чого треба було від нього цьому опецькуватому німцеві, приятелеві фокусника Ріолетто? Він наказав його впустити.

Запаливши верхню лампу, він побачив у яскравому світлі обличчя гостя. Пушке був блідий, синці під очима в нього підпухли, руки тремтіли. Він сів на стілець, який показав йому Клосс, і поклав руки на стіл.

— Чарочку коньяку, пане Пушке?

Німець кивнув. Випивши коньяк, він заходився вихваляти його — такий чудовий, напевно, французький. Він, Пушке, був у сорок першому в Франції, але його запаси давно вичерпались…

— Що вас сюди привело? — досить безцеремонно перебив його тираду Клосс.

Пушке запалив сигару, довго затягався димом, потім вийняв з кишені запечатану коробочку і поклав на стіл. Коньяку, щоправда, немає, але в нього є оці сигари, якщо пан обер-лейтенант схоче прийняти… Але панові обер-лейтенанту ці преамбули вже набридли.

— У чому річ, пане Пушке?

— Справа дуже важка, — почав німець, — і надзвичайно делікатна. — Він говорив, що прийшов саме сюди, бо вірить, що обер-лейтенант Клосс і, певно ж, абвер зрозуміють, у якому важкому становищі він опинився, він, чесний німець, котрого всупереч його волі вплутали… так, саме вплутали, в огидну аферу…

— Прошу ясніше! — наказав Клосс.

Пушке підвівся.

— Пане обер-лейтенант, — майже патетично промовив він, — я прийшов сюди, як чесний німець…

— Конкретніше!

— Я хотів сповістити, — нарешті насилу вимовив Пушке, — що фокусник Ріолетто — англійський шпигун, котрий давно працює проти рейху. — Він полегшено зітхнув і, сівши на стілець, затягся димом.

Залягла тиша. На обличчі Клосса навіть не ворухнувся жоден м’яз. Пушке ніколи не здогадається, яким несподіваним було це повідомлення для обер-лейтенанта. Клосс дивився на свого гостя і водночас напружено думав:

“Провокація? Спочатку зателефонував Бруннер, потім прийшов Пушке… Ні, неможливо! Навіщо б вони мали це робити? Ще раз перевірити Клосса? Після двох років безнастанних перевірок?”

Пушке нетерпеливо засовався на стільці; він чекав запитань. А можливо, він гадав, що йому скажуть “спасибі” і відпустять додому?

— Чому ви не пішли розповісти це Бруннерові? — запитав Клосс. — А може, ви вже були в нього?

— Я думав, що в таких справах це все одно — абвер, чи гестапо.

— А все-таки ви вибрали абвер. Адже ви знайомі з Бруннером. Та й Глаубель працює на вашому заводі.

— Гаразд, я розповім усе, — зітхнув Пушке.

— Оцього я від вас і чекаю.

— Я розмовляв з Бруннером учора і позавчора… Але сказати про це не відважився. Я гадав, що з вами мені буде легше…

“Бреше, — подумав Клосс. — А якщо говорить правду? Зараз перевіримо”.

— Пушке! — гаркнув він.

Віце-директор враз підхопився з стільця і виструнчився. Це виглядало майже комічно, але Клосса давно вже не тішили типові німецькі реакції. Більше того, він використовував їх.

— Зі мною легше не буде, — сказав він. — Ясно?

— Так точно! — вигукнув Пушке.

— Ти був агентом Ріолетто? — запитав Клосс.

Пушке враз сполотнів, поточився, але Клосс не дав йому сісти.

Раптом Пушке розплакався. Це видовище було просто нестерпне: опецькуватий німець із слізьми на очах… Його історія була, зрештою, проста й банальна. В тридцять дев’ятому році один берлінський крамар почав позичати йому гроші. Спершу дрібні суми, потім дедалі більші, а коли Пушке підписав вексель уже на кілька тисяч марок — з’явився Ріолетто.

— Я нічого злого не вчинив проти рейху, — плакав Пушке. — У мене був приятель в СС, він “потурбувався” про цього крамаря, але вексель залишився, його взяв Ріолетто і зажадав…

— Чого? — сухо спитав Клосс.

— Я тільки дав йому прізвища інженерів, що працювали в Люббіха у Гамбурзі… Потім вибухнула війна, і він втратив мій слід, бо я поїхав у Францію… А тепер знову… Він мене вб’є, пане обер-лейтенант, — зненацька прошепотів він. — Я боюся.

Він і справді боявся. Клосс наказав йому нарешті сісти і дав склянку води. Потім попросив його повторити все ще раз; але вже не слухав, йому треба було щось вирішити. Ситуація дедалі більше ускладнювалась, і кожен крок створював нову небезпеку. Якщо Пушке говорить правду, то передати його Бруннерові не можна, бо життя італійця буде під загрозою. Якщо ж Пушке лукавить…

Передусім слід було перевірити, хто такий насправді Ріолетто. Коли він агент розвідки союзників, направлений сюди у зв’язку з випробуваннями Райла, то операцію вони могли б провести спільно. Згода Центру? На одержання згоди не було часу, треба було діяти на свій страх і риск.

Але як це перевірити?

Пушке підписав усе, що йому було наказано. Клосс сховав папери в кишеню і звелів віце-директорові йти додому. І нехай мовчить. Якщо йому дорога власна шкура, то він мовчатиме. Пушке був здивований, але ж він знав, що в абверу свої методи роботи.

— І не сподівайтесь, — сказав йому Клосс на прощання, — що Ріолетто буде заарештований ще цієї ж ночі. У нас є час. А що стосується вас… треба, ясна річ, спокутувати гріхи. А покута залежатиме від вашої поведінки: мовчання, і самі розумієте…

— Розумію, — відповів Пушке.

Клосс провів його до дверей. Пузатий німець зупинився на порозі і підняв руку в гітлерівському вітанні. Обер-лейтенант глузливо усміхнувся: цей чоловік ще вірив, що переживе війну… Клосс знав, що в Пушке немає ніяких шансів, і не відчував до нього жалю.

Для Райла день почався погано. З самого ранку Данка сказала, що хоче звільнитися на вечір. Вона зайшла до кабінету і промовила це прямо з порога; виглядала вона чудово — на ній була зелена сукня, яка Райлу особливо подобалася. Він хотів крикнути: “З ким ти домовилася?”, але тільки дивився на неї й мовчав.

Потім він спересердя грюкнув дверима — у кабінеті залишився запах її духів. Наказавши викликати Пушке, Райл вислухав його рапорт про хід приготувань на полігоні. Звичайно ж, ще нічого не було зроблено. Пушке сказав: “Майже готовий”, і Райл зігнав на ньому злість.

— За неточність я посилаю на Східний фронт, — кричав він. — На ранок десятого травня полігон мусить бути готовий. Ви розмовляли з Пулковським?

— Так. Він, мабуть, Погодиться…

— Ніяких “мабуть”! — знову верескнув Райл, але й ці лайки, що сипались на голову заступника, не дали йому ніякого полегшення. Та Пушке й не захищався. Він сидів у кріслі, очі в нього були підпухлі, і Райлові здавалося, що він зараз вибухне плачем.

— Що з вами діється, Пушке?

— Нічого, пане директор.