Стихи и рассказы радиолюбителей Украины, Марценюк Валерий Пантелеймонович

Стихи и рассказы радиолюбителей Украины

Марценюк Валерий Пантелеймонович

Шрифт:

Гіркий урок Чорнобиля

Квітнева ніч… Містечко спить… Все тихо.Садів духм'яних запах – до небес!Та в спокій цей ввірвалось чорне лихо:Бутон вогненний знявся над ЧАЕС!Гармонію бетону і природи,Усю красу спалив нещадний смерч!Та проти піднялись сини народу,Своїм життям вони спинили смерть…Ще й не жили ви, юні лейтенанти,Володя Правик, Віктор Кібенюк!Та встали перші ви під гул набату,Щоб людство зберегти від смерті, мук.Нерівна битва в ядерному пеклі:Нейтрони, гама-частки – загаси!Отруйний дим, киплячий бітум, спека,Кругом вогонь… і де ж межа їх сил?Ось тут і видно чим і як хто диха,Не був героєм зроду?.. Станеш тут!В безсмертя піднесе шалений вихор,Чи в забуття проложиш свій маршрут…Могутній хтось, та з зором, ой, короткимТу грізну силу вклав до млявих рукІ став Чорнобиль нам гірким урокомІ полігоном різних там наук.І йод, і цезій, стронцій і плутоній,І їх сполук прокляті номериСмертельним брудом держать у полоніУсе живе, мов кажучи: «Умри!»Прости нам, Земле, як прощає мати,За зло полям твоїм, лісам, воді.Ми не царі природи, щоб все братиТа ні! Ми діти… й учні молоді.

Пісня чорнобильців-ліквідаторів

Стомились чорнобильські дзвониІ рани зализує час…Байдужість чинуші бетоннаДавно не новинка для нас.Ми й досі «дорогою смерті»У снах летимо крізь весну,Щоб знов у смертельному герціВ реакторі вбить Сатану.Ми люди прості, не герої,Нам випала доля така:Героями стати в двобої,Якого ніхто не чекав.Не всі ми прибути у змозіІ в день цей стояти в строю —Багато знайшли по дорозіОстанню зупинку свою.Їм вічного сну в супокої…А нам – і за себе й за них —До праці щоденної зновуПопереду юних синів…Стомились чорнобильські дзвониІ рани зализує час…Байдужість чинуші бетоннаДавно на новинка для нас.

Кумова пригода

Так, Микола – випивоха,Кажуть, це з природи,Хоч і брешуть люди трохиПро його пригоди…Якось раз вночі, бідняжка,Встав, мов божевільний.Вихід лиш (бо ж де та пляшка) —Пасіка артільна…Мед лікує всі хвороби,Чи внутрі, чи зовні,Хоч п’яниці і нероби —Трудновиліковні.Що докажеш тут Миколі?Доганяй за гаєм!..Вже на пасіці у поліВулик вибирає.От вхопив, який поближче,Придавив до пупаІ до плота, там де нижче,З вуликом потупав.Та зненацька наш МиколаВигнув дивно шию:Де ж взялись такі тут бджоли —Не гудуть, а виють?..Вулик тут же, біля плоту,Загарчав, загавкавЙ цап! Зубами – от сволота:Зна, де більша вавка.Кум від болю й перелякуВулик вбік десь кида —Хоч би дійсно був собака.Тьфу! Це ж просто гнида!Стис ширінку міцно в поли,Мчить додому хутко —Сплутав чорт він оті бджолиІ собачу будку!..Сам не бачив я, не знаю. —Плещуть молодички,Що в Миколи, десь там скраю,Шрам є невеличкий.

На весілля в Ясси

Тясмин десь давно за лісомЗзаду вже й Синюха…Скаче військо, скаче риссю,Вслід за сонцем к Бугу.З козаками, глянь, татари —Кіньми топчуть простір…Це весільні мчать бояриДо Лупула в гості.Обіцяв за ТимофіяВидать заміж Домну,Ну, а сам, як та повія,Крутить безсоромно.Калиновському МартинуЦе якраз на руку:От Богдановому синуДобру дам науку!Не спиняй бояр, Мартине,Все ж таки – Хмельницький!Не спиняй – бо хто їх спинитьДасть тим жаба цицьки!..Перший день уроком боюСтав хвальку-поляку:Козаченьки із ордоюЛяхам втерли маку.А вночі терза жовнірівНезвичайний клопітШляхті гріють хлопи шкіру —У вогні всі копи.Розгулявсь жених із ранкуІз Карач-мурзою —Не одна ревла шляхтянка,Ставши враз вдовою.Хто тіка за річку бистру —Хлоп тут недалечко:Ось за ваші, ляхи, здирства!..Ось за Берестечко!..Залишився й КалиновськийПід Батіг-горою…Двадцять тисяч – військо польськеВкрилося травоюВсе готове вже у Яссах,Жениха жде Домна:Хай бояри лиш, будь ласкаБудуть … за кордоном…

Сміхоград

В місті славнім СміхоградіВсім живеться, як в раю.Чистоті, порядку раді,Славлять долю всі свою.Та в житті бува нерідко:Не цінуєш те що є.Тож не знаєш, як і звідкиРаптом горе пристає…На одній із людних вулицьПапірця хтось із курцівНе докинув раз до урни,Просто, він не долетів.А хлопчак обгортку «жвачки»В урну кинув – переліт!Не нагнувсь над сміттям рачки,Вже й школяр, вже ж десять літ…Через тиждень зникла урна —Вся сховалась під сміттям.Наче й люди всі культурні:Чи дорослий, чи дитя.З кожним днем все більша купа —Мов на дріжджах все росте.Сміхоградці, ви ж не глупі!Чом тривоги не б’єте?!Схаменулись дуже пізно,Бо над містом вже гора,Це не сміття – сила грізна,З нею битись вже пора.Стало темно враз, як в ямі,Вітер гору ту зірвавЙ місто все страшним цунамі —Шаром сміття поховав.З того часу місто зникло,Славне місто Сміхоград.А це місце люди звиклиЗвати просто: «Сміттєград».

На зборах

У одній країні, там де річка й гори,Всі зійшлися звірі на великі збори.Котрий день і нічку не здолать проблеми:«Як ми через річку міст новий зведемо?!»«Ось за нашим планом» – Заєць Косий каже:«Міст легкий із планок через річку ляже!..»«Ні, хоча це й просто,» – слон почухав вухо:«Та для цього мосту треба нам колоди.»Тут осел щосили: «Щоб іти нам даліМи ще не рішили головні деталі!..Що нам за основу взяти краще з толком:Впоперек будова, чи уздовж потоку?!»Дехто, може, й знає дивну цю общину —Мосту там немає, кажуть, і понині.

Це не наша вина

Це не наша вина, це – біда,Що мужчина тепер м’якотілий.Що на шию дружині сіда,Не знаходячи справжнього діла.А жінки наші йдуть у світи,Доглядати дітей чужих, неміч.А буває в борделі піти,Заставляють прокляті «зелені».Зробить все Берегиня сім’їДля дітей та й для тебе, мужчино…Піднімись! Нехай подвиг їїБуде справжнім для тебе трампліном.Ти охляв – безконечна борня…Ой, нелегко вигнанцю із раю!Щоби вижить – трудися щодня,Ворогів – ні кінця їм, ні краю…Не чіпаймо глибини віків,Промчимо лиш над Києвом-градом.Скільки мужніх людей-вояків,Полягло від злодійської зради.Вся історія – битви, війна,Там походи, облоги, набіги.Раз у раз йдуть страшні племена:Скіфи, половці і печеніги…Не злічить міжусобних боїв:Син на батька, а брат йшов на брата.Склали голови буйні свої —Непоправні в мужчинах утрати…А татаро-монгольська орда?…І на захист вставали мужчини.Їхня кров, мов водою ріка —Поле бою ніхто з них не кинув.Не забудем й козацьку добу,За свободу народні повстання.Громадянську й страшну світову,І епоху під іменем «Сталін»…Й кожен раз у сиріт-малюківЗалишався один вихователь.Хлопчакам замінити батьківСпромоглася не кожная мати…І не наша вина, це – біда,Що мужчина тепер м’якотілий.Що на шию дружині сіда,Не знаходячи справжнього діла…

Мій час

Ну хто сказав, що не цікавийВділила доля час мені?Народ історію прогавив,Що він не втримавсь на коні?..Мій відлік йде від свисту бомбиІ реву чорних птиць на схід,Що проникав крізь землю мов би,Страшним хрестом накривши світ.Хто пережив, той не забудеОту шалену круговерть,Коли на смерть стояли люди,Своєю смертю вбивши смерть…І не забути степ цілинний,Прокльони Праги і Кабул,Громи надзвуків в небі мирнімІ крізь озон могутній гул.Дзвінкі будови комунізму:То ГЕС, то місто, дальній БАМ…Від мрій нам тут ставало тісно,У космос вже хотілось нам.Нехай ти був і чорноробом,Та в тому є й твоя вина,Що горем в світ ввірвавсь ЧорнобильЙ життя безжально вимина.Здавалось, все ж робив, що треба,Тож стань на хвильку, зупинись!..Я мчав з народом прямо в небоЙ не знав, що падаю униз…А незалежність України?В житті моєму, мов сюрприз!От, правда, мучуся й донині:Невже наш поступ десь завис?..Ну хто сказав, що не цікавийВділила доля час мені?Можливо, щось я і прогавив,Та ми ще й досі на коні.

Стьопа зоотехнік

Наш Степан солідним ставВиріс вшир і вгору:«Тачка», хата, поруч став,Кабінет в конторі.Із села на комбінатВозить він худобу,А ковбас везе назад,Кажуть повну торбу.Не купляє за свої —Крутить щось з вагою:Хтось – йому, а Стьопа – їм,Стьопа з головою…Став скупим Степан Хомич,З кожним разом гірше,Хлопці просять могорич —Тягне все: «Пізніше!..»Ждали жданого – нема.Та не кажуть в вічі:Той, хто хоче все дарма,Часто платить двічі.Як раніш, в останній раз —Хлопці вірні слову —Перекинули ковбасСтьопі торбу повну…Жінка гладить, мов кота:«Дай сама побачу..» —Зирк у торбу, ну, а там…Гідність все бичача…

Учительська доля

Учительська доля…Із чим я тебе порівняю?Хіба з незасіяним полем,Яке я щодня обробляю,Яке бережу від куколю,Його бережу від куколю,А зерна добра засіваю.Надії, тривоги…Не скоро діждешся врожаю…Дитяча душа є від Бога,Та ключика я відшукаю,Хоч шляху немає прямого,Тут шляху немає прямого,А зерна добра засіваю.Розумне і вічне…Я іншої долі не знаю…Не завжди удачі полічиш,А усмішка, радість – минають,Та їх і поміряти нічим,Їх просто поміряти нічим,А зерна добра засіваю.

Бабусина хата

Я біля хатини бабусі Катрусі,А пам'ять: минуле, майбутнє-клубком…Лиш хата старенька, єдина в окрузі,І чорне горнятко, мов герб, над кілком…Ну, хто бубонить щось про хату пихато,Що вже віджили і горня, й макогін,Надворі скінчилось століття двадцятеІ хата завадить набрати розгін?Напевне, забув ти звідки, і хто ти!Та ми майже всі з таких ось хатин…Росли ж наші предки у них для польотуІ мріяли часто про дальні світи.Із предків моїх вище хатньої стріхиЗлітав хтось хіба що в здоровому сні.Та пращур-чумак прокладав свої віхиЧумацьким шляхом, там де зорі ясні.Чумак і воли, космонавт і ракетаРазюча різниця, не проти ніхто!Цікаво, що винайде розум планетиТак років із тридцять потому, чи сто?..Горня й макогін, і бабусина хата,Трипілля далеке, епоха слов'ян…Я всім українцям хотів нагадати:Без них не відбувся б для злету майдан

1 2 3 4 5

Поделиться с друзьями:

Чтение онлайн

КНИГИ

АВТОРЫ

ЖАНРЫ

Деловая литература

Детективы

Детские

Документальная литература

Дом и Семья

Драматургия

Жанр не определен

Компьютеры и Интернет

Любовные романы

Научно-образовательная

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия и эзотерика

Справочная литература

Старинная литература

Техника

Фантастика

Фольклор

Юмор

Стихи и рассказы радиолюбителей Украины

Марценюк Валерий Пантелеймонович

Шрифт: