Чтение онлайн

Польський шпиг, що прийшов до польського табору 4 червня (а в війську козацькому був ніби то сотником!) — “оповідав за певне, що Хмельницький на своїх очах (!) велів повісити свою жінку з ключником, мавши його в підозрінню, що він мав з нею порозуміннє; не міг дорахуватися значної суми золота і талярів, і се спричинило смерть їх обох — дай Боже, аби й сам у Юдин відчай впав” 5).

Черкаський козак Мартин, що вийшов з козацького табору 10 червня й попав у полон, розповідав більш лєґендарно: “Казав її (гетьман) на гаку розбити, і така поголоска в таборі в тій справі, що перехоплено лист до неї від Чапліньского: аби скарби поховала, а самого Хмеля отруїла. Тимошко велів її спочатку огнем мордувати — доки не добув закопаних барил з грошима” 6).

Невідомий на імя Поляк-участник походу згадує коротко сю родинну траґедію з приводу родинного з'їзду сім'ї Хмельницького в Корсуні, в жовтні того року, пояснюючи до характеристики Тимоша Хмельниченка, що се він стяв свою мачуху, а мати її повісив 7). Нарешті Єрлич в своїх записках коротко записує, що підчас походу під Берестечко гетьман велів своїм листом, писаним до сина Тимоша, повісити свою жінку разом з иншими шістьма особами 8).

Порівнюючи сі відомости, за найбільш правдоподібне ядро їх можемо прийняти, що гетьман підчас походу 9) одержав якісь підозрілі вісти про свою жінку — можливо від самого Тимоша, і дав йому певні умовні накази, як поступити, коли б сі підозріння і обвинувачення справдилися, і дня 20 травня н. с. під Зборовим одержав відомість, що обвинувачення потверджено і дружину його скарано смертю.

Відомість ся очевидно глубоко схвилювала гетьмана і привела його до крайнього нервового роздраження, яке не обмежилося тільки рефлєксіями про сю родинну подію, а виявилося в трактованню ріжних справ в тім моменті. Старець Павел записав в своїй реляції московському цареві, що коли він пішов “розговорювати гетьмана з тої журби”, в яку він впав з причини відомостей про смерть своєї дружини, він застав гетьмана в великім роздражненню, що знайшло свій вислів в розмові про політику Москви. При гетьмані був тоді його осавул Демко — можливо що з ним завів гетьман сю розмову, а може се було в звязку з пляном висилки до Москви декого з компанії сих Греків з політичною місією — і гетьман при сій розмові дійшов до такого гніву, що став присягатись перед іконою, що він піде походом на Москву і “зруйнує її гірш як Литву”. “Я посилаю від всього серця, а вони з мене насміхаються!”

Сі слова сказані в великім знервованню, обгостренім траґічними вістями з дому, розкривають тяжкі і трівожні настрої гетьмана, викликані ситуацією. Ніхто з тих союзників, що він їх хотів втягти в свою кампанію, ніяк не хотів прийти з реальною поміччю. Хана не можна було дочекатись. Москва віддячувалась “милостивими словами” та соболями. Ракоцій все обіцяв, а на границю не йшов. А тим часом час минав, військо нудилось, тільки об'їдало непотрібно край, і ситуація все гіршала з з кожним днем.

В кілька день після згаданої розмови вислано своєрідну дипльоматичну місію до Москви. Поїхав брат у перших митрополита Йоасафа Ілля Мануйлович і з ним Василь Данилович, родом Сербин, але очевидно компаньон тої ж грецької компанії (московські супровідні документи звуть їх обох Греками). Повезли секретні листи Виговського, писані рукою митр. Йоасафа і старця Павла, теж Грека; робилось се на підставі умови з Лопухиним, як з ним умовилися підчас його посольства. В листах подавалися відомости про Акундинова — що старець Павел їздив до нього, бачив його “в однім руськім монастирі”, і Акудинов готов приїхати до Москви, коли йому буде ґарантована безпечність. Оповідалось про перемогу Хмельницького над Ляхами. Але дійсним нервом сих нібито страшно секретних звідомлень, посиланих з такою таємністю, нібито потайки від самого Хмельницького, — були побажання мабуть прегарно звісні гетьманові, можливо — ним і подиктовані: щоб цар прийняв українських козаків під свою руку так як держить донських, і обстав за них перед Польщею.

“Богато разів я казав пану моєму гетьманові — писав митр. Йоасаф, — аби він писав (вам), і гетьман мині сказав: “коли (цар) зволить нас пожалувати, щоб ми йому поклонилися і україну його оберігали без платні, і коли він любить віру християнську — так як він єсть правдивий християнський цар, — то нехай пришле поміч і ми будемо мати його царем і станемо його рабами: так як служать йому донські козаки, і ми також служитимемо йому задля єдиної віри християнської. Коли схоче взяти назад свої городи — то ми поможемо йому взяти 10). Коли лишить, щоб тими городами володіли Ляхи, — то Татари й козаки будуть Ляхів руйнувати і не дадуть ними володіти. А писати мині тепер нема що: я все переказав з Іваном Петровичом (Тафларі), він їм (Москві) все оповів і тепер вони як собі хочуть!”

З огляду на се м. Йоасаф питав царя, чи не привести б йому гетьмана таки зараз до присяги на вірність і службу цареві, аби українські козаки служили йому як донські? 11).

В листі до царського тестя він давав йому знати, що перемога гетьмана над Ляхами цілком певна, і він не замириться з ними, поки не знищить їх до решти і на королівство посадить короля християнського 12). Тим не менше — се підносилося в иншім листі до царя, від старця Павла, — годилося б післати від царя “невелику поміч воєнних людей”. Хоч у гетьмана і свого війська богато, але се потрібне “для слави великого вашого царства — що він має поміч від великого вашого царства”. Инакше - натякав обережно лист — “будете мати розвратьє!” “Татари давно б були його підняли” (розумій: на Московське царство) — “тільки перебила нинішня війна” 13).

Примітки

1) Ст. 298, під 9 червня.

2) Pamietniki II c. 437.

3) Стилізація, очевидно, відповідає на чутки, мовляв Тиміш післаний в похід “на Литву”.

4) Теки Наруш. 145 с. 179.

5) Осол. 225 л. 335.

6) Тамже л. 363.

7) Starozytnosci І с. 353.

8) с. 146 (I с. 122 першого вид.).

9) Пок. Роллє в своїх статтях про двір Хмельницького зробив досить правдоподібну поправку до оповідання Освєнціма, що гетьман підчас походу післав по гроші для Татар, і при тім викрилася недостача їx, і з того пішла історія.

10) Коментарій до сих слів дають поголоски записані Ґоліньским: Хмельницький посилає посольства до ріжних монархів, аби звідусіль ударили на Польщу. Москві обіцяє вернути князівство Сіверське і Чернигівське, Смоленське “та инші панства”... с. 469.

11) Акты Ю. З. Р. III с. 448 і 449.

12) Тамже. с. 450.

13) Тамже с. 453.

III. БЕРЕСТЕЧКО І БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ТРАКТАТ 28-ІХ 1651.

ПОЧАТОК ЛІТНЬОЇ КАМПАНІЇ 1651 Р., СКУПЧЕННЄ ПОЛЬСКОГО ВІЙСЬКА, В ПОЛЬСЬКІМ ТАБОРІ ПІД СОКАЛЕМ, ВАГАННЯ В ПОЛЬСЬКІМ ТАБОРІ, МАРШ ПІД БЕРЕСТЕЧКО.

Ситуація ставала грізною. Поки Хмельницький марнував сили і гаяв час, вичікуючи хана та упускаючи моменти, коли він міг розгромити частями польські сили, протягом цілого місяця травня, польський уряд, а властиво король, що скільки можна бачити — виявив з-поміж усього урядового осередку найбільш енерґії, запобігливости і зрозуміння ситуації, — хоч повільно і теж не дуже пляново, але кінець кінцем не безуспішно переводив концентрацію польської військової сили.

В першій половші травня н. с., коли козацькі сили були скупчені приблизно на лінії Гончариха-Збараж, польське військо було розкидане в трьох пунктах: останки старого коронного контінґенту під проводом Каліновского повільно посувалося з Камінця на збірне місце до Сокаля. Новозатягнене військо, котрим розпоряжався великий гетьман Микола Потоцкий, збиралося під Володимиром. Полки орґанізовані безпосереднє королем та ближчими до двору маґнатами збирались коло королівської кватири, визначеної в Сокалі. Посполитому походові призначений був Константинів, але в сім часі ся територія, як ми знаємо, була вже в руках козаків, і її треба було наперед видерти від них.