Чтение онлайн

Коли ж моя робота над моїм історичним курсом припинилась, — з початком війни, я став думати над виданням окремого огляду української літератури. Сидячи в в’язниці зимою 1914/15 р., приготовив я конспект такого курсу і потім на засланні займався приготовчою роботою для нього. Не було се легко, бо ні в Симбірську, ні в Казані, ні навіть в Москві, де я опинився зимою 1916/17, не мав я скільки-небудь доброго українського апарату. Але й те, що я зробив за ті роки, потім згинуло в огні моєї хати з початком 1918 р. Отже рік пізніше виїхав я за кордон властиво з тим тільки, що мав в голові.

Та от все-таки я реалізую свої старі наміри, випускаючи першу частину історії української літератури. Мрія сповнюється, але, як буває звичайно з мріями, не тоді і не так, як мріялось, а зовсім інакше. Не тільки те, що було зібране в роках вигнання і згинуло в київській пожежі, але й те, що я збирав для сеї праці протягом довгих попередніх років, — моя підручна бібліотека, мої матеріали, записки, виписки — зіставались для мене неприступними. В заграничних бібліотеках я не знаходив часто найбільш основних речей з сфери українознавства, не міг розшукати навіть своїх власних публікацій, — не кажучи вже про неможливість використати те, що намітив собі в архівальних і бібліотечних студіях попередніх років, — тому що не міг до тих бібліотек дістатись, ні з ними зкореспондуватись. Роками приходилось чекати на присилку тої чи іншої книжки з краю, чи з якоїсь приватної заграничної збірки, і часто доводилось мені писати з пам’яті, за неможливістю дістати саму книгу.

Проте, не звіряючись будучині, пускаю в світ сю першу частину і маю твердий намір продовжувати сю публікацію далі, так швидко, як тільки мені мої сили і обставини позволять, полишаючи на пізніше моїй власній праці і ще більше праці інших робітників на ниві українознавства заповнення прогалин, спростування невірно відгаданого або помилкового.

Бо, пишучи сю книгу, я не мав наміру дати підручник, компендіум, збір певно усталених фактів і докладно сформульованих виводів, котрі треба тільки вивчити. В історії нашої літератури, особливо старої, такий компендіум все буде лише малою частиною того, що варто почути і передумати свідомій людині, — чи буде то учений, чи студент, чи просто інтелігент з живим розумом і з інтересом до минулого свого краю і народу. Розмірно не багато з того, що варто взяти під увагу для зрозуміння і оцінки нашої старої культури, і словесної творчості зокрема, може бути уняте в точні формули, в конкретні, прецизні факти. Далеко більше зістається тут предметом наведення, аналогії, приблизного розуміння і відчування.

Стараючись сам можливо ясніше уявити собі нашу літературну творчість, за поміччю культурно-історичних дослідів та індукцій, я бажав сею працею увести й інших в круг помїчень — своїх власних і чужих, дослідів і студій над розвоєм нашого духовного життя і сеї його функції — словесного мистецтва, і то найширші круги нашого громадянства. Хотів дати їм відчути і зрозуміти все те багатство почуття і гадки, краси й сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині. Бо ми володіємо в сій спадщині засобами далеко більшими, ніж хто-небудь думає — і ніж думаємо ми самі. Світ не оцінив їх досі відповідно — і се не диво, коли ми самі не свідомі їх властивої ціни й міри.

Так, не знаємо їх, і не цінимо їх, — тому між іншим, що шкільна практика, яка й досі панує в виучуванні нашої літератури, особливо старшої, своїми схоластичними методами відстрашує на віки від безпосередньої знайомості з її пам’ятками своїх виучеників. Замість дати ввійти, вжитися і відчути всю красу і багатство сих людських переживань і їх естетичних втілень, вона подає їм в’язанки зверхніх дат і формальних обсервацій, котрі не лишають нічого живого й пластичного в уяві. Тому відкидаються нею непереможно, і з тим відпадає і гине безповоротно на всі будучі часи інтерес до всіх сих категорій нашого минулого!

Щоб виправити сю хибу, я в своїй праці дбав передусім про те, щоб намітити ті точки, з котрих можна найбільш всебічно, а головне найбільш безпосередньо й глибоко ввійти в сю лабораторію нашої старої творчості. Маючи сю мету і рахуючись з нерозробленістю матеріалу і недостачею приготовчих студій на сих дорогах, котрі мали увести мене і разом зі мною моїх читачів до сього творчого процесу одшедших поколінь, я бачив себе змушеним виносити не раз і такі гадки, які навіть мені самому уявились ще тільки в загальних обрисах. Я не боявся, що з них не одна при ближчих дослідах не оправдає себе; навпаки мені не хотілось з надмірної обережності затаїти і дати затратитись поміченням, в котрих може знайтись зерно правильної гадки, плодючої ідеї, яка зможе запліднити мисль іншого дослідника і наблизити будущі покоління до нашого спільного завдання: відчуття і зрозуміння розумового і естетичного, взагалі інтелектуального життя нашого народу.

Перекартковуючи ще раз, при писанні сеї книжки, праці наших давніших дослідників, серед котрих ми мали стільки глибоких і тонких умів, я мав нагоду багато разів з приємністю спинятись на їх поміченнях і гадках, які влучно вгадували те, що з повною чи бодай значною ясністю вирисовується аж тепер, в світлі порівняно-літературних, культурних і соціологічних дослідів. З радістю я помічаю в працях деяких з нинішніх дослідників відродження старих добрих методів нашої науки — оперування літературою за поміччю фольклору, і навпаки — орієнтування в фольклорнім матеріалі, словеснім і етнологічнім, аналогіями і паралелями літературними, своїми і чужими, котрі в одну органічну і нероздільну цілість звивають не тільки обидві половини нашої традиції — усну і письменну, що тільки в новішій нашій літературі зливаються в одну літературну цілість, але і вводять її, нашу літературну творчість, в великий загальнолюдський процес. Перебігаючи гадкою деталі наукової роботи, переведеної протягом майже півстоліття на моїх очах, і при деякій і моїй таки участі, я з утіхою бачу, як, не вважаючи на всі недогоди і перешкоди, все росте і виростає велична будова українознавства, в котрій живе як оживляючий її дух — се пізнання нашої тисячолітньої духовної творчості, — прегарний плід переживань, досягань і страждань нашого многотрудного, великого народу, непослідня, цінна частина здобутку загальнолюдського.

В тяжкій добі, коли велика політична і соціальна криза розвела і порізнила так глибоко різні часті українського громадянства, культура сього тисячолітнього нашого доробку являється тою нивою, на якій сходяться і сходитимуться порізнені групи нашої культурної верстви, — над працею, що сто літ тому викликала наш нарід з національної летаргії —

і на сторожі коло них поставлю слово!

Малим вкладом до сього діла нехай буде ся праця.

Та частина її, яка присвячена старій письменності, в головнішім являється тільки поширеним, розвиненим та ілюстрованим текстуальними ілюстраціями повторенням того, що в короткій і стислішій формі було мною виложено двадцять і кілька літ тому, в рамцях моєї «Історії України-Руси». Багато і тут, розуміється, прибуло нового, але більше в деталях. Натомість розділи, присвячені традиції усній, зроблені зовсім наново, і хоч в далеко меншій мірі вичерпують свій предмет, ніж розділи, присвячені традиції письменній, але можуть мати більший інтерес новості як проба ввести й поставити конкретно поруч себе сі дві частини нашої літературної спадщини. Короткі ж вступні розділи й соціально-історичне освітлення літературних фактів, подане по них, можуть, мені здається, мати інтерес не тільки для кращого освітлення фактів, представлених в дальших розділах, але і для заохоти до дальших праць в сім напрямі. На висловлені тут гадки я позволяю собі звернути увагу наших дослідників, старих і початкуючих.

ВСТУП

Пам’яті Михайла Максимовича

Назва. Книга ся носить загальноприйняту у нас і в цілім культурнім світі назву «історії літератури». Але ся назва взагалі не вповні відповідає предметові, а в приложенні до нашого народу — навіть подвійно.

Література — слово, вжите вперше Ціцероном в значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання, з часом набрало значення суми писаних пам’яток: всього написаного, що зісталось від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості («література математична», «література драматична» і т. д.). Але в прийнятім наукою уживанні під історією літератури розуміють історичний огляд не всіх взагалі писаних пам’яток, а тільки так званої «красної» чи «гарної літератури», котрі підходять під поняття творів артистичних, які задоволяють естетичне почуття 1.

1 Слово «красний» разить ухо українця з російської України асоціацією з російським «красний» — червоний. Але, властиво, се слово — яке задержало своє дійсне значення й там в словах «краса», «кращий», — було б жалко викинути через се з уживання і зістатись при самім «гарнім:», яке не вповні заступає його. «Красне письменство» — термін, уживаний в Галичині, де нема сеї асоціації «красного» з «червоним», — дійсно краще відповідає французькому «belles-lettres», німецькому «Sch"one Literatur», ніж гарне — «красиве» письменство.

З другого боку, в обсяг історії літератури дуже часто вводяться словесні твори не писані, а передані усною традицією, оскільки вони відповідають тим же артистичним вимогам. І так назва літератури, з одного боку, являється занадто широкою, з другого — занадто вузькою супроти предмета, який під сею назвою трактується.

Щодо першої сторони, то всі літератури знаходяться приблизно в однакових умовах. Коли говориться про літературу без ближчого пояснення, то розуміють звичайно, що тут іде мова про красну літературу, лишаючи на боці всяку іншу «письменність». Коли критик згірдно помітує книжкою, завважаючи, що се «не література», — кожному зрозуміло, що хоч книжка, без сумніву, являється продуктом письменності, себто літератури в широкім розумінні слова, але вона не відповідає вимогам, які ставляться літературі в тіснішім розумінні, себто вимогам естетичним, почуття краси. І коли говориться про історію літератури без ближчого пояснення, само собою розуміється, що тут говориться про історичний образ розвитку літературної творчості артистичної, яка підходить під вимоги естетики — вимоги краси.