Чтение онлайн

Східну Малопольщу чекає подібна доля, оскільки процеси, які тут спостерігаються, набирають такої ж форми, як і на Волині, тому виникає побоювання, що польське населення цього краю так само буде вирізане впень. Але є і певна відмінність. Тут, у Східній Малопольщі є якась влада Підпільної Польщі і якісь представники уряду, якісь командири Армії Крайової, є організовані люди, є кошти. Про це знає місцева польська громада, може, має про весь цей апарат занадто високу думку, занадто добре уявлення. Але тим гірше. Сьогодні, коли вже цілі польські села починають горіти, а їхнє населення підставляє голову під ніж ворога, дивимось на це не тільки з безсильним розпачем, але і гіркотою та претензіями на адресу тієї влади Підпільної Польщі, маємо не тільки почуття великого нещастя, але й повну свідомість вини урядових чинників, що, як виявилось, не доростають до складності становища і не мають почуття обов'язків і відповідальності.

Ще перед війною польське населення було вражене політикою, яку проводила Польська Держава на цій території стосовно українського населення. Урядова політика, що суперечила інтересам польської^) населення, дуже підірвала перед війною в болісний спосіб довіру до Польщі серед широких верств польського населення. Виникає небезпека, що нині воно втратить віру в Польщу до кінця, відчуваючи себе виданим на наругу своєму ворогові без будь-якого розуміння і підтримки з боку компетентних діячів. Бо ж не є такою допомогою, на яку належить сподіватись, рубрика пожертвувань на цю мету, друкована підпільною пресою. Коли людина дивиться на ці рубрики, то не може втриматись від обурення, що нічого іншого не вдасться здобути, бо це є не чим іншим, як звичайним викручуванням сіна з трудної ситуації. Вже нині тутешня польська громада неодноразово, а в майбутньому напевно історія звинуватить у пролитій на Волині крові і тій, яка має пролитись у нас у Східній Малопольщі, не тільки банду «різунів», не тільки українську повстанську армію, але й офіційних діячів, як львівських, так і варшавських. Ті будуть винні у вбивствах, пожежах і грабунках, але ці, останні, діячі будуть винні у зволіканнях, неспроможності протистояти злочинам. Бо злочином є не тільки вбивати, але й залишати у момент загрози життю когось, щодо кого взяв обов'язок турбуватись про його життя… Польський народ цих земель робить відповідальними за своє нещастя не тільки ворогів, але й польських офіційних діячів. Пролита польська кров і та, що має пролитись, впаде також на правлячі голови, чиїм обов'язком є не допустити пролиття цієї крові. Такою є позиція тутешнього польського суспільства.

Громадська думка тутешнього польського суспільства щодо ставлення польського народу до української меншості вже цілком одностайна. І не можна уявити собі, щоб ця думка була помилковою. Неможливо помислити, щоб ця думка людей тут, на місці, найкраще поінформованих, причому людей усіх верств, усіх класів і суспільних станів, усіх професій і майже всіх ідейних напрямків, могла припуститися такої загальної помилки. І просто смішно, коли бачимо, як деякі осередки, розташовані далеко від тутешньої місцевості, про її ситуацію слабко або помилково поінформовані, виставляють претензії щодо вирішення долі людей тих земель, причому всупереч інтересам польського народу цих земель, виходячи з настанови, ніби вони мають найкраще політичне розуміння тих справ. У той час, коли в тутешньому польському суспільстві нема так званих угодовців, за дуже нечисленних винятків, центральні діячі, офіційні, а за ними офіційні локальні діячі далі дотримуються тієї нещасної так званої угодовської політики, яка насправді політикою не є і на таку назву зовсім не заслуговує.

Угодовство є нездатністю зрозуміти, що вороже нам українське середовище проголосило польському народові боротьбу до загину, що ми, польський народ, повинні нав'язану нам боротьбу прийняти, провести і виграти, бо тільки наша перемога може привести до нормалізації відносин на цих землях. Угодовство — це нездатність до зусиль, яких вимагає боротьба, пасивне очікування нещастя, роззброєння перед ворогом і стимулювання таким чином зухвальства і зажерливості ворога. Угодовство — це прагнення миру за будь-яку ціну без огляду на честь і добро власної держави і народу, а насправді пряма дорога до війни і поразки. Угодовство — це гідний співчуття наслідок відсутності національного характеру, а одночасно причина просто вже фізичного ослаблення і розм'якшення. Угодовство є не чим іншим, як організованим боягузтвом і брехнею. Це піднесений до значення державних інтересів злочин зради.

Такою є думка тутешнього польського суспільства щодо так званої угодовської політики. Усе тутешнє польське суспільство визнає прямо протилежну ідею боротьби, єдину справжню польську політику цих земель. Польське суспільство переконане, що коли ворог проголосив боротьбу, то єдиною відповіддю є боротьба і перемога!

Така позиція тутешнього польського суспільства виявляється і в організаціях Підпільної Польщі. Але, на жаль, не знаходить повного відображення, бо лише організаційні низи, які залишаються у постійному і живому контакті з рештою суспільства, мають такі самі, як і суспільство, переконання. Натомість організаційні верхи, місцеві офіційні діячі, зв'язані з офіційними центральними діячами, залишаються, на жаль, глухими до голосів, які йдуть знизу, і надалі проводять політику, одноголосно засуджену всім тутешнім польським суспільством, тобто політику угодовства. Так звана угодовська політика стосовно української меншості диктує офіційним діячам тактику утримання від усякої протидії шаленому терору українських банд.

Причина такої стриманої тактики офіційних діячів може бути подвійною: або доктринерство, або безсилля.

Отже, спочатку про той цвях доктринерства, що сидить у деяких мізках. Якась побудова незалежної України, якесь відлуння і гасла «за нашу і вашу свободу», якісь мрії про знаходження в Україні союзника проти Москви. А насправді все це давно вже дискредитоване, бо одне є певним у світлі найновіших подій, а власне, що якби сьогодні мала постати незалежна Україна, то тільки після повного винищення польськості у Східній Малопольщі. І це була б занадто висока ціна за реалізацію доктрини.

Але є ще інші мізки, уражені суспільною доктриною, почуттям класової солідарності з українськими селянами, які є не тільки основою, а майже виключним складником цієї національної меншості на тих землях. Це тягне за собою небажання розпочинати боротьбу з нібито принаймні суспільно близьким елементом і вимагає дій у білих рукавичках з хибною надією пригорнути таким чином розбещене українське селянство. І знову попри банкрутство класових гасел, пропагованих хіба що нашим східним сусідом, намагаються реалізувати цю доктрину понад головами помордованих, розграбованих і спалених польських сіл цього краю.

Або доктринерство, або безсилля можуть бути причиною повної стриманості тактики наших офіційних діячів, а може, навіть одне і друге. Безсилля — свідомість, що офіційні діячі не здолають противника, інакше кажучи, невміння, недбальство, нездарність, відсутність організації, хоча люди перебувають на місці, та й кошти, як чути, є поважними. Тобто знову вина на боці тих чинників, які тримають у своїх руках все сплетіння організаційних ниток.

Чи доктринерством чи безсиллям диктується тактика непротивлення злу, що шаліє на наших землях, загрожує небезпекою катастрофи такою, як на Волині, а точніше небезпекою, що поляки у Східній Малопольщі будуть вимордувані. Щоб запобігти нещастю, треба усунути причину небезпеки, якою є відсутність опору з нашого боку. Тут не допоможе жодне звернення, спрямоване до польського населення Східної Малопольщі, щоб попри все воно залишалось на місці і не дало паніці підхопити себе на захід. Це є єдине, на що здатні наші офіційні діячі у цій політичній ситуації, але за відсутності хоч якоїсь організованої акції опору це звернення може мати катастрофічні наслідки для тутешнього населення.

Єдиним і виключним превентивним заходом є відкликання тих людей, які не доросли до свого завдання, відмова, нарешті, від проклятого політичного ключа, який висуває на посаду представника уряду на наші землі або командира збройних сил цих земель певних осіб лише з тієї причини, що за цим стоїть приналежність до тієї чи іншої партії. Якщо хтось невиліковно хворий на так зване угодовство, то повинен залишитись зі своїми мріями у домашньому затишку і зникнути з публічної арени, де справляє враження особи, яка не усвідомлює явищ зовнішнього світу. Якщо хтось не має здібностей до керівної посади, то нехай відважиться присвятити свої сили іншій посаді, а його партійні товариші нехай не вважають, що то є честь утримувати нездару на вершині за будь-яку ціну. Бо жодний партійний ключ не виправдає перед трибуналом історії нараження польськості цих земель на знищення.

Отже, зміна організаційної вершини цієї території, заміна невиліковних угодовців і неспроможних керівників людьми, ідейно відповідними громадській думці тутешнього суспільства і здатними не до урядування, як у мирні часи, а до боротьби, як і личить прикордонним лицарям, є єдиним способом усунення розбіжностей, які панують тут між організаційними низами і верхом, що тримає владу у своїх руках. Інакше загрожує катастрофа.

Так, катастрофа! Хіба що тутешнє польське суспільство, не знаходячи підтримки і допомоги там, де слушно належало б сподіватись цього, само звернеться до офіційних чинників із закликом: якщо нам не допомагаєте, то принаймні не перешкоджайте! Залиште собі титули і зв'язані з ними користі, а одночасно певність, що після війни будете притягнуті до суворої відповідальності за пролиту через ваше доктринерство і недбалість кров нашого народу!

Нещастя, яке загрожує нашому народові, також є радником. Якщо правлячі діячі, офіційні, центральні чи локальні, ведуть польське населення Східної Малопольщі на страту, як уже Волинь видали на різанину, то інстинкт самозбереження змусить польський народ цих земель подякувати офіційним діячам за їхню турботу й опіку і відвернутися від них на шлях самодопомоги, не звертаючи уваги і навіть йдучи всупереч правлячим діячам. Пошанування влади Підпільної Польщі необхідне, але ще необхіднішим є збереження на недалеке майбутнє біологічної субстанції польського народу, який становить не 330 тисяч, як на Волині, а понад мільйон 630 тисяч у Східній Малопольщі. Там, де йдеться про фізичне існування такої великої маси польського народу, і то тільки римо-католицького віросповідання, маси всіляких професій, класів, станів, там слухняність всупереч інтересам тієї маси була б гідна невільника, але не громадянина, була б гідна москаля, але не поляка. Аби не було потреби звертатись до такого засобу відчаю. Особливо, що це було б поєднане з багатьма жертвами, яких можна б уникнути, якби почав діяти замість самодопомоги готовий так чи інакше, хоч і невеликий, апарат за умови, що він діяв би під відповідним політичним і фаховим керівництвом.