Чтение онлайн

1 (Obrona Jedno'sci cerkiewney, abo dowody, kt'orymi sie pokazuie, iz Grecka cerkiew z Laci'nska ma by'c ziednoczona, podane do druku za rozkazaniem przewielebnego w Bogu oyca j. m. oyca J'ozefa Wielamina Rutskiego archiepiskopa etc.) передр. в томі IV "Pyc. Ист. Библ.".

Відповідно до розкладу матеріалу в Кревзи поділяється на чотири нерівні частини: перша — сорозмірно невелика, коло 250 тис. знаків з загальної кількості коло півтора мільйона (приблизно одна шоста частина цілого), дає суцільний і заокруглений, дуже витриманий у схемі й плані трактат проти прерогатив ап. Петра. Друга — найбільша (без малого половина всієї книги) присвячена претензіям пап на першенство і владу в церкві, не має такої суцільності: автор, очевидно, багато разів повертався до цеї головної теми, доповняв свою працю все новими розділами, силкуючися вичерпати це болюче питання, поставити над ним крапку, збивши не тільки аргументацію Кревзи, але і взагалі все, що підносилося з уніатсько-католицької сторони на користь папської зверхності. Багато місця присвячено розглядові тих історичних фактів і прецедентів, на які посилалася латинська сторона; в зв’язку з тим автор спиняється на історії розділу церков і переходить потім до старої, стільки разів порушуваної в цій полеміці теми: котра церква має знаки благодаті божої (про упадок Візантії, про залежність патріархів від турків і т. д., доказуючи, що в історії римської церкви можна вказати багато гіршого). Третя частина — невелика, приблизно рівна першій, присвячена спеціально історії руської церкви: про її одвічний зв’язок з царгородською церквою і незалежність від римської церкви. Потім четверта частина, найменша розміром (приблизно 130 тис. знаків), має вигляд додаткових заміток на різні теми, котрим не знайшлося місця в попередніх частинах, або авторові прийшло на гадку вже по закінченні цілості їх порушити — ці замітки, більш безпосередні і свобідні, мають особливо багато цікавого для сучасного читача.

1621 рік, поставлений у заголовку, не був ніяк роком закінчення цього волюмінозного твору — в третій частині його автор говорить про рік 1622 як нинішній 1; судячи з того, можна думати, що він працював над нею ще і в 1623 р., а може, і ще довше, судячи з великих відмін у досі звісних копіях його твору.

1 Стовп. 1049 друкованого видання.

А тим часом, можливо, що й паралельно, виготував свій останній (скільки знаємо) трактат більш полемічний, ніж апологетичний:

"Книга о правдивой єдности православных христіан церкви восточной, там же и против апостатов и о их лживой униіи. Милостію і помощію божією, благословенієм старших через ієромонаха Захарію Копистенского написано". Так зветься вона в єдиній досі відомій, дуже несправній, зробленій поза Україною копії б. колекції Царського; вона складається тут з 40 розділів, поділених на три частини. М. Євгеній свідчить, що в автографі "Палінодії", котра, мовляють, переховувалася в Київській, Софійській бібліотеці, цей твір в 44 розділах був дописаний після "Палінодії" під подібним, як з кол. Царського, титулом, а після нього ще було толковання "Отченашу". В однім місці цей твір "О правдивой єдности" посилається на "Палінодію", з того міркують, що він був написаний після "Палінодії", а з того, що Копистинський в його заголовку зветься тільки ієромонахом, виводять, що його написано не пізніш 1623 року. Але цю можливість можна поширити і на весь майже 1624 р. і припустити, що цей твір писався паралельно з оброблюванням "Палінодії", що тяглося довгий ряд літ. Він на новий лад підіймав вихідну ідею "Палінодії" як відповідь на апологію унії Кревзи: виясняв, в якій формі можливе дійсне об’єднання грецької й латинської церкви: через приведення латинської церкви від її збочінь до правдивої церковної традиції, вірно і непохитно захованої східною церквою; унія ж, переведена єпископами-апостатами, пішла цілком протилежною дорогою, вірним не тільки не годиться йти за нею, але навпаки — цуратися всяких зносин і спільності з нею, і автор в закінченні виясняє умови, як уніати можуть назад повернутися до правдивої православної церкви 1.

Ми маємо таким чином цілу серію писань, з яких більшість цілком певно, а інші з більшою і меншою правдоподібністю належать Копистинському. Разом взяті, вони становлять грандіозну історично-апологетичну і полемічну систему, котрій рівної не маємо не тільки в нашому, а і в цілому старому православному письменстві; вона дає Копистинському одно з найперших місць між церковними письменниками, особливо як богословові-ерудитові. Новіші православні богослови з великими похвалами відзиваються про його богословські виводи, похваляють його, що він опирає їх на текстах канонічних писань, а не на схоластичній софістиці; високо ставлять його критицизм і науковість у поводженні з матеріалом. Слабшою вважають історичну сторону, де Копистинський спирався на джерела не високої якості і часто занадто легко відкидав як вигадку, фальш і т. д. те, що було незручно для його висновків 2.

1 Перегляд змісту у Завитневича, с. 283 — 301.

2 "Но если теоретическая сторона Палинодии выдерживает критику и c точки зрения современной богословской науки, то историческая ее часть, по крайней мере в некоторых своих отделах, может быть оцениваема только c исторической точки зрения", — відзивався Завитневич (с. 385 — 6), хоча й не погоджувався з різким відзивом Ф. Терновського, що і у Кревзи, і у Копистинського історичні (візантійські) джерела використовуються "в высокой мере тенденциозно" ("Изучение византийской истории и ее тенденциозное приложение в древней Руси", с. 208).

Особливо ж підносять його ерудицію: масу писань, котрих знання він виявляє. Крім церковних учителів перших віків, він знав багато візантійських письменників пізнішого часу, багато користався з сучасної скарбниці візантистики — "Турко-Грецькії" М. Крузія, був знайомим з капітальнішими католицькими творами Баронія, Беларміна, виявляє чимале начитання в старих українських збірниках, хоча й не вирізняє в них основних творів старої української письменності; дуже слабий інтерес виявляє до церковноісторичної протестантської критики. Як взірець його критицизму цитується ця дійсно інтересна замітка з приводу посилання Кревзи на якийсь руський "Соборник":

"ОтповЂдаю єму, же книга Соборник єсть у нас великой поваги книга — але Соборник чистый, яковый маємо Святогорській. Леч і то в пересторогу дерзну речи: находятся нЂгдЂ не соборныи Соборники, которых в церкви не подано читати, a тыи подобны суть непорядочного господаря спЂжарням, который в ных не то толко ховаєт, што бы Ђл и пил, але и смолу и деготь, и от яду щто и трутизны, которими бысь могл и помазати и осмородити, a неосторожный бывши он або хто другій невЂдомый — и струти! Ест в ных полно басній з "Четый", — снат, з отступницких легенд, бо "легенда" по Руску — "четя". Ест басній в ных и з "Палей" и з тым подобных в церкви нашей мЂстца не маючих книг, през неуки господарЂ межи чистую пшеницу церковную як куколю назбираных. Который нам тепер отступникове вмЂсто пшеници удают й абысмо его заживали, залецают — але омилит их, уфаємо богу нашому, тая надЂя! Оминают за ласкою божею, російскую нашу церков лЂта грубои простоты; свЂтити ей почала свЂтлось умЂєтности и правды!

Суть еще и другій нововиниклій легенди, з "Постил" розных нажебраныи, недавно з друку по-руску выданіи 1, в которых на многих мЂстцах находят ся паденія и погрЂшеня немалыи, так против правой богословіи, як и против догматом церкве апостолской кафолической всходней. И тых стеречи ся потреба и бЂгати, як трутизны и непріязни к церкви нашей, которых ест много" 2.

1 Це, очевидно, про "Учительне Євангеліє" кир. Транквіліона-Ставровецького.

2 Р. Ист. Биб., IV, с. 657.

На тему наукового методу варто навести такі його принципіальні зауваження проти аподектизму і теоретичних висловів, не спертих на документах. З приводу католицької тези, що Христос дав Петрові владу над церквою, він зауважує:

"Повинни то нам показати: гдЂ, коли и которыми словами Іисус Христос учиненую обЂтницу тую сполнил, и як сполненая тая обЂтница Петра святого церковным монархою чинит, яковым єго отступникове мЂти хотят? Чого же мы примо1, як речи неслушной и жадным писмом довестися не могучей, — они то нам винни были показати и довести, же так єст в речи истотне, як словами удают омылне. Але же того жадными слушностями, не риючи писма Божого свЂдоцствы, або святых учителей церковных наукою но доводят. Толко просто так декретують: "Іисус Христос на ПетрЂ збудовал Церков свою, прето Петр ест Церкви Христовой монархою" 2,

"Подобенства и рацій мЂста там не мают, гдЂ єст ясноє право и гдЂ канон выразне того забороняєт або позволяєт. Не єст реч можная — уникати моцы єго и нЂгды старых латинніков старая цнота на зношене тых канонов — подобенств, анЂ рацій не вносила. Але новых отступников почало их вносити безстудство!" 3.

На власних виводах Копистинського з Св. Письма, канонів і історичних фактів спинятись тут не буду. Для нас цікавіші ті його відступи від цих його богословських та церковно-історичних аргументацій, де він входить у сучасні питання, в сучасне або недавно минуле життя. В "Паліноції", написаній взагалі менш сухо і догматично, ніж інші його писання, — може, тому й не виданої друком в цій формі не досить академічній 4, — знаходимо досить багато таких місць, і я вважаю потрібним дещо з того навести тут (з деякими покороченнями) 5.

1 Заперечуємо.

2 Р. Ист. Биб., IV, с. 353.

3 Там же, с. 591.

4 Дослідників немало це інтригувало: як-таки така капітальна праця, можна сказати, найцінніша книга, яку дала релігійна полеміка тої доби, зісталася недрукованою, коли Копистинський мав у своєму розпорядженні друкарню і міг би, здавалось, друкувати, що схотів. На витолковання подавали такі аргументи.

В момент закінчення "Палінодії" Печерська друкарня була занята друкуванням таких капітальних книг, як дві збірки "Бесід Золотоустого", і таку велику книгу, як "Палінодія", не можна було пропустити.

Убивство Кунцевича при кінці 1622 р., київські релігійні конфлікти 1624 р. створили дуже напружену ситуацію, коли досить небезпечно було вилазити з релігійною полемікою, коли попередня книга Копистинського 1619 р. була випущена, для безпечності, без означення автора і місця друку, то тепер ці самі мотиви безпечності веліли зовсім утриматися з друком.

Через великі розміри "Палінодії" учена братія, що мала з нею діло, за краще вважала популяризувати її в витягах, переробках і под., ніж пускати друком у цілому.