Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
Шрифт:
— Пробачте, — отямився вiн нарештi, — доповiдає старший лейтенант Євдокименко!
— Ну от, iнша рiч! — весело мовила трубка й додала: — Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?
Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:
— Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!
— От i чудово, — зрадiла трубка. — Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас…
За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже — колишнiй…
I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.
— Не спиш? — вибачливо зiтхнув тато.
— Не спиться, — i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним — i мрiй про всесвiтню славу.
— Ти не сердься на нас, — присiла мама до нього на лiжко. — Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.
— Я допоможу обладнати її як слiд, — пообiцяв тато.
— Правда?! — пiдскочив на лiжку Христофор.
— Правда, синку, правда! — нiжно вклала його на подушку мама. — Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться! — Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.
А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!
Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.