Чтение онлайн

— Шерма — жива бомба?

— Я образно, сіре. Прошу вибачення.

— Вона могла вбити мене, проте я живий. Тобі ж, напевне, відомо, що я провів із нею цілу ніч. І я тоді був без охорони.

— Можливо, зараз вона намагається вбити Імперію.

— Спровокувати другу війну з Ґ'ормою?

— Не виключено.

— Що тобі потрібно для роботи?

— Повноваження і доступи.

— Які?

— Чим вони будуть крутішими, тим краще для справи.

— З цієї миті ти — надзвичайний імперський комісар із доступом «шість «А». Що ще?

— Перепрошую, сіре, але є такі жирні й забурілі контори, яким, вибачте, насрати на комісарські погони. Мені буде потрібний повний доступ до таємних архівів компаній «Еттлі Касмік». Найповніший, сер.

— Вважай, що ти його маєш, комісаре Марков. Вилітай на Альфу Альфу негайно і дій від мого імені. Бери у свою команду всіх, кого вважаєш за потрібне — і дій, дій. Зараз головне — діяти, і діяти швидко. У твоєму розпорядженні, якщо знадобиться, будуть усі ресурси Імперії.

Ось іще один різновид повернення з небуття. Тиха пульсація перетворюється на слова. Кожен сплеск світового ефіру — ледь відчутний, оманливий і плинний, наче доторк туману — залишає на берегах свідомості слова. Особливі слова, пов'язані між собою темною забороненою родинністю. Слова, які недосяжні й неможливі для іншої присутності.

Ось слова лежать на кордоні свідомого — шерега за шерегою, низка за низкою. Вони не потребують розуміння. Вони самі собою набувають рис, огортаються твердістю і волею. Вони існують незалежно від носія і джерела, без жодної мислячої істоти. Слова, які повтікали від своїх батьків. Вольск сприймає їх, немов дикі часточки світу. Часточки, що заблукали в джунґлях чужих, неприйнятних для людського сприйняття сенсів.

Тінь попередника

там, на зірках непідсудних,

де уламки полишених гнізд

перетерті на щось, недостойне

найменших зусиль називання.

…Так програли ми часові

і немає нащадків для помсти.

Тінь попередника

нас не врятує, не втішить, не зніме пов'язки

з місць, де могли б бути очі.

Тому і прозріння не буде.

Ступінь посвяти залишиться першим,

найнижчим, без прав і ключів

до майбутнього.

Так програють остаточно.

Вольск розплющує очі. Над ним схиляється Тама. Його погляд невпевнено, немов боячись пасток, пробігає її обличчям. Очима, губами, тонкими крильцями бездоганного носика. Все одночасно знайоме й незнайоме. Ідеально організоване. Стримане — та все ж сповнене впевненої зухвалості. Тама запитує:

— Тобі подобаються мої вірші?

— Що сталося?

— Нічого не сталося. Поки що нічого.

Обличчя Тами. Очі Тами. Губи Тами. Археолог напружується, пробує підвести голову їй назустріч, але щось м'яке й водночас непереборне утримує його. Над головою схиленої Тами він помічає дугасте склепіння кольору сирого жовтка. І тепле світло, яке лине звідусіль.

— Де ми?

— У місці, де панують мир, гармонія і порядок.

— Гармонія… Невже бувають такі місця?

— Всесвіт безмежний.

— А де накопичувач?

— Накопичувач? — Тама посміхається. — Тут його немає. Він залишився в минулому.

— Я не розумію… У якому минулому? Я пам'ятаю, ми були у «скриньці», я встановив дельта-порт, увімкнув його і… Далі нічого не пам'ятаю. Щось сталося. А, до речі, де Марков?

— Теж у минулому.

— Його вбито?

— Ні, навіщо ж… Він живий. Але у минулому.

— А ти?

— Я в теперішньому. І ти теж. А з Марковим ми навряд чи коли зустрінемося.

— Ми на Кідронії?

— Уже ні.

— На орбіті? Це медблок Служби? Мене поранено? — питання сиплються з нього, як із зіпсованого діагностичного пристрою. Він і сам розуміє, що ці питання недоречні, але чомусь не може зупинитися.

Тама відходить від кокона, який утримує Вольска. Він завважує, що вона майже оголена. На ній лише смужка тканини мінливого кольору, недбало обгорнена навколо стегон. Тканину вкривають закручені у спіралі й павутинки золоті лінії. Вони спалахують і гаснуть при найменшому русі дівчини. Археолог бачив такий одяг в історичних серіалах. Так одягалися наложниці володарів і сановників Старої Імперії. Тканина ідеально гармонує з темно-червоною шкірою Тами, з химерними вигинами золотавого татуювання на її плечах і ключицях. Від дівчини струмить переможна енергія влади. Енергія, напруга якої межова для людської істоти. Кожен вигин її тіла, кожна хвиля її пружного волосся стверджує і наказує: «Слугуй мені, тому що я — весняна сила юності. Слугуй мені, тому що я — втілена досконалість».

— Хто ти? — це питання виникає окремо від попереднього потоку бентежної запитальності.

— Я вже колись відповідала тобі на це питання, Алексе. Я — та, що стоїть на краю.

— На краю? Це з якоїсь давньої леґенди? Титулування? Що означають ці слова? Я не розумію. Нічого не розумію… Туман. Темрява. Скільки я пробув у… безсвідомості?

— Декілька діб.

— Діб?

— Так, Алексе. Про тебе потурбувалися. Ти у прекрасній формі. Усі твої соматичні й психічні функції в межах норми, вмонтований комунікатор не постраждав, контрольні та шпигунські імплантани Служби видалені без наслідків. До речі, серед них знайшовся малопомітний імплантан-убивця. Дуже небезпечний, нового типу. Він мав завдання ввести у твій мозок руйнівний токсин. Увести при будь-якій спробі демонтувати твою імплантну мережу. Технікам довелося з ним добре помучитись.

— Яким технікам?

— Тобою опікувались люди, які бажають тобі добра і праведних знань.

— Праведних знань?

— Досі ти, як і більшість людей, ішов до фальшивої мети. До мети, в якій не було істини. Я вкажу тобі правильну.

— Ти не ксенобіолог Тама Шайнар, правда ж? — у свідомості археолога виникає перший надійний острівець ясності. Виникає і починає зростати. Спочатку з хвиль забуття з'являються окремі скелі й обмілини, потім процес пришвидшується.

— Це ім'я також моє, — каже темно-червона дівчина. — Я жила, входячи в імена і виходячи з них. Таким є шлях, накреслений моїм творцем. Деякі з імен уже забулися, деякі все ще не відстають від мене, немов приручені звірятка. Ім'я «Тама» також біжить у цій зграї. Але з цього моменту ти називатимеш мене моїм першим ім'ям. Я Шерма Айлія. Мене створено для виправлення світу.

— Марков мав рацію, — Вольск закриває очі. Яскрава, пекуча краса Тами-Шерми пригнічує і втомлює його. Раніше він ніколи не здогадувався, що можуть існувати такі тілесні форми, поряд з якими складно залишатися самим собою. Форми, які вимагають негайно злитися з ними, наказують і володарюють. Форми, які не знають, що таке відмова або відтермінування.

— Та припини ти нарешті згадувати того Маркова, Алексе. Він — лише вірний собака клану Ойзеле. Залиш йому і таким, як він, їхні лягаві радощі. Тебе обрано для іншого призначення.

— Чого ти від мене хочеш?

— Добровільного приєднання до сповідників істинної мети.

— А вона справді істинна?

— Так.

— Ти впевнена?

— Невже я подібна до людини, яку використовують?

— Але ж я не знаю, якою насправді є ваша мета. Я знаю лише, що ви проти імператора. Але цього недостатньо. Напевне, мені спочатку треба ознайомитися з основами вашого вчення, з писаннями ваших авторитетів…