Чтение онлайн

Подібного ж змісту лист вислав Смотрицький одночасно також Могилі, натякаючи, що вважає його людиною, покликаною до найвищого становища в руській церкві й народові, і тому сподівається від нього найкращого зрозуміння ситуації і пропонованих Смотрицьким методів її направи 2.

1 Очевидно, в тім разі, коли б його книги не видрукувано.

2 Обидва листи з цілою "Протестацією" передрукував Голубєв, П. Могила, І, додатки, с. 325-7.

Але на ці листи дістав від обох адресатів тільки ухильчиву відповідь через післанця, що ту рукопись відвозив: обіцяли йому прислати докладну оцінку його книги, нічого більше. Почекавши її з три тижні і не діставши, Смотрицький каже в тім переконанні, що це мовчання означає згоду, післав свою книгу Саковичу, що її видрукував польською мовою, і на собор до Києва поспіли вже видрукувані аркуші цього польського друку та викликали тут своєю появою вражіння першорядного скандалу. Коли потім Смотрицькому прийшлось виправдуватися перед православним київським собором за цю книгу, він натякав, що в своїм польськім виданню Сакович дещо пододавав від себе "з злого умислу". З того можна думати, що український текст, післаний Смотрицьким на руки Могили й Борецького до Києва, був дещо поміркованіший в своїй критиці православного богословія. Тільки ж цього не треба думати, що дійсно то Сакович підлив своєї жовчі до польського видання, яке одно тепер маємо перед очима. Дуже можливо, що з тим лукавством, на яке пустився Смотрицький в цій своїй уніонній акції, він умисно виладив два відмінні тексти — один для православного собору, а другий для своїх католицьких хлібодавців, вперед рахуючися з можливістю зложити цю різницю на приятеля Саковича, свого спільника в уніонній акції. І таки зовсім не правдоподібно виглядає його оповідання, що тільки потім, як не прийшла обіцяна ухвала від Борецького й Могили, післав він Саковичу копію для польського видання. Коли, посилаючи з початком Петрівки до Києва, треба було просити друкувати спішно на двох машинах, щоб примірники поспіли на собор у Києві, як можна було поспіти видрукувати цю дійсно чималеньку книжку у Львові, з примірника, післаного кілька тижнів пізніш, так щоб аркуші поспіли до Києва перед тим собором з Львова? Очевидно, для польського видання текст був післаний раніш, і зовсім правдоподібно — текст відмінний, так що з нього можемо тільки приблизно судити про український текст, виготовлений для київського собору. Але основний тон був той же — судячи з того, очевидно, малоприємного вражіння, яке він зробив на Борецького й Могилу, так Що ті не тільки друкувати його не схотіли, але і в дискусію з Смотрицьким з приводу його книги за краще признали не входити.

Український текст, повторюю, нам не відомий, і ми мусимо судити про все з польського.

Польське видання мало дві присвяти. Одна адресована Томашеві Замойському, тодішньому підканцлерові, зверхправовірному католикові, синові славного канцлера Яна Замойського, що йому був присвячений свого часу "Апокризис" Філалета. Смотрицький, так би сказати, дає сатисфакцію синові славного батька за безчестя, завдане тому батькові присвяток єретичного твору, підшитого під православну ідеологію. Книга Смотрицького виводить на чисту воду цей єретичний твір, викриваючи його неправославний зміст, і має завданням зняти тінь, кинену Філалетом на Замойського-батька, нібито він був протектором такого православія, як Філалетове.

Друга присвята патронові — Олександрові Заславському 1 має ще виразніший уніатський характер. Прославляє його як католика православного роду, що, заховуючи традиційний пієтизм до батьківської віри, рівно з нею цінить і віру римську (будучи римо-католиком), "знаючи дуже добре, що обряди й тайни обох церков урядив і справив один і той самий дух святий, через призначених на те святих мужів", та з щирого серця прагне, щоб вони з’єдналися в одну церкву, і не раз перед Смотрицьким висловлював гадку, що саме руському народові годилося б відіграти в тім рішучу роль:

"Часті в устах в. кн. милості такі слова, що коли б Бог дав руському народові прийти в собі до одності 2, то через той один нарід, за божою поміччю, прийшла б східна церква до одності з західною. Це слова, повні правди і чистого розуму. Ваша кн. милость бачить, що народи грецької віри незглибимим судом божим поділені на три стани: стан невільничий 3 та стан людей вільних, але неуків 4, і на стан людей освічених і вільних 5. Того спасенного діла 6 не сподівається в. кн. м. ні від невільників, ні від неуків, а тільки від науки, що в свободі пробуває, а в такім третім стані рахує в. кн. м. за ласкою божою нарід руський. Бо невільник ходить як не свій, неук — як сліпий, а мудрий і свобідний може бути добрим для себе і для ближнього.

1 Повний і прегарно захований ленінградський примірник, що я його маю перед собою, має тільки цю передмову Заславському.

2 Себто до унії.

3 Греків і балканських народів.

4 Москви, як нижче поясняє.

5 Русь в Литві — Польщі.

6 Унії.

Чувши такі слова з уст в. кн. м. багато разів, буваючи гостем у в.кн.м., я здивувався дивним судом божим, що дав мені почути з уст в.кн.м. те, що здавна я носив у серцю свому. І з того наповнився я надією, що Бог всемогущий післав в в. кн. промотора моїм замислам. Бо справедливо судиш, в. кн. м., що східна церква в нинішнім стані речей може вернутися до першої любові з західною церквою тільки через руську церкву, а то з тої важної причини. Всі інші народи, що пробувають в послушенстві чотирьох східних патріархів, здавна мають до латинян ненависть, а тепер іще придавлені тяжкою неволею поганською і великою несвідомістю опановані, самі собою не можуть ані зрозуміти, ані побажати собі тої благодаті. Раз забравши собі в голову, що західна церква забрудилася різними єресями (маніхейською, савельянською, македонієвою, аполінарієвою і орігеновою), вони ані хочуть здобутися на любов до неї чи подумати про з’єднання з нею, ані не можуть того, придавлені й опановані тою неволею і несвідомістю. Не знають ані не питають, чи це правда, чи фальш, що закидають їй (зах. церкві); книг, тих, що латинники видають, збиваючи ті огидні брехні, вони не читають, а коли й читають, то більш дають місце свому завзяттю, ніж доказам їх невинності. В тім перше місце належить московському народові; хоч він і свобідний, але неосвічений і в цих питаннях зовсім не свідомий, він закаменів в упередженнях проти римлян.

А наш руський нарід став приходити до себе і облишати свої грубі поняття про римлян, маючи часті зносини з римлянами і мало не щоденні розмови про різниці віри одної й другої церкви, що докладно виясняють правду. Бо маємо у себе за ласкою божою людей, дотепних в мудрості божій і земній, свідомих старої історії церковних подій, мудрих і відущих Бога і правду його святу та їй щиро відданих. Тому (наш нарід) може скорше набратися доброго поняття про римлян, легко досить себе привести в любові до західної церкви, а тим своїм прикладом і інших притягне до милої одності. Уже це святе діло, розпочате тому років сорок, за ласкою божою неабиякий успіх здобуло і далі росте щодня. А коли б цей руський нарід приступив до одності, то своїми поважними писаннями, а особливо добрим катехізмом св. догматів східної церкви, виданим мовою грецькою, словенською, руською й волоською, він легко міг би привести до пізнання правди і до святої одності всі інші народи східного послушенства і відновити процвітання церкви божої, як було за святих пре псів наших. Дай, Господи Ісусе Христе, аби це здійснилсь за нашого життя!

Так міркуючи, в. кн. м. щиро прагнеш руському народові об’єднання в собі самім. Тепер він, роздвоєний, сам себе гризе і приводить себе до упадку, а тим часом міг би за божою поміччю послужити проводом стільком народам, щоб вони повстали з упадку в вірі й любові. Це бачать багато й інших побожних людей у народі нашім руськім, це бачу і я. А що вони, бачачи, мовчать, то я зважився заговорити тим моїм скриптом і, скільки стане моєї сили, вияснити свому народові на побудку іншим, страшачись того страшного засуду господнього: "Рабе лукавий і лінивий" і т. д.

По цім наступає коротенька, але дуже значуща передмова до читачів, де автор лаконічно пояснює, що написав свою книгу за волею і радою митрополита і владиків ("свого духовного отця і братії"); і так само додані до неї міркування ("консидерації") про різниці обох церков подає за благословенням і наказом їх.

Потім ніби то сама "Апологія подорожі". Але в процесі оброблення цієї праці її завдання зійшли у автора, грубо висловлюючися, на чистий пшик. А саме — на кілька сентиментальних фраз, які зовсім не вияснюють, що дала Смотрицькому ця подорож, які обвинувачення ставили йому за неї і що він тим обвинуваченням протиставляє. Автор повторює ще раз своє гасло: об’єднання розірваного релігійною схизмою руського народу далеко ясніш і логічніш висловлене в присвяті Заславському, так що з ідеологічного погляду ця коротенька присвята найцінніша частина книги! А що саме в східних краях знайшов і побачив автор, він кінець кінцем обіцяє оповісти іншим разом — "бог дасть — потім" (с. 89). Поки що він, мовляв, вияснює мотиви своєї подорожі, так би сказати, на чесне слово, перед своїм сумлінням.

Нехай і так, замисел все-таки небезінтересний, і така сповідь "смятенної душі" могла б бути незвичайно цінним людським документом і сильним літературним твором, коли б була написана з відповідною щирістю й безпосередністю, з силою і темпераментом. Літературних засобів, щоб вилити це в відповідну словесну форму, авторові не бракувало, але не було, власне, тої щирості й безпосередності, ні тіні дійсного руху емоції, що він заповідав. Коли різні уніатські й католицькі письменники старших і новіших документів пробують стати на становищі автора, беручи за чисту монету його слова про тяжку внутрішню боротьбу, глибокі й болісні переживання, широкі й ідеалістичні пориви 1, — це робить вражіння нещирого адвокатства. Нема в цій книжці ні тіні тої щирої емоції, котру обіцяє автор, тільки несміливі натяки, боязкі інсинуації. Пуста афектація і манерність не гідні покрити його інтриганської тактики і позбавляють всякого емоціонального впливу його писання.

1 От що писав єзуїт І. Мартинов, видаючи переклад "Апології", в своїй передмові: "Мелетій Смотрицький безсумнівно належить цо найвизначніших індивідуальностей XVII віку. "Апологія" — це один з найкращих творів полемічної літератури і головний догматичний твір автора. Які захоплююче щирі й заразом високі погляди його на призначення слов’янського племені. Він не обмежується тісним краєвидом самої тільки тодішньої руської, себто київської церкви.

Йому тісна навіть церква всеслов’янська, хоча навіть для такої ідеї треба було кинути проторені колії громадської опінії, так би сказати, вийти з берегів. Йому потрібний ще більший простір, і от він оглядає думкою Схід і в якімсь пророчім провидінні бачить чудовий образ східної слов’янської церкви, в котрій поруч із слов’янськими народами красуються й благоденствують під стягом хреста народи далекого Сходу, приведені під благе іго Христове католицькою апостольською Русею. Так двісті літ тому розумів призначення слов’ян Смотрицький, і так, на наше найглибше переконання, треба розуміти правдиве православне всеслов’янство" (протиставлення до слов’янофільського візантизму, с. 12).

Починає з того, в виразах дуже неясних, многословних і малозмістовних, що свою подорож робив він не з звичайними завданнями подорожника-прочанина — проміряти самому віддалення і подихати іншим повітрям, а хотів осягнути духовні користі для всього народу. Ходив він на Схід, щоб довідатися, чи нинішня руська віра та сама, що була в батьків наших, зачерпнена з євангельських джерел: провірити це в самому джерелі. Для того був у столиці царгородського патріарха, "звідки ти, преславний народе руський, прийняв віру і хрест святий, відправу сакраментів і всю красу церковну в обрядах і церемоніях". Відвідав патріарха Кирила —