Чтение онлайн

Пок. король Жигимонт Август в привілею народові руському, під час інкорпорації данім, ділить на два закони: одну закону римського, другу закону руського називає, і обох тих законів русь учасниками робить всіх свобід, прав і заволання Корони Польської. Шляхту закону грецького, ту, що за всі минулі віки свого християнства була під послушенством патріарха константинопольського. Тої теперішньої уніатської русі і права наші не знають і королі польські не знали, бо про неї в привілеях, народові руському даних, ніякої згадки не чинять, а згадують про русь закону римського і русь закону грецького.

Коли уніати це русь римського закону — нехай вдоволяються правом і вільностями, наданими русі римського закону, а нам, русі закону грецького, і нашим правам повинні дати чистий спокій. Вони (права) до них не належать, бо вони не русь того грецького закону, як ті, котрим те право було дане. А коли горнуться під наші права і нашими вільностями хочуть тішитись, — нехай стануть русею того грецького закону, як ті, що їм ті права і вільності надано. Себто — нехай стануть русею грецького закону під послушенством патріархові константинопольському, а не русею закону римського під послушенством папи римського. А коли вони ні римського, ні грецького закону, тоді їм права й привілеї руські прислужать стільки ж, скільки чужоземцям, що прибувають у панствах наших. Коли ж хочуть бути русею і цього, і того закону — то такої русі жодне право і жодні привілеї в нас не знають" (с. 272-4).

Записка докладно вияснює, яка кривда діється руському народові через те, що владики-уніати, перейшовши під владу папи, хочуть займати далі православні посади і користуватися їх бенефіціями; вийшовши з юрисдикції патріарха, вони повинні зректися цих посад і не турбувати своєю юрисдикцією тих православних, які далі хочуть зіставатися під владою патріарха. При тім оспорює правильність актів, виданих у давніших віках русі, яка узнає зверхність Риму, і видобуваних останніми часами Потієм й ін. уніатськими владиками на доказ стародавності унії:

"Уніатської русі ні гласу, ні слуху — тому і в привілею тім (1569 р.) про неї ні слова, ні згадки. Предки наші в ті часи були тої ж віри і під тим же послушенством, що й ми тепер, — в тих часах, коли руський народ як вільний нарід до вільного і рівний до рівного польського народу прилучаючись, на уряди замків держав, дворів призначався і був допущений до лавиці рад королів польських, і то йому було привілеями забезпечено. А люд міської кондиції теж осібними правами забезпечений щодо урядів міських, ратушних — лавників, райців, бурмістрів.

За тими привілеями ті оскомини, що нам відступники силуються задати, до зубів народу руського старої грецької релігії східного послушенства дійти не можуть. Ані чекати того не можемо, щоб нам від королів польських — вел. князів руських, панів наших — довелось терпіти якусь кривду або пониження через різницю в набоженстві! Бо коли ми нарід вільний, то кривда в нас місця не має. І коли ми нарід польському народові рівний, то нас і ніяке пониження не може спіткати. З тими двома домашніми клейнодами руський нарід Польській Короні інкорпорований і доти то мав, а не через інкорпорацію тільки набув, що ми зістаємось народом вільним, польському народові у всім рівним!

Але сильно понижені і покривджені ми стаємо, щодень тим більше — чим більше відступники наші ярмом неволі на шиї наші наступають! Через розпусту їх, наче навмисно, ми їм віддані на збитки! По багатьох містах вони інде загалом усі церкви позабирали, інде попечатали. Духовним нашим ні хрестити, ні ховати публічно не дозволяють. Приходиться робити це вночі, потайки, бо кого з міщан на тім помітять, за це карають, а пресвітерів саджають і з місць виганяють. Повідбирали нам церкви, і через те публічні звичайні наші богослуження грецької релігії трохи не по всій руській землі припинитись мусіли. Припинились побожні молитви. Припинились побожні всенощні. Відібрано нам усю духовну потіху слави божої. Не допускають нам святої літургії — звичайної і першої в службі божій відправи, а з тим і спасенного сакраменту євхаристії через відібрання церков не дозволяють.

Був молестований 1 на вступі своїм на це шляхетне королівство покійний король Стефан від старших костелу римського, ба й від самого отця папи, аби до нового календаря в своїй державі приводив руські народи. Сказав їм у відповідь, в слух багатьох, це золотом варте бути писаним слово: "Пише до нас отець папа, жадаючи, щоб ми руський нарід до нового календаря приводили. Але ми хвалимо Госп. Бога, що, прибувши на Королівство Польське, бачимо нарід руський великим і можним, з народами польським і литовським у згоді й любові і в спорідненні з ними. Спільне в них за Річ Посполиту піклування, на війні згода, рівність і пошановання всіляке. Незгоди між тими народами не бачимо. В костелах римських і в церквах руських богослуження спокійно без усякої перешкоди й турбації відправляється. Досить нам цієї згоди, і до календаря нового на з’єднання русі з костелом і папою римським не вважаємо за добре намовляти. Знаємось на таких речах і що з того вирости може. Вважаємо і бачимо, що замість єдності й згоди незгоду, огиду, неприязнь і замішання викликали б ми! Кість сварки між поляками, Литвою й руссю на вічний неспокій і скору погибель тих панств вкинули б ми! Ми того вчинати не хочемо. Якими ми ті народи застали, з такими жити хочемо. Знаємо, що ні з чого не загрожує більша небезпека державам і скиптрам, як від новин у релігії. Рушивши якір релігій, неминучо потурбується Річи Посполитої корабель" 2 (с. 282 — 6).

1 Настирно прошений.

2 Все це "золоте слово" кор. Стефана, розуміється, легендарне. Про легенду "золотої свободи" в його часах пор. "Пересторогу" — в т. V, 408 і вище в "Палінодії", с. 97.

Наступає привілей короля Стефана в справі календаря, і коментар до нього потім:

"Носяться в устах людських по нинішній день вічної пам’яті гідні слова того мужа — вел. канцлера і гетьмана кор. п. Замойського, сказані одного разу до котрогось з п. євангеліків: "Якби то могло бути, щоб ви всі були католиками, віддав би я за це половину здоров’я мого. Тому половину — аби живучи тішитися з тої святої єдності. Але коли хто-небудь буде над вами насильство чинити, віддам усе здоров’я своє разом з вами — аби тої неволі не бачити!" От слова, дійсно гідні шляхтича польського! От таке нам, вельможності ваші, кождий чесний шляхтич має тепер сказати! Бо ж великий ґвалт, незносна кривда, тяжка неволя діється нам, шляхті, братії вашій, що має тішитись однаковою (з вами) вільністю — тими самими правами і свободами забезпеченою 1.

Що це ми щиру правду доносимо до відомості вельможності вашої, могли б ми докладно означити ті воєводства, повіти й міста, в котрих діється нам, народові руському, те незносне безправство і нехристиянські кривди. Але в. вельм., як тих повітів і воєводств старші, знаєте, що, де, в котрім місті діється через тих владиків, відступників руської віри. От Вільно, Мінськ, Новгород, Городно, Слоним, Берестя, Брацлав, Корсунь, Кам’янець та інші в Литві. От Більськ, Брянськ, Дорогичин та інш. — на Підляшшу. От Пінськ, Овруч, Мозир й ін. на Поліссю. От Володимир, Луцьк, Кременець та ін. на Волині. От Львів, Перемишль, Самбір, Дрогобич, Сянік й ін. у воєводстві Руськім. От Белз, Холм, Красностав, Бусько, Сокаль та ін. в воєводстві Белзькім... В багатьох з тих міст люди старого грецького набоженства, котрим право надане, з урядів лавиці міської ратушної викинені, з цехів ремісники усунені, від церков, що їх попередники в тім же набоженстві муром і деревом будували, віддалені. Терплять при тім незносні мордерства, в’язниці, баніції, віддалення від урядів, кари, секвестри і всякі, які тільки найтяжчі можна видумати, прикрості, глузування, наруги, зневаги і обмови (с. 290 — 2).

Що ми, шляхта, від тих Пакостів, Шишок, Стецьків 2, Душохватів, Палисвітів, Почаноських і Рутських, що під нинішній час владиків руських з себе удають, проти нашого заволання шляхетського і над обов’язок наш християнський терпимо, видать то сам Бог, знає король й. м. пан наш милостивий, відають і вельможності ваші.

1 От найвища рація цього відклику — принцип шляхетської солідарності.

2 Див. вище пояснення тих зневажливих прізвищ.

Вони нам нашого набоженства свобідно заживати не дають, пресвітерів наших хапають, мордують, нас самих в’язнять, коли наших духовних від них боронимо; позвами і мандатами турбують і до шкід приводять. А перед нами книги по гродах (щоб поскаржитися) в тих кривдах, що нам діються, позамикано! Гродські урядники протестацій від нас в таких справах не приймають! Возних і уповноважених, котрих до тих справ закликаємо, — карають і в’язнять! А що найбільш незносне — вони честь нашу, що нам і кожній чесній людині миліша від здоров’я, — калюмніями оббріхують і безчестять: нашу вірність в підозріння зради своїми обидливими протестаціями подати зважившися!

Все це мовимо, ясний сенате, під вірним шляхетським словом, і так воно єсть! Бо що нашу братію в однім повіті обходить, обходить нас усіх!

Шляхту — обивателів воєводств Вітебського, Мстиславського і Полоцького і почасти повіту Оршанського — братію нашу і братство Віkенське, що має в собі майже всі фамілії княжат, панят і шляхти народу руського, як коронних обивателів, так і В. кн. Литовського й Руського, — якийсь відступник владика полоцький NN, що себе називає Йосафатом Кунцевичем, важився за учасників зради подати до книг Браслава Литовського, іменем шановного сенатора — без відома його. Його шановне потомство, не допускаючи, щоб ця пляма калюмнії лишалася на всякої честі, гідним їх батькові, обов’язане того складача ганебних речей світові на ганьбу витрутити. А чесна обмовлена шляхта тих повітів і воєводств, стережучи гонору свого, мусять того доходити, щоб така, брехливо піднесена на честь їх інфамія, ніде в ніяких книгах не була і щоб той брехливий протестант був покараний як злочинець.