Чтение онлайн

У 1930-ті роки ОУН продовжувала свою війну з польським режимом, здійснюючи нальоти на урядові установи і поштові контори і здобуваючи таким чином кошти на свою діяльність; продовжувалася і практика знищення державного майна і політичних убивств. Однією з головних цілей ОУН було прагнення переконати українців у можливості чинити опір і підтримувати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння».

Відразу після свого вступу до ОУН у 1929 році Бандера взяв участь у роботі I конференції ОУН Стрийського округу. Першим дорученням Степана у новоствореній організації стало розповсюдження підпільної націоналістичної літератури. Головним полем його діяльності були рідні місця – Калуський повіт, а також львівське студентство. Одночасно він виконував різні функції у відділі пропаганди, а в 1930 році почав вести відділ підпільних видань, потім техніко-видавничий відділ, з початку 1931 року ще й відділ доставки підпільних видань з-за кордону. Ці доручення виявили видатні організаторські здібності Степана Бандери. Були налагоджені нелегальна доставка через кордон і таємне розповсюдження серед населення журналів «Сурма», «Пробудження нації», «Український націоналіст», безпосередньо в Польщі друкувалися «Бюлетень крайової екзекутиви [1] ОУН на ЗУЗ» [2] і журнал «Юнак».

Нелегальна література друкувалися так: у Львові під контролем редакційної колегії виготовлялися матриці, які потім перевозилися в глибоко законспіроване укриття, де друкувався тираж. Спочатку ця підпільна друкарня знаходилася в селі Завалів, біля Стрия, під наглядом Степана Охримовича, потім у селі Конюха, вже під спостереженням Олексія Гасина, а коли її викрила влада, Петро Мірчук організував друк у селі Добрівляни.

Доставка літератури з-за кордону була організована таким чином. Існували три пункти на кордоні, з яких і здійснювалася пересилка пачок із нелегальною літературою: на Гуцульщині, на Бойківщині і в Тешині, неподалік від Шльонська. Були ще запасні лінії зв’язку: через морський порт Данціґ, який мав статус вільного міста, і через Литву, у якої були свої територіальні спори з Польщею (Польща, зокрема, захопила стародавню литовську столицю Вільно). В обумовленому місці і в певний час з’являлися окружні кур’єри, які забирали літературу і передавали її кур’єрам повітів. Польська поліція збивалася з ніг, щоб розкрити мережу розповсюджувачів. Проводилися численні арешти «наосліп», зокрема кілька разів заарештовували і Степана Бандеру, але у невисокого, непоказного студентика був такий безневинний вигляд, до того ж він не нервував, як це буває з людиною, яка відчуває за собою грішок, і через декілька днів його відпускали.

Радянські видання стверджували, що ОУН із моменту свого створення була під «дахом» абверу (німецької розвідки), а то й особисто Гітлера, нібито саме тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресії проти членів ОУН. Напевно, тільки в майбутньому історики зможуть обґрунтувати або спростувати першу половину цього твердження, адже досі ще не побачили світ багато справжніх документів, що стосуються цього питання. До того ж слід додати, що Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. Що стосується польських репресій проти ОУН, то про це існує безліч різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із залу суду». Щоб не вдаватися до подробиць, можна згадати хоч би те, що перший провідник крайової екзекутиви Богдан Портних був арештований уже через декілька місяців після того, як зайняв свій пост.

Наступним провідником став сотник Юліан Головинський, якого Є. Коновалець, лідер українських націоналістів, послав до Західної України, щоб завершити непростий процес об’єднання ОУН та УВО. Але і він після декількох місяців перебування на посту провідника був арештований і 30 жовтня 1930 року застрелений «при спробі до втечі». Після нього крайовим провідником ОУН на українських землях, окупованих Польщею, став Степан Охримович. Незабаром він, як і його попередники, був арештований. У в’язниці його піддали жорстоким катуванням, від яких він помер 10 квітня 1931 року в рідній домівці через декілька днів після звільнення. Тільки четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і за розпорядженням Проводу залишився там для роботи. П’ятому провідникові, Богдану Кордюку, також удалося вижити: він був звільнений із посади після невдалої акції в Городку Яґайлонському (про ці події ми розповімо трохи пізніше). Шостим провідником упродовж чотирьох років був Степан Бандера; його заарештували 14 червня 1934 року. Таким чином, він протримався на цій посаді довше за всіх.

Як ми вже згадували, в підпільну діяльність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по гімназії Степан Охримович. Але до Проводу крайової екзекутиви Степан увійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні друкованих матеріалів, призначив його референтом відділу пропаганди. Габрусевич вважав, що Бандера, незважаючи на молодість, справиться із завданням. Очолювати цей відділ зовсім молодому хлопцю було вельми почесно, але разом з тим і дуже нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов’язано багато освічених і здібних людей, що стали згодом видатними публіцистами: Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Портних, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Ця робота вимагала такту й уміння налагоджувати стосунки з людьми, які певним чином стояли вище за нього: за віком, за життєвим і підпільним досвідом, та й за інтелектом.

Степан Бандера справді підняв пропагандистську справу ОУН на високий рівень. Основою агітаційної діяльності ОУН він вважав розповсюдження її ідей не тільки серед української інтелігенції, студентської молоді, але і серед найширших мас українського народу. Паралельно Бандера забезпечував зв’язок між керівництвом, що знаходилося за кордоном, і членами ОУН на місцях. Зв’язок із закордоном він підтримував з 1931 року, неодноразово виїжджаючи з країни різними конспіративними шляхами.

Саме з цієї миті його кар’єра починає стрімко рухатися вгору.

У той час ОУН встановила тісні контакти з Німеччиною, її штаб-квартира розмістилася в Берліні, на Гауптштрассе, 11, під вивіскою «Союз українських старшин у Німеччині». Сам Бандера пройшов навчання в Данціґу, в розвідшколі. Там він проявив показне завзяття в навчанні, після чого розвернув активну терористичну діяльність і віддав наказ підопічним підірвати українську друкарню Яськова, редакцію львівської газети «Сила», зробити замах на письменника А. Крушельницького.

Через рік Степан Бандера став заступником крайового провідника ОУН в Західній Україні і заступником крайового коменданта бойової організації. У січні 1933 року Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем призначив його виконувати обов’язки крайового провідника ОУН у Західній Україні і крайового коменданта бойового відділу ОУН – УВО.

З перших же днів керівництва Бандера проявив себе як жорсткий, а іноді навіть жорстокий лідер. Наприклад, за його вказівкою були знищені сільський коваль Михайло Білецький, професор філології Львівської української гімназії Іван Бабій, студент університету Яків Бачинський і багато інших мирних людей.

Для поліпшення роботи всіх ділянок революційної організації на західноукраїнських землях [3] Степан Бандера зробив спробу структурно перебудувати ОУН. На конференції, проведеній головою Проводу Є. Коновальцем за участю не тільки закордонних членів Проводу, але й представників із Краю, що проходила в липні 1933 року в Празі, Бандера запропонував перепідпорядкувати кадри УВО Проводу ОУН, надавши їм характеру бойової референтури. Його пропозицію було прийнято. Структурні зміни особливо відбилися на бойових акціях, що здійснювалися під керівництвом Бандери. Попри те, що їх проводили люди переважно не знайомі або, в кращому разі, мало знайомі з військовою справою, акції практично завжди були вдалими. Конференція також формально затвердила Степана Бандеру (йому тоді було 24 роки) на посту крайового провідника і ввела його до складу Проводу українських націоналістів.

За час діяльності Степана Бандери на посту провідника крайової екзекутиви (КЕ) ЗУЗ відбулися зміни і в тактиці озброєних виступів. До цього переважна більшість подібних акцій мала характер експропріації. Під керівництвом сотника Головинського діяла особлива «Летюча бригада», головним завданням якої були антипольські бойові акції, переважно «екси». Сам Бандера організовував пограбування поштових поїздів і відділень зв’язку, а також убивства опонентів ОУН.

Існує думка, що саме за Бандери, коли він перебував на посаді провідника, різко посилилася терористична діяльність ОУН. З одного боку, це справді так, бо найгучніші замахи проходили під безпосереднім його керівництвом. Однак, з другого боку, такі методи широко використовувалися і раніше. Керівництво УВО свого часу вважало своїм головним методом боротьби замахи на тих, хто був ворогами України. Убивали поляків, які особливо сильно переслідували українців, а також українців, які погоджувалися співпрацювати з поляками. Тепер можна засуджувати ці дії, але так було, а історію не можна змінити – ні в кращий, ні в гірший бік. Наприклад, український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам’янці-Струмиловій у 1922 році, після чого Євген Коновалець, що віддав наказ про проведення цієї акції, змушений був виїхати з Галичини за кордон.

Але перш ніж перейти до розповіді про замахи, здійснені за Бандери, треба зупинитися на так званій «справі Біласа і Данилишина», щоб сучасний читач зміг зрозуміти, як вони сприймалися українським населенням Галичини у той час.

Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував мільйонер Сава Морозов, що пізніше покінчив життя самогубством; легендарний Камо (Тер-Петросян) і тоді ще нікому не відомий Коба (Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків грабежами банків. Немає нічого дивного, що цим же шляхом ішли українські націоналісти, тільки вони переважно нападали на пошту або поштові підводи, що перевозили гроші. Декілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали здобич і зникали безслідно. Польська поліція збивалася з ніг, але не могла знайти жодного сліду. Та ось трапилася невдача в невеликому Городку Яґайлонському, яка переросла в національну трагедію.

Напад на пошту в Городку старанно готувався декілька місяців, над ним працювали безпосередньо провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції було підібрано дванадцять бойовиків, серед яких були і Дмитро Данилишин, і Василь Білас. Саме вони мали увійти до будівлі пошти і забрати гроші, а решта учасників акції прикривали їхній відступ. Стріляти дозволялося тільки у разі крайньої потреби.

Операція почалася невдало: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести цілу добу у випадковій стодолі, і це в кінці листопада. Невдачі продовжувалися і далі: судячи з усього, поліція була попереджена. Набагато пізніше стало відомо, що тоді в лавах ОУН діяв польський агент Роман Барановський [4] . Відомості про те, що на пошті немає озброєної охорони, виявилися помилковими: коли бойовики зайшли туди і наказали присутнім підняти руки вгору, у відповідь пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але, щойно нападники покинули пошту, пролунали постріли з будинку неподалік. Один із бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, будучи пораненим, застрелився, іншим удалося втекти. У цей час Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на потяг, але наскочили на поліцію, яка вже знала про напад у Городку Яґайлонському і перевіряла документи в усіх пасажирів. Замість документів Данилишин вихопив із кишені револьвер, застрелив одного поліцейського, поранив іншого, після чого обидва бойовики кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох бандитів.