Чтение онлайн

Операцію було задумано хитро — Клоссові довелося це визнати, а коли знову запала мовчанка, він ризикнув спитати:

— А якщо з’явиться справжній їхній зв’язківець? Якщо він попередить про арешт Єви Фромм…

— В тім-то й заковика, — відповів генерал, — треба взяти його, перш ніж він дійде до Конрада. Треба одібрати в нього справжні плани. Від цього залежить успіх нашої операції та безпека майора.

Була вона справді гарна, ця Ганна Бойзель, яка повинна була відіграти в польській розвідувальній мережі ту саму роль, яку Клосс грав у абвері, а йому треба було перешкодити їй і зробити це так, щоб на нього не впала навіть тінь підозри…

— Ти задумався, Гансе, — почув він її голос, — а хотів мені щось розповісти.

Поїзд гальмував перед станцією.

— Подорож територією Генерального Губернаторства, — сказав він, — не належить останнім часом до найбезпечніших. — Це було перше, що спало йому на думку.

— Ти боїшся?

Клосс не відповів. Невже вона його підозрює? Чи, може, його вже в Берліні запідозрили? Він завжди ставив собі це запитання і намагався знайти відповідь, що ґрунтувалася б виключно на аналізі фактів, бо знав, що у грі, яку вів, нема нічого найнебезпечнішого за паніку; людина починає тоді робити дурниці…

— Це чудова гра, — почув він. — Знаєш, що захоплює мене найбільше? Те, що я приношу більше користі, ніж багато чоловіків на фронті, а водночас у мене бурхливе життя, я ризикую і не відчуваю страху, коли подвоюю ставку. Життя віддячує сторицею!

“Провінційна Мата Харі”, — подумав він із зневагою, бо добре знав, якою ціною оплачується ця гра, і щодня проклинав мундир, який носить, і свою працю в цій війні, марячи про карабін і окоп, про звичайну солдатську роботу, коли йдеться лише про те, щоб знищити ворога.

— Ти любиш змагатися з чоловіками? — промовив він, аби щось сказати.

— Авжеж. Залюбки, наприклад, зіграла б з тобою.

— Але ми граємо в одній парі, — відповів він одразу, відчуваючи, як росте в ньому напруження. — Ти давно працюєш у розвідці?

— Такі питання ні до чого, але можу тобі сказати: з тридцять восьмого, — розсміялася вона. — Напевно, довше за тебе. У тридцять восьмому я приїхала до рейху. Я німкеня з Аргентіни, звідти й мови знаю…

— Стають у пригоді?

— Безперечно. У мене здібності до мов, мій любий. Я знаю навіть польську.

Він подумав, що без знання польської їй важко було б виконати завдання Лангнера. І подумав, що його завдання набагато важче. У складній плутанині окопів підпільної війни йому треба було знайти стежку до Конрада і водночас не наразитися на німецького агента Плюша; зробити це треба досить швидко, щоб зруйнувати плани абверу.

Поїзд пішов повільніше. Клосс знову відсунув фіранку й побачив контури будинків та руїни. Він уперся лобом у шибку, щоб Ганна не могла бачити його обличчя. Клосс не був певний, що його не зрадить вираз очей або ще щось.

— Що це? — запитала Ганна Бойзель.

— Варшава, — відповів він.

— Он воно що! Колишня столиця колишньої Польщі. Місто, яке назавжди лишиться провінцією. Гадаєш, ми довго тут простоїмо?

— Сподіваюся — недовго, — сказав він.

У Варшаві йому треба було зважитись на ризик, хоч, думаючи про це згодом, коли вже під’їздили до Ліска, він збагнув, що зустріч на вокзалі організували не так, як слід… Зрештою, за кілька хвилин він припустився третьої помилки: не дооцінив спритність “провінційної Мата Харі”.

Мацей мав чекати на пероні. Клосс надіслав з Берліна поштову листівку, текст якої був умовним шифром і містив дату й годину прибуття поїзда. Отже, треба було вийти з вагона: перон був, на жаль, порожній. Він одразу впізнав Мацея, хоч цей спеціаліст по маскуванню постав перед ним у вигляді літнього чоловіка в чорному плащі й такому ж капелюсі. Клосс узяв до рота незапалену цигарку, і за мить Мацей дуже запопадливо, навіть надто запопадливо, подав йому сірника. У них було лише кілька секунд.

— Я їду до Ліска, — встиг сказати Клосс. — Чекаю післязавтра. Йдеться про контакт з Конрадом. Не знаю, хто це…

Мацей кивнув головою і неквапно пішов уздовж поїзда. Клосс повернувся до вагона, даючи в проході дорогу плечистому літньому чоловікові в тірольському капелюсі. Завантажений валізами, він лаявся як навіжений.

— Жодного носильника у цій Варшаві, — горлав він, піднімаючи свій вантаж на полицю. Клосс допоміг йому витягти величезну шкіряну торбу і так познайомився зі старшим радником Гебардтом, який, як виявилося згодом, також їхав до Ліска.

Поїзд рушив. Клосс лишився в тамбурі й міг побачити ще, коли виїздили з тунелю, краєчок алеї Третього травня, а потім з мосту поглянути на Віслу й на Прагу.

— І все-таки надить тебе ця Варшава? — почув він за собою. Рвучко повернувся: Ганна Бойзель заскочила його зненацька втретє.

— Я провів тут кілька місяців, — кинув він.

— Поляки, як видно, добрі люди, — вела тим часом Ганна, — варто вискочити на перон, щоб відразу з’явився хтось і подав вогника німецькому офіцерові.

— Мабуть, теж німець, — сказав він байдуже. — А ти напрочуд спостережлива.

— Я… — сказала вона серйозно. — А тепер слухай: в Ліску ми не знайомі. Обоє приїздимо до будинку відпочинку. Пам’ятай — там щомиті може з’явитися їхній справжній зв’язківець із Берліна. І щоб не було більше сумнівів: я керую всією операцією.

Клосс відповів, що в нього немає ніяких амбіцій, принаймні коли йдеться про Ліско. Вона ще щось сказала, проте він не слухав. Вони стояли біля дверей. Вистачило б тільки повернути клямку на “відчинено” і потім… Якщо він ліквідує її зараз, чи повірять, що це нещасний випадок? Може, повірять… Величезний ризик, але хоч певність, що ще одна провокація абверу загине в зародку. Не треба зволікати. За ким слово? Повернув клямку на “відчинено” — був певний, що вона не могла побачити його руху руки…

— Нам треба бути обачними, Гансе, — сказала вона, — бо кожна помилка може дуже дорого коштувати. — Вона посунулася від дверей, а потім таким самим швидким рухом повернула клямку на “замкнено”.

Інтуїція? Передчуття? А може, вона помітила? Він думав про це увесь час, коли повернувся до купе. Тут уже розіклався старший радник Гебардт зі своїми валізами. Він крикливо відрекомендувався і одразу сказав, що берлінські залізничники дезинформували його, і йому доводиться подорожувати до клятого Ліска з пересадкою у Варшаві. Чи варто взагалі проводити відпустку в Генеральному Губернаторстві? Сам собі дивується, що він, маючи можливості, як високий чиновник міністерства пропаганди, поїхати в гори Гарцу або навіть на французьке узбережжя, подався натомість до якогось Ліска. Військові спогади? Бо треба знати, що він брав участь у бліцкригу тридцять дев’ятого року й частину кампанії пробув неподалік од Ліска. Ті щасливі дні справді незабутні…