Чтение онлайн

1 Півночі себто.

благовіствующія нам мир благочестія святого восточного, и благая духом

благоговійне облобызаем.

Дывным божиего смотренія таинъством хранимому

и на высоцем апостолъском престолЂ вЂнччанному,

и многими пречистые матере божое и угодников его чюдодЂйствіи сіяющему,

от начала просвЂщенія великим спалителъного крещенія свЂтом просвЂщащеся,

благочестивими царми и великими князями и святителъми паче солнца чювъствьнаго сияуще,

нынЂ же паче и паче божія благодать въсия в державном царствіи доброцвЂтущаго скиптра пресвЂтлого царя и великого князя Михайла Федоровича,

от тебе, свЂтлой зарЂ и отрасли въсиявшей,

самодержца всеа Россійстей земли.

ТЂм же, всесвятЂйшій отче и пастыру добрый,

аз смиренный и недостойный,

божію ж милостію ми молитвами обрадованной пречистои богородици,

естъєсми смиренный єпископ луцкий і острозкий православный,

възведеный на престол епископъский

и хиротонЂсаный от святЂйшого патріархи ієрусалимского Феофана,

в сіе время брЂтающий ся при освященъных обителех Печерских,

купно c преосвященным митрополитом нашим києвским Борецким Іовом. —

Понеже навЂтницы и супостаті и враги креста Хрестова,

унЂтове и отступъницы вЂры святой восточной,

c царем их игонителем на благочестіе наше,

изогнала нас от столиц наших в епископских

и посадиша своих законопреступных,

и жити нам в благочестіи не допускают,

крови христіанскіе проливают,

церкви Христовы разаряют

и отдохнути нам в благочестіи не допускают.

Якоже и услышана есть не єдиною твоим святым ушам пастырским. —

Да увЂси же, святЂйшая глава: о моем окаянствЂ, же єсми ся тут в той земли родих, ино ученик єсм приснопамятного небожчика святЂйшого Мелетія, патриархи алексанъдрийского.

Седм лЂт в послушаніи ему послужих:

и діаконъский степен от святою руку его въсприях,

и к святому Ієрусалиму от него послан бЂх,

и при святом Софроніи патріарсЂ єдино лЂто сътворих,

и оттоль възыйдох в Анътіохію вЂцЂти святЂйшого патриарху Іоакима,

и паки възвратихся к приснопамятному Мелетію,

и только жива его обрЂтох иже при моих очех успе на день въздвиженья чесного креста.

По сем приеємник его бЂ престола апостольскаго александрийского Кирил Кандийчик c Кандіи родом,

иже нынЂ вселенъским патриархою єст, от которого на презвитерский степен освящен бЂх,

и в Святой ГорЂ пятнадесят лЂт сотворих.

И оттоль прийдох съглядати братію мою,

у Ляхийской земли бЂдъствующую от законопреступных унЂтов.

И c ними и аз бЂдствую.

И теко одолЂвают нам законопреступници,

и не имЂюще свободного мЂстца, гдЂ жити в святом благочестіи,

да не погубим в старости бЂдной трудов своих,

що-смы ся мало были потрудили в молодости лЂт своих,

тепер нестерпимые бЂды терпим;

только радость маєм,

же за святое благочестіє,

якож отци наши за вЂру умроша,

и терпЂніем течаху,

взираючи на начальника своего Іисуса.

А понеже помысл свой пред себе взяхом,

помощію Христовою и молитвами пресвятой богородицы,

яко же к второму Ієрусалиму,

тако к святому царствующему богоспасаемому граду,

в немже живеши, святЂйший отче,

и на том святом и чюдотворном мЂстЂ,

аще благословити будет святая душа твоя,

прославити бога в Тройци єдиного,

жилаем и твое лице апостолъское,

якож иногда Мелетієво,

любви святоє и благословенія сподобитись усердъствую,

и жалованьєм твоим пастырским отеческим милосердным помилован быти

и пущен свободне в святый царствуючий град — c слезами молю.

Да не будет труд наш тощ,

и сЂдины нашЂ да не посрамлени будуть от врагов наших.

A нуждънЂйшеє потребы еж ми есть вручено, не есть мощно писанъю предати, якож свЂдетельствует ми и книга преосвященъного митрополита нашего Борецкого, господина отца Іова.

Аще ти Бог повелит успокоити старость мою жалованьєм своим, господским и паки отпустиши мя c миром божіим, и пожалованъєм своим к своим людем, въжделЂючим приход мой въскорЂ видЂти точию от твоєго святого апостолъского лица, и успокоиши старость мою, да тя упокоит царство небесное и лоно Авраамово c всЂми святыми,

аминь.

Молитвам ся святым и благословенію апостольскому поручаєм.

Писан в КиевЂ, в монастыри Святого Золотоверхого Михайла Архистратига мЂсяца августа 22, року 1624.

Твоєи святительскои милости зверхнЂйшого пастыра нашего и благодЂтеля недостойныи раб и богомольца присный Ісакий, смЂренный єпископ луцкий і острозкий, низко чолом биєт дол земли" 1.

1 Автограф там же, № 1, писано тою ж рукою, що й підпис — Борисковича, на двох сторінках удвоє зложеного аркуша, на 4-ій стор. адреса і слід печатки. Друковано в "Матеріалах" Куліша не цуже справно.

Ситуація дійсно була того роду, що не лишала православним ніяких перспектив на полагодження відносин в Польщі — Литві. Убийство православною юрбою Йосафата Кунцевича в місяці листопаді 1623 р. в Вітебську дало клерикальним кругам слушний повод до нових репресій на православність, обгострених до найвищої міри. Митроп. Рутський виступив з новим процесом проти Віленського братства і проти Смотрицького — що це він своїми листами і всією своєю діяльністю призвів до вітебського інциденту. Обставини були настільки непевні, що Смотрицький за краще вважав виїхати до Києва, а звідси в далеку мандрівку до патріархів. У Києві в його неприсутності теж стався інцидент у стилю вітебського — хоч і не такий яскравий. Збіг різних подій настроїв тутешню православну людність дуже тривожно і підозріливо щодо можливих уніатських замислів на київськім грунті. Восени 1624 р. помер Плетеницький, як ми вже знаємо, і в православних київських кругах дуже боялись, щоб уряд не схотів обсадити печерську архімандрію яким-небудь уніатським кандидатом, минаючи печерського обранця — Копистинського, поданого королеві на затвердження. Подразнили православне громадянство також заходи священика Івана Юзефовича, колишнього наступника Борецького на воскресенській парафії на Подолі, що, перейшовши на унію, став претендувати на якісь православні церкви (можливо, ту ж Воскресенську), і тепер його підтримувала лояльна частина київського магістрату: війт Федір Ходика, Созон Балика і ін. Війт запечатав спірну церкву (козаки говорили навіть в числі многім — церкви, і це прийнято було за симптом нового уніатського натиску). Козацьке військо вважало потрібним взяти київську православну громаду під спеціальну охорону, і вислано двох полковників, щоб змобілізувати козаків київської околиці і пильнувати православного стану володіння від якихнебудь небезпечних наскоків. Коли під той час під Київ приступили дві польські хоругви під проводом звісного авантурника Лаща і в самім Києві з’явились жовніри з цих хоругов, це було прийнято за початок уніатської акції, підтриманої коронною зброєю. Кілька тисяч козаків з’явилися в Києві, і сталась мала революція. Арештовано тих підозрілих жовнірів, війта Ходику схоплено і стято, так само Юзефовича. Запечатані церкви розпечатано, воєводського замісника, що хотів гамувати справу, зневажено, і взагалі сталася велика і для престижу польського уряду в високій мірі неприємна замішка — "велика тривога не тільки між поспольством, але теж і межи шляхтою" 1.

1 Про цей інцидент в історії України, VII, с. 530-2.

В такій ситуації українські, зокрема київські, круги не могли нічого доброго сподіватися від правлящих сфер. Хоча з попереднього сойму (що засідав під весну 1624 р.) релігійна справа була перенесена на найближчу сесію, призначену на січень 1625 року, але київські круги цілком махнули на нього рукою — сойм був "отчаяний от христолюбивих", як висловлюється м. Ійов, "бо вже навкучилось велике презирство їх", як пояснює один київський лист того часу. Навпаки, треба було з усього сподіватись, що польський уряд, полагодивши за останні роки свої заграничні турботи, як не сьогодні, то завтра візьметься і до козаччини, що фрондувала і йшла врозріз з урядовою політикою не тільки у внутрішній політиці, але й у заграничній (не перестаючи зачіпатися з турками), а приборкавши, зліквідує й останнє київське прибіжище православної ієрархії. Тому київські українські політики, з митр. Ійовом на чолі, напружено шукали якоїсь опори на найближчі часи.

Скоро по тім, як виїхав з своєю місією до Москви Борискович, перед цими київськими кругами заблисла нова політична комбінація, що, на їх погляд, могла заінтересувати московський уряд та попхнути його до інтервенції в українській справі. До Києва приїхав звісний авантюрист Олександр Яхія, що називав себе наслідником султанського престолу за батьком, а потомком старої візантійської династії Комненів — за матір’ю. Довгий уже час шукав він способів зложити спілку християнських держав, яка б почала війну з турками, щоб посадити його, Олександра, на отаманськім престолі і зробити кінець з пануванням ісламу в старих візантійських володіннях. Так звані лісовчики — добровольці з польсько-литовських країв, що брали участь у Тридцятилітній війні по стороні Австрії, здибавши цього Олександра в Відні, порадили йому звернутися до класичних перебійців з магометанським світом — українських козаків і через них шукати помочі Москви. Олександр звернувся до митрополита, і той переправив його на Запоріжжя, а сам занявся підготовкою нового посольства до Москви, за участю самого Олександра. Наскільки митрополит і його київські товариші вірили фантастичним оповіданням цього авантюриста, цього вони нам не відкрили. Але вони попробували, чи не вдасться взяти на ці оповідання Москви: чи не вдасться взяти на ці оповідання московського царя. Олександр оповідав у своїм листі і через своїх послів, що греки, болгари, серби й албанці вже присягли йому як свому законному цареві і чекають його приходу; поміч йому обіцяв король іспанський, князь флорентійський й інші землі; Запорізьке Військо обіцяло післати з ним на війну 18 тис. війська, а саме зложило умову з кримським ханом Магометом і його братом Шагін-Гераєм, що збунтувалися проти свого зверхника султана, і вони обіцяли післати з ними своїх татар! На весну Олександр збирався йти морським і сухопутним походом на Отаманську Порту і просив московського царя теж прилучитися до його плану: помогти хоч грошима, хоч військом.