Чтение онлайн

Вони приміряли плащі, порпались у купах головних уборів.

— Мерщій! Це має бути схожим на бандитське пограбування. Доки рапорт дійде до штабу дивізії, мине кілька годин. Не хвилюйтесь — вони не встигнуть попередити пости у лісі Вайперт. Не додумаються.

Нарешті! Вони подалися узліссям до шосе. Клосс скочив на мотоцикл і лукою помчав до вулиці, паралельній Кобургштрассе. Він уже під’їздив до штабу. Проїхав через ворота у подвір’я палацу, знайомий вартовий козирнув йому, і цієї миті Клосс згадав про номерні знаки. Забув їх змінити… Отже, він таки припустився цієї безглуздої помилки! Врешті, кожний припускається помилки! Повернути назад? Пізно: здалеку побачив капітана Келлера, який зістрибнув з мотоцикла, махнув йому рукою і подався до палацу. Мовби знічев’я кинув оком по подвір’ю. Побачив чорний “мерседес” біля входу. “Вони вже тут, встигли поперед мене”, — подумав він.

Клосс зупинив мотоцикл біля самої стіни казино, зірвав таблички. Огледівся. Що з ними робити — не брати ж із собою! Зігнув їх та увігнав у землю під стіною, зарівняв чоботом місце. Він не помітив Симону, яка уважно стежила за ним з вузенького віконечка казино.

Два штурмбанфюрери з Добжице — Кнох і Леман — з’явились у штабі за кілька хвилин до повернення Клосса. Вони зробили все можливе, щоб знайти чоловіка, одягненого в офіцерський мундир вермахту, який попав у пастку, але вбив гестапівця Фріца Шальбе й утік. Обидва вони розуміли, що ставка висока, що вони натрапили на слід небезпечного ворога, найвірогідніше — розвідника, який носить німецький мундир. Розслідування у Добжице одібрали багато часу. Перші — щоправда, дуже скупі — дані повідомив хлопець з гітлерюгенду, якого Кнох зустрів на розі Баутценштрассе.

— Ти не бачив мотоцикліста в офіцерському плащі?

— Бачив, — відповів. Показав йому вулицю, але не запам’ятав точно чину і не звернув уваги на номер. Проте хлопець стверджував, що мотоцикліст лише один раз проїздив повз нього.

Довелося опитати всі пости на виїздах з міста. Вартові часто змінювалися. Кнох і Леман мали розмову з кількома жандармами. Звичайно, майже ніхто не виконав наказ записувати номери. “Наказ був досить розпливчастий, — пояснювали вони. — Власне, йшлося тільки про підозрілих”.

— Підозрілих треба затримувати! — гарчав Кнох.

Певна річ, вони бачили багато мотоциклістів. Леман записував інформацію, з якої нічого не випливало. Аж ось два рапорти — поста зі східного, форбурзького шосе і з дороги від Дьоберітца до лісу Вайперт — якоюсь мірою, здається, прояснили становище.

Жандарм зі східного шосе бачив мотоцикліста, який здалеку показав йому перепустку на виїзд і гукнув “148-ма бронетанкова”. Найвірогідніше, другий жандарм завважив того ж таки офіцера, що взагалі не зупинився біля жодного постового.

— Тобто як — не зупинився? — бурчав Леман. — Розкажете судові.

Обидва запам’ятали тільки окремі цифри номера: 3, 8 і 7. Та вже й цього було багато.

Негайно надіслано гестапівців до всіх полків 148-ї дивізії. Генерал Пфістер прийняв їх не дуже ґречно. Вони докладно пояснили суть справи, але не змогли викликати цим зацікавленості генерала.

— У мене в дивізії, — сказав старий пруссак, — нічого подібного статися не могло. Ми знаємо своїх офіцерів.

— А проте це сталося, — гостро заперечив Кнох. — Мотоцикл був, безсумнівно, із 148-ї. Ми знаємо деякі цифри номера: 3, 8. 7.

— Ну, то шукайте. У мене фронт на шиї!

— Пан генерал вважає, що нам треба звернутись до командувача фронту рейхсфюрера Гіммлера? — пошепки запитав Кнох.

Пфістер розм’як. Він викликав чергового офіцера й наказав назвати осіб, які протягом останніх годин користувалися службовими мотоциклами. Записи чергового були докладні: гауптман Келлерт, гауптман Клосс, обер-лейтенант Вальтер, гауптштурмфюрер Куссау.

— Куссау нас не цікавить, — відразу сказав Кнох, — а решту, пане генерал, викличте, будьте ласкаві, сюди.

— Я всіх викличу, — сухо сказав Пфістер. — Якщо є підозра. Куссау матиме рівні з усіма права. За годину, — додав генерал. — Зараз мені ніколи. Ви можете тим часом повечеряти.

Вони пішли насамперед оглянути мотоцикли. Клосс бачив, як вони виходили від генерала: він одразу впізнав Кноха і повинен був негайно залишити штаб. Які в нього шанси? На що він ще сподівався? Почастував чергового офіцера цигаркою й пішов униз, до порожнього казино.

А раптом Кнох його не впізнає? Він бачив його обличчя лічені секунди, Клосс був тоді у касці та великих захисних окулярах. Доводиться ризикувати, зараз не можна втекти, треба дочекатись, коли хлопці з парашутного десанту почнуть боротьбу за плацдарм біля мосту і розгорнеться наступ.

Симона стояла біля бару.

— Коньяк? — запитала вона байдуже. — Вечерю?

— Якщо можна, коньяк. Я пізніше поїм.

Вона поставила перед ним чарку.

— Пізніше? — перепитала Симона. — Ви вважаєте, що буде якесь “пізніше”?

— Не розумію.

— Черговий офіцер сказав мені, чого приїхали гестапівці з Дьоберітца.

— Справді? — Клосс неквапно пив коньяк. — Чого ж?

— Ви не знаєте?

— Ще ні.

— Я дивуюся з вашої витримки, — шепнула вона. — Хто ви насправді?

— Ми давно знайомі з вами, Симоно.

— Хтось убив гестапівця в Дьоберітці. Невідомий їхав мотоциклом. Його шукають. Якби довідались, що один офіцер, приїхавши до штабу, міняв номерні знаки, у них не лишилося б жодних сумнівів.

Отже, вона його бачила!

— Цікаво, — Клосс відсунув порожню чарку. — І що далі?

— Цей офіцер був не вельми обачний. Він втоптав таблички в землю тут, під моїм вікном. Я могла б їх показати, але номер я й так пам’ятаю: 3837. Збігається?

Він мовчав.

— Кажіть щось!

Він знизав плечима.

— Мені нема чого казати. Що ви хочете зробити, Симоно?

— Я не маю діла до вашої війни, — шепнула вона. — А як ви гадаєте: моя інформація — достатня ціна за життя Рольфа?

Він мовчав.

— Ну, то як ви гадаєте? Життя за життя. І квит. Так?

Він підвівся. Просити? Переконувати? Пояснювати, що нічого вона за це не дістане? Клосс подивився на її обличчя. Очі позападали, губи потріскалися.

— А потім? — запитав він. — Як з цим можна жити потім?

Цієї миті долинув шум моторів, недалекий вибух захитав підлогу.

— Вони вже тут, — шепнула Симона. — У них надійний свідок, чи не так?

“А якщо її застрелити? — подумав він. — Ні, я не зможу”.

Клосс почув, як хряпнули вхідні двері: на порозі з’явився штурмбанфюрер Кнох. Ще ближчий вибух, брязнуло скло.

Кнох подивився на Клосса, потім схопився за кобуру.

— Це ти! — заволав Кнох. — Руки…

Більше він нічого не встиг сказати. Клосс був меткіший. Він зробив два постріли. Кнох звалився на підлогу. Клосс підбіг до нього — гестапівець був мертвий. Обидва постріли влучили. Симона скам’яніла біля стойки, затулила рукою рота, змушуючи себе не кричати.