Чтение онлайн

На півночі — повільне наростання міського життя, а перевага інтересів сільського господарства, розвій обрядів і уяв, зв’язаних з сим господарством: образів космічних сил, від яких залежать його успіхи; зав’язки натуралістичної релігії в обряді і поезії. Заразом, в зв’язку з успіхами господарства і поступами диференціації в громаді — зріст індивідуальності як в житті, так і в творчості, так, як вище то було схарактеризоване для часів упадку родоплемінного життя взагалі.

В пізнішій, києво-галицькій добі, котру можна також порахувати кругло в п’ятсот літ, від IX до XIV віку, полуднева течія ломиться і розбивається під кочовим натиском. Почасти губиться в степових бурях, не лишаючи виразного сліду і спадку (в дотеперішніх дослідах принаймні). Почасти вливається і всякає в північне розселення, вносячи в тутешнє життя, головно міське, але, без сумніву, також і в сільське, елементи чорноморської цивілізації ширше і безпосередніше, ніж вони туди досі долітали. Се знайомість з християнством та іншими монотеїстичними релігіями, з пережитками поганства — антропоморфічністю богів і зв’язаними з нею культами, магічними формулами і обрядами, культовими святами і т. под., з безконечним репертуаром мандрівних словесних тем і власними героїчними мотивами, викоханими кількавіковим життям в воєнних організаціях, походах і добичницьких наїздах.

Сей дуже складний і різнородний набуток вливався в різні сфери життя, «по приналежності», і служив розчином для організації і творчості північної України. Як, з одного боку, організація міського життя, воєнних дружин, управління, права, культу переходить різні зміни під сими впливами (і в дечим аналогічними скандинавськими, що хронологічно стрічаються і комбінуються з ними), так, з другої сторони, сі впливи мусили відбиватися на словесній творчості, на поетичній продукції. І знов мусимо й тут уявити собі паралельний розвій кількох течій:

Поширення інтернаціонального мандрівного елемента в репертуарі оповідань, пісень, магічних обрядів.

Розвій зав’язків натуралістичної релігії, котрі в X в., недовго перед офіціальним заведенням візантійського християнства, пробовано (з мотивів, на жаль, ближче не вияснених) перетворити в публічний національний культ, аналогічний з тим, який бачимо у слов’ян балтійських.

Зав’язки християнства, що ростуть і скріпляються різними релігійними місіями, візантійськими і західними (найбільш документальні звістки про місію Адальберта, пізнішого архієпископа магдебурзького, за Ольги), і нарешті вінчаються заведенням візантійської ортодоксії як державної релігії в 980-х рр.

Розвій героїчної поезії, котрої різні фрагменти заціліли в різних редакціях старого київського літопису XI віку і їв усній традиції (особливо в різдвяних величаннях).

Уживання письма мусило робити все більші поступи в сій добі, але ми досі не маємо старших писаних пам’яток, аж з половини XI в., і так само ніяких писаних творів старших від середини сього століття (1030-х років, скажім ближче). Притім круг сих найстарших творів доволі тісний. Тому розвій духового життя і словесної творчості в перших століттях сеї доби можемо уявляти собі тільки посередніми наведеннями.

Щодо сфери впливу нової християнської церкви і візантійської культури: хоча знайомість з християнством не тільки на Чорномор’ї, але і в північній Україні мусила початись давно і вже царгородська місія 860-х рр., певно, поклала тут початки організації християнської церкви, проте і після офіціального заведення християнства в цілій державі в 980-х рр. фактичний круг діяльності церкви довго не виходив поза більші міста, і то верхні верстви міської людності. Маси довго жили старими релігійними поняттями і дуже поволі приймали елементи нової віри і культу. Початки християнізації народного обряду не можна класти раніше як на останнє століття сеї доби. Таким чином, протягом майже всеї сеї доби в цілості продовжувалась творчість в напрямах, вказаних добою попередньою. В народнім обряді і зв’язанім з ним поетичнім репертуарі ми таким чином маємо результат майже цілого тисячоліття народної творчості в умовах нового розселення і хазяйства: розвою хліборобського господарства і зв’язаних з ним уявлень про природу відносин патріархальної родини і подружжя. Вилучаючи християнсько-візантійські й інші пізніші впливи й інкрустації з тих пізніших форм сеї традиції, в яких вона була записана, дослідник доходить образу відносин, світогляду, культу і поезії, так як вони витворювалися і витворилися під кінець тисячолітнього життя на новім грунті. Хоч не записані ніколи, пам’ятки народного обряду і поезії, донесені до нас народною обрядовою традицією і сільськогосподарським календарем, досить все-таки свіжі і дають живе поняття про тодішню творчість.

Раніше мусила підпасти впливам християнським і книжним візантійським творчість героїчна, бо дружини ближче стикались з сими течіями і на Чорномор’ї і в північноукраїнських осідках. Проте і вона дуже довго, як то найкраще показує Слово о полку Ігоревім — для кінця XII віку, розвивала свої традиції дуже свобідно, автономно, так би сказати, від впливів церковного офіціального християнства. На жаль, ми можемо тільки дуже неповно судити і оцінювати сей, без сумніву, незвичайно багатий в змісті, експресивний в формах, могутній у впливах героїчний круг творчості. Те, що приймала з нього для своїх політичних завдань: звеличання і санкціонування офіціального політичного ладу — тодішня книжна творчість, вона здебільшого перепустила через таку неприязну поезії цензуру, що в творах її заховались лише голі схеми, переважно позбавлені всякої поетичної форми і краси.

Виїмково, не знати яким щасливим збігом обставин, заховалась, можливо, також тільки виїмково положена на письмо велична поема про Ігорів похід 1185 р., котра дає нам можливість орієнтуватися в сій героїчній традиції, її формах, стилі, манері.

Те, що заціліло в усній традиції, ввійшовши в обрядову поезію — в загадані величальні пісні або в обстанову весільної дії, переважно позбавлено фабули, то значить власне того, що становить властивий нерв, зміст і ціну епічної творчості. Тільки деякі загальні ситуації, так би сказати, пози, жести, підходи до героїчних тем полишилися тут. Самий же репертуар епічних поем, що культивувався в дружинних кругах, спеціалістами-виконавцями, рецитаторами, аналогічними до пізніших кобзарів, І професіональними співцями та був понесений, очевидно, в широкі народні круги, — він зник у нас доволі загадковим чином. Заховався в пізніших редакціях на півночі, в так званих билинах, у нас же лишив тільки маленькі сліди — то в згаданих величальних піснях, то в героїчній казці, в котру розложилася, стративши ритмічну будову, первісна поема, то в різних «загальних місцях», перейнятих пізнішим козацьким епосом. Як побачимо нижче, сей дружинний героїчний епос жив і культивувався у нас, по всякій імовірності, ще в XVI в. — отже набрав своїх останніх форм на нашім грунті в останніх століттях києво-галицької доби і в пізнішій переходовій.

Продукція книжна вповні підпала церковним впливам і, з дуже невеликими виїмками, носить виразні сліди церковної руки або церковного виховання і аскетичного духу, котрим перейнята була візантійська книжність останніх століть. Підставою послужила перекладна література, що зібралася в Болгарії, працею місцевих книжників, почавши з кінця IX в., і тоді ж потрохи приходила на Україну, а з офіціальним заведенням християнства запотрібувалася в великих масах. Західнослов’янські переклади, моравського і чеського походження (на них саме останніми часами звернено увагу), були також досить численні. Старших перекладів місцевих, так само і оригінальних творів старших від другої чверті XI в. досі не відшукано. Найбагатше представлені в традиції півтора століття, від половини XI до кінця XIII в. З другою чвертю XIII в. Східна Україна стає майже порожнім місцем, і таким самим Західна — з останньою чвертю XIII в., хоч об’єктивні дані не вказують на те, щоб книжна продукція мусила вигаснути так грунтовно. Дійсно несприятливі обставини настають для неї в Західній Україні з другої половини XIV в., і вся сума вказівок справді дає враження, що в тім часі книжна продуктивність мусила завмерти в Зах. Україні, як століття перед тим в Східній.

Настає двостолітня переломова доба — занику старої української державності і тих джерел, котрими живилася українська офіціальна церква і книжність, а повільного наростання нових культурних засобів. Ряд явищ, добиваючи старе, кликав до життя нові сили.

Пригадаймо такі симптоматичні факти, як Ягайлові і Вітовтові привілеї, 1387 — 1413 рр., котрима православна аристократія виключалась від усякої сливе політичної кар’єри, від впливів і посад, зв’язаних з доходами. Аналогічне виключення православного міщанства через заведення німецького права по містах. Формальне заведення польського права в Галичині 1434 р. Фактичне скасування галицької митрополії, зв’язане з різними грубими насильствами над місцевим крилосом, в серед. XV в. ліквідація волинського князівства з смертю Свидригайла і київського з смертю Семена Олельковича. Все болючі удари старій княжій верстві, боярству, єрархії.

З другого боку — турецький погром на Балканах, руїна болгарська і сербська, упадок Царгороду, і кільканадцять літ пізніше — здобуття турками Кафи: ліквідація останнього віконця до цивілізованого світу на чорноморськім побережжі. Тяжкі удари українській культурі в самих її джерелах.

Книжна продукція переживає дійсно період глибокого застою. На тлі місцевої інерції доволі яскраво виступили навіть відгомони маленького відродження книжності в Болгарії, другої пол. XIV в., самого по собі доволі убогого змістом (більше формального, перекладницького, ніж дійсно творчого), — тому що на Україні навіть такого маленького руху не було. Не переводилися книголюбці, які далі займались примноженням книжного запасу: списуванням, компілюванням, перекладанням. Не бракувало і людей з деякою літературною технікою — як показують різні пам’ятки тодішньої письменності: тестаменти, грамоти, постанови церковні і т. ін. Але вигасла, очевидно, рухова енергія культурного і письменського руху 1. Враження глибокої депресії і резігнації роблять ті церковні і близькі до церкви круги, де по давньому зосереджувалася книжність і письменська праця. Принаймні — такі почуття дає дотеперішній наш матеріал.

1 Докладніше в Іст. України, VI, с. 337 і д.

Одначе упадок чисто книжної творчості нагороджується іншим процесом, зазначеним вище: прискореного проникання християнської доктрини і церковних книжних засобів в глибину народних мас, християнізація народного життя і народного світогляду, творення нової народної релігії з елементів старого натуралістичного культу і християнського обряду та легенди. В початках елементи християнського обряду звертають на себе увагу, оцінюються і приймаються як особий, сильніший рід магії; але за сим приходить увага і інтерес до постатей і подій християнської легенди та в них заложеної моралі (догма, розуміється, при тім не грає ролі). Так на місце механічного «двоєвір’я», на котре нарікали старші церковні письменники, проходить більш тісний синкретизм — злиття споріднених елементів одного і другого. В сім процесі християнізується стара народна поезія і розвиваються нові галузі її, обробляючи християнські теми.