Чтение онлайн

1 У Котляревського, О погребальн. обычаяхъ Славянъ, с. 146, зведено з двох видань (варіанти другого видання в скобках).

2 Бібліографія текстів у Свєнціцького: Похоронне голосіиня і церковнорелігійна поезія. Студія над розвитком народної поезії, Записки львівські, т. 93, і в цитованім вище покажчику Кузелі, при збірці плачів, в XXXI томі львівського Етнографічного збірника (тут передруковані тексти з інших видань і 139 нових записів, всього 299 нумерів). Аналізом змісту займаються головно статті Данилова і згадана студія Свєнціцького; поетичною і музикальною формою — цитована студія Ф. Колесси «Про генезу українських дум».

3 Різні часті української території представлені опублікованим матеріалом дуже нерівномірно: найбільше текстів з Східної України (Лубенщини) і з галицько-буковинського пограниччя, найменше з центральних областей.

Проте як галузь нашої старо? поетичної творчості голосіння і в зібранім матеріалі виступає досить яскраво і дає можливість судити про зв’язки сеї категорії її з іншими родами та про той величезний вплив, який похоронний плач мав на розвій поетичних мотивів і образів, та взагалі поетичної творчості 1.

Плач чи голосіння затрималися в повній свіжості в багатьох місцях нашої території до недавна: записи маємо переважно не старші від кінця минулого століття. Виголошуються вони звичайно ближчими родичами помершої людини; пам’ять про професійних плачок, які голосили за плату, досить свіжа, але практика ся, видимо, перевелася: стрічається зрідка, хоча жінки, звісні з свого хисту, очевидно, виступають охочо на похоронах і нерідних, і такі виступи приймаються з приємністю ріднею і сусідами 2. Хист сей шанується, і влучні мотиви, текстуальні і мелодійні, залюбки переймаються. Подекуди підлітки-дівчата навіть спеціально привчаються «заводити» 3.

Плачуть головно жінки та діти; чоловікам голосити не личить зовсім, або вони приказують тільки коротко. Плачі все солові; плачі колективні, антифонні або хорові, які практикуються деінде (плач корифейки супроводиться хоровими викликами інших жінок), у нас начебто не помічені. Відправляються вони в різних моментах між смертю і похороном 4. Рідше стрічаються плачі, відправлювані пізніше, при нагоді якогось свята або на рокових поминках, на грібках 5.

1 В західній літературі на ролю похоронного плачу в розвої поетичних форм положив особливий натиск Gummere в згаданій праці про початки поезії.

2 «Є такі жінки, що ходять до сусідів голосити за помершими, вони за се дістають харчове або яку річ по помершім; по друге, така жінка має гонор, що гарно (файно) приказує» — с. 25 (Гуцульщина). «Чужі плачуть тіко з-за того, щоб на поминках посадили їх на перве місце і получче вгощали» — 29 (Курщина).

3 «Заводити вчать ся одна від другої, «переймають» прислухаючи ся підчас похорону, або вчать ся у поли, полючи лен, чи на ягодах, але тут ходить головно c «голос» (арію), а не о текст. Також вчать ся заводити малі дівчата, «скотарьки», на толоках, там де пасуть свої «маржини», уряджують похоронні обряди і зводять при тім» — с. 24 (Бойківщина). Пор. с. 30, з Курщини.

4 Ось які моменти голосіння одмічує Зубрицький в Самбірщині: «Голосять дома за мерцем, як умре; як світло принесуть з церкви; як внесуть труну до хижі; як рано обмиють мерцеві тварь; як приходять люде по тіло; при виносі; в дорозі при похоронніа поході, — і на цвинтарі, як спустять труну до гробу» — Етногр. 36., XXXI, с. 224.

5 В Снятинщині мати голосить по сину на Свят-вечір:

Синочку, синочку, Іваночку,

Хто би був казав посліднього Свят-вечера,

Що ти уже цего Свят-вечера не будеш вечеряти,

Але будеш у гробі спочивати?

Тут то твоє місце порожне,

Тут то твоя ложечка стоїть,

Синочку мій дорогий, синочку мій!

На Великдень:

Николаю мій, Николаю дорогий!

Ти то межи нами того Великодня був,

Ти то нам паску-дари покроїв,

Ти то нам до церкви відніс,

Ти то насамперед свяченого кушав,

А тепер ми без тебе і їсти не можемо,

Николаю мій, Николаю,

Хто би був казав ще тогідних свят,

Що ти уже цих не діждеш,

Николаю мій, Николаю дорогий!(89)

З Буковини записують: «На поминках ніколи не голосять. У великі свята і в буденні дні голосять часами за дуже любими помершими» (с. 358).

В Холмщині «на могилках в задушну суботу й на Великдень голосять, але далеко не всі».

Але в Курщині і досі плачуть, зовсім як описує «Стоглав». Кожна жінка голосить на могилках, в провідну неділю «до приходу духовних і після панахиди». «Як тільки прийде на могилку, перехреститься, поцілує хрест той, що на могилі, потім стане навколішки і голосить, а далі припаде ниць, до могили, поцілує землю і знов тужить і причитуе, хто що здума» (с. 32).

Таким чином, круг голосіння затіснився; відпали елементи політичні, громадські, все зійшло до чисто індивідуальних переживань і то доволі однородних — які зводяться до невеликого числа тем.

Головні мотиви голосіння в нинішнім його вигляді можна намітити такі:

Заклич до небіжчика (небіжчиці), в формах ласкавих, ніжних, заразом можливо енергійна і усильна, щоб заставити себе почути.

Вирази жалю і болю з приводу смерті — «лемент».

Поклик «не вмирати», вернутись, устати, подивитись, промовити.

Докори за те, що небіжчик сиротить рідних, кидає господарство.

Докори попереднім одшедшим, що вони покликали, перевабили до себе покійного.

Образ сумного стану небіжчика в його новій домовині і контраст покиненого життя.

Образ сумного стану покинених без нього і контраст страченого життя 1.

Побоювання, що без небіжчика його рідні не тільки не даватимуть собі ради з домом і господарством, але будуть безборонні супроти кривд чужих.

Вирази відчаю: краще було не родити дітей, ніж стратити; краще не жити без помершого (-ої).

Прошення прибути хоч на коротко, на побачення, на розмову, і запити, коли чекати, звідки виглядати?

Вирази резігнації: неможливість побачитись, прибути,

промовити; неможливість що-небудь передати, як-небудь зв’язатись живим з небіжчиками.

Запити до природи, до садів, до птахів, чи вони не бачили небіжчика і не можуть щось від нього передати?

Образи-контрасти подружжя і смерті.

Образи-порівняння: зламане дерево, відірване від гілки яблуко і т. д.

Прошення до старших одшедших: прийняти і упокоїти новоодшедшого (одшедшої).