Чтение онлайн

Розчинилися двері, ті самі, через які Клосс увійшов до залу. За двома есесівцями ступав не відомий Клоссові есесівець у чині группенфюрера. Усі офіцери, як учні, коли з’являється вчитель, підхопилися на ноги. Він зупинився перед ними.

— Панове, — сказав він, — вам випало велике щастя і честь, які випадають небагатьом. Сам наш фюрер — Адольф Гітлер — вирішив вручити вам нагороди. Прошу за мною.

Усі рушили до великих дверей під чорним гербом.

Пахло рибою. Кожний подих вітру, теплого й вологого, приносив цей запах знизу, з тісних провулків, де стояли будинки без вікон на фронтонах.

Клосс затримався біля вузьких сходів із пощербленими приступцями, подивився униз на пласкі дахи прибережного району, між якими вряди-годи прозирав клаптик зелені, а потім, вдаючи знудженого туриста, огледівся довкола. Хлопець теж зупинився, не дуже й ховаючись. Він сперся на мур, який оточував нетрища, і яскраво-зеленою хусткою витирав спітніле чоло. Клоссові захотілося випробувати його витримку. Коли б він кинувся сходами вниз, то втік би від шпика, зник би у в’юнких вуличках, що пахли рибою, часником і потом стомлених людей. Проте Клосс облишив цю думку. Шпик, — мабуть, працівник турецької політичної поліції, — зовсім не заважав йому, принаймні зараз, а коли буде потрібно, він вчинить, як учора, коли ошукав якогось миршавого чоловічка з вусиками, мов у тюленя, що пантрував за ним.

Він рушив угору, звідки долинав пронизливий гуркіт трамвая на повороті. Краєм ока Клосс помітив, що його “ангел-хранитель” іде слідом за ним. Вулиці з кожним кроком змінювали вигляді будинків ставало ніби більше, на облуплених стінах висіли крикливі рекламні плакати, змісту яких ніяк не міг втямити Клосс. Він вийшов на майдан із водограєм. Рух тут, навіть у час сієсти, тобто післяобіднього відпочинку, був досить жвавий. Не озираючись, Клосс відчув, що шпик наблизився до нього, побоюючись втратити слід. Перед ним розкинулись риночні ятки, тут йому вчора пощастило збити з пантелику того миршавого чоловічка, можливо, приятеля свого сьогоднішнього супровідника. Клоссові стало шкода цього спітнілого бовдура, і він дав йому віддихатись. Розсунувши завісу з нанизаних на шнурки кораликів, Клосс опинився у темному приміщенні без вікон. Чоловік, зодягнений лише в штани, з пелехатими грудьми, вкритими крапельками поту, крутив веретено над розжареними колосниками. Клосс сів біля низенького столу, над яким поволі обертався вентилятор, ніби йому важко було розгортати загусле від спеки повітря. Пелехатий залишив роботу й підскочив до свого єдиного відвідувача. Він змів зі столу крихти і завмер у догідливому чеканні. Клосс спитав по-англійськи, що. можна поїсти, але чоловік лише похитав головою, Клосс повторив своє запитання по-французьки і по-німецьки, але пелехатий тільки безпорадно розвів свої лаписька. Він нічого не зрозумів, і Клоссу навіть закортіло звернутися до нього по-польськи. Та тієї ж миті розсунулася завіса, і на порозі з’явився шпик, якому, мабуть, обридло чекати на спекоті. Він сів на ослін на протилежному кінці того самого столу, біля якого сидів Клосс, і мовив кілька фраз, що на слух сприймались як токування глухаря. Негайно йому подали кухоль пінявого пива і таріль із шматками підсмаженої баранини, окрайцем булки і пучком дрібно порізаної зеленої цибулі. “Коли б я зараз вийшов, — подумав Клосс, — хлопець махнув би на мене рукою”. З виразу його обличчя було видно, що ніяка сила не змусить його кинути гарячу баранину і запітнілий кухоль холодного пива.

Господар знову підійшов до нього. Клосс показав на таріль і кухоль свого сусіда, господар ударив об поли і радо заґелґотів по-своєму.

Потім за дуже міцною, солодкою та запашною кавою (певно, грошей у шпика було обмаль, бо він раз у раз ласо позирав на мідяну посудину перед Клоссом) він пригадав, що обіцяв штандартенфюрерові Ресману привезти кілограм кави зі Стамбула. І одразу ж пригадалася йому розмова зі штандартенфюрером.

Було це в тому великому кабінеті, все меблювання якого складалося з чотирьох глибоких м’яких шкіряних крісел і столика, — за кілька годин після розмови з генералом Ебергардтом. Зрештою, слово “розмова” не найточніше в цьому контексті, бо єдина думка, яку міг висловити Клосс, була: “Jawohl, Herr General”. Ебергардт без будь-яких пояснень повідомив обер-лейтенанта, що, на прохання СД, передає його у розпорядження штандартенфюрера Ресмана. “Їм потрібно, — додав генерал, — щоб хтось володів іноземними мовами й мав пристойні манери”.

Манери… Відколи це СД потрібні слухняні діти? Ресман, змірявши його поглядом з ніг до голови, спитав:

— Чи доводилося вам, пане обер-лейтенант, носити смокінг?

— Так точно, — відповів Клосс.

— А фрак? — спитав той.

— Раз у житті, — відповів Клосс і змушений був прикусити язика, щоб не сказати, коли саме. Фрак — безперечно, позичений — він одяг на останній довоєнний новорічний бал у варшавському політехнічному інституті, де мешкав тоді протягом двох місяців, бо життя у Гданську стало нестерпне. Він танцював з гарною, хоч занадто худою донькою господарки квартири, в якій він разом із товаришем наймав куток. Власне, Стеня вважалася дівчиною цього товариша, який закінчував медичний інститут, та йому випало якраз чергувати в госпіталі. Із вражень цього балу в пам’яті лишилися тільки лаковані черевики (теж позичені), але страшенно тісні.

— Гаразд, — сказав Ресман. — Після нашої розмови ви собі виберете в крамниці декілька комплектів цивільного вбрання. А поки що — до діла…

Пропозиція (чи можна це, зрештою, назвати пропозицією?) штандартенфюрера, про якого Клосс знав, що він сірий кардинал у закордонному відділі СД під особистим командуванням Кальтенбруннера, здалася надзвичайно цікавою. Виїхати до нейтральної країни, де не падають бомби, де люди не знають, що таке затемнення, де можна піти до крамниці і все придбати без карток. Чи справді є ще такі місця на світі? Нарешті він почув назву країни: Туреччина. І місто: Стамбул.

— Це справа делікатна, обер-лейтенанте, — вів Ресман, одпиваючи маленькими ковтками італійський вермут, — делікатна й тонка. До нашого стамбульського представництва — формально це консульство, але виконує функції торгової місії — прокрався ворог. Багато важливої інформації потрапило в Англію, доки ми встановили, звідки вона надходить. Тепер ми напевно знаємо, що це у Стамбулі. Ви, звісно, можете спитати, чом же ми не відкликаємо до Берліна все стамбульське представництво. Хоч я й не повинен цього робити, але скажу. Це тому, що зрадник, напевне, відмовився б повернутися і ми не змогли б його покарати. Але біс із ним! Рано чи пізно правосуддя німецького рейху скарає його, хоч де б він був. Але річ ось у чому: турки надто чіпляються за свій нейтралітет, але він може мати різне забарвлення. За першого великого успіху Німеччини вони — наші найкращі друзі. На жаль, успіхів давно не було, а сталінградське нещастя викликало антинімецькі настрої. Туркам — аби був претекст. Виклик Грандела (даруйте, я ще не сказав вам, обер-лейтенанте, що це прізвище шефа стамбульського представництва) і всіх працівників консульства міг би зашкодити в акредитації когось іншого, а Стамбул потрібний нам не так з погляду політики, як з погляду економіки. Рідкісні метали з Південної Африки або Латинської Америки… Хіба вони були б у нас, якби не Стамбул?

Отож завдання Клосса полягало у викритті агента Інтеллідженс Сервіс і, як це вишукано назвав Ресман, у знешкодженні його. Клосс мусив протягом трьох—чотирьох днів познайомитися з особовими справами працівників стамбульського консульства, з сотнями агентурних донесень, чи, точніше, доносів, і з цієї плутанини злостивості та глупоти, інсинуацій та підлабузництва виловити те, що може знадобитись йому у новій ролі. Крім цього, на нього чекало перечитування рапортів та повідомлень торгової місії про закупівлю джуту, бо Ресман вирішив відрядити його до Стамбула як експерта у справах текстильного виробництва. Кілька вечорів гибів Клосс над біржовими повідомленнями, способами визначення різних ґатунків сирової нитки тощо, упевнений, що все це йому ні до чого. Щоправда, вивчення цих даних і порівняння їх із поточною кон’юнктурою біржі дало йому поживу для роздумів. Посередники, завдяки яким Третій рейх діставав дефіцитну сировину, непогано гріють руки на кожній операції. Та чи тільки вони? А працівники стамбульського представництва хіба не такі самі? “Треба буде придивитися до цього механізму”, — подумав Клосс. Досвід підказував йому, що там, де вступають у гру нелегально здобуті гроші, легше знайти продажного інформатора. Межа між крадіжкою і зрадою дуже нечітка, інколи навіть непомітна.

Клосс допив останній ковток міцної та дуже солодкої кави, ще раз кинув оком на шпика на протилежному кінці столу. Той перехопив погляд, але нітрохи не знітився. Він доїв м’ясо, начисто вимастив таріль білою булкою і зараз, мабуть, молиться своєму аллахові, щоб людина, за якою наказано стежити, якомога довше сиділа в цьому прохолодному напівпідвальному ресторані. У Клосса виникло навіть співчуття до свого переслідувача. Він міг би сказати йому: “Знаєш, брате, посидь тут зо три години, я тим часом влаштую свої справи й вернуся. Адже ніхто не перевірятиме, виходив я з цього ресторану чи ні”.

Він збирався вже постукати в таріль, щоб покликати господаря, але той прийшов сам. Клосс сплатив за досить завищеним рахунком. Очевидно, іноземці були рідкісними відвідувачами цього ресторанчика, і його власник скористався випадком. Вже розсуваючи завісу, помітив краєм ока, що шпик нервово нишпорить у своєму портфелі. Клосс неквапно пішов нагору. Лишалась принаймні година, а до полудня він не боявся, що турецька поліція знатиме його маршрут. Що може бути природнішим, коли посланець німецького міністерства торгівлі відвідає німецьку торгову місію? Якщо тут і є щось підозріле, то тільки те, що робить він це лише на другий день після свого приїзду.

Зупинився Клосс перед залізною балюстрадою. Під ним гомоніла вулиця: продовжена мостом над затокою Золотий Ріг, вона сполучала західний район з європейським Стамбулом — під назвою Бей-оглу. Оце тут, поблизу пристані, звідки відпливає пором до Іскудару, старої азіатської частини міста, де живуть заможні грецькі крамарі, власники великих магазинів, на головній вулиці розташувалась німецька торгова місія. Клосс витяг із футляра свою “лейку”, наклацав кілька знімків.

Ідучи вниз, він помітив, що шпик щось квапливо записує до блокнотика із зеленою палітуркою. Клосс подумав про Марту Ковач. Може, тому, що в неї був темно-зелений плащ, а сумка й черевики мали такий самий зеленкуватий відтінок, що й блокнотик турецького шпика. Подумав. про неї, як про Марту Ковач, хоч міг би заприсягтися, що ні її ім’я, ні прізвище не відповідають дійсності. Вона не була вродливою, о ні, просто вирізнялася спокійною елегантністю, такою рідкісною у жінок з середньої Європи на третьому році війни. Він міг би зараз побитися об заклад, що вона майнула на пероні варшавського Центрального вокзалу, перш ніж він сів на своє місце у вагоні першого класу поїзда Варшава—Софія. А може, це тільки здалося? Він став на пероні, вдивляючись у червоне око семафора, зовні спокійний, хоч і не дуже впевнено почував себе в цивільному одязі, від якого одвик. Старанно приховуване збентеження мало серйозні підстави. Перейшовши під оруду Ресмана, він підлягав — і Клосс про це знав — посиленому наглядові. Тільки раз йому вдалося непомітно зв’язатися телефоном із Людвіком, який виконував протягом останнього часу роль зв’язківця Клосса з Центром, і повідомити його примітивним шифром про рішення своїх начальників. Він не знав, чи вдасться йому ще скористатися телефоном, точніше знав, що це буде неможливо. Знав лише день і час свого від’їзду. На випадок такої ситуації у них була багато разів випробувана система. Якийсь продавець газет або цигарок увесь час крутиться на пероні, й нема нічого дивного, що людина, яка лаштується до від’їзду, купує газету чи цигарку. Під час розрахунку дуже зручно кинути мимохіть кілька слів або передати, що більш безпечно, цидулку. Проте нині, як на лихо, на пероні не було нікого, хто сказав би, чи можна буде в місті, куди він їде за наказом німецьких начальників, розраховувати на допомогу Центру. Зо два рази йому вже випадало працювати без зв’язку із Центром, і Клосс знав, що для агента нема нічого гіршого, ніж подібна ситуація. Йому не потрібні були інструкції, що робити в Стамбулі, бо це підказували самі обставини. “Одначе факт відрядження мене німцями до цього міста міг би прислужитися і нам, нашій роботі”, — думав Клосс, не бажаючи зізнатися навіть собі самому, що йдеться передусім про те, щоб відчувати поруч себе присутність людей, яким можна безоглядно довірятися в найтяжчих випробуваннях. Щоб, навіть не користуючись їхньою допомогою, знати, що така допомога можлива. Відси й ледь приховувана нетерплячка.