Чтение онлайн

Одначе коли він відірвав руки від свого обличчя, її холодне й мертве серце тіпнулося, стиснулося й підскочило. То було обличчя Дейна, і на ньому відбилося страждання, якого Дейн не зазнав. «О, хвала Всевишньому! Хвала Всевишньому, що він загинув, і йому ніколи не доведеться пережити те, що пережив цей чоловік, що довелося пережити мені».

— А чим я можу допомогти, Меґі? — тихо спитав він, придушуючи власні емоції та вдягаючи на обличчя глибокодумну маску духовного наставника.

— У Греції панує хаос. Дейна поховали десь на Криті, і я не можу з’ясувати — де, як і чому. Лише припускаю, що мої вказівки щодо відправлення його літаком додому відкладалися через громадянську війну, а Крит — це не Австралія. Ніхто не пред’явив прав на тіло, місцеві власті, мабуть, вирішили, що Дейн не мав родичів, і поховали його. — Вона напружено подалася вперед. — Я хочу забрати свого хлопчика, Ральфе, я хочу, щоб його знайшли і відправили туди, де йому місце — додому, на Дрогеду. Я пообіцяла Джимсу, що неодмінно привезу його додому і я це неодмінно зроблю, навіть якщо мені доведеться проповзти навкарачки через усі цвинтарі Криту. І не здумай ставити йому розцяцьковану усипальницю католицького священика, Ральфе. Доки я жива, я цього не дозволю і навіть готова судитися. Дейн має повернутися додому.

— Ніхто не забере в тебе це право, Меґі, — лагідно мовив кардинал. — Церква прохає лише одного — щоби земля під могилу була освячена католицьким священиком, тільки й того. Я теж заповідав поховати мене на Дрогеді.

— Я не можу пробитися через усю цю бюрократію, — говорила вона далі, наче й не чула його слів. — Я не розмовляю грецькою і не маю ані влади, ані впливу. Саме тому я звертаюсь до тебе, щоб ти вдався до своєї влади і свого впливу. Поверни мені сина, Ральфе!

— Не хвилюйся, Меґі, ми повернемо його, хоча це може зайняти певний час. У Греції прийшли до влади ліваки, а вони проти католиків. Однак, я, на щастя, маю в Греції друзів, тому все буде зроблено. Дозволь мені запустити цей процес негайно, і не турбуйся. Дейн — священик Святої Католицької церкви, ми неодмінно повернемо його.

Його рука потягнулася було до мотузки дзвінка, але Меґі своїм холодним лютим поглядом зупинила її.

— Ти не зрозумів, Ральфе. Я не хочу, щоби ти запускав офіційний механізм. Мені потрібен мій син — не наступного тижня чи місяця, а зараз! Негайно! Ти говориш грецькою, можеш роздобути візи для себе й для мене, можеш добитися реального результату. Я хочу, щоби ти негайно поїхав зі мною до Греції і допоміг мені забрати свого сина.

Багато почуттів відбилося в очах кардинала: ніжність, співчуття, потрясіння, горе. Але це були очі священика — розумні, логічні, сповнені здорового глузду.

— Меґі, я люблю твого сина так, наче він — мій рідний син, але я не можу покинути Рим. Я ж не вільний у своїх вчинках, і ти знаєш це краще за інших. Хоч як би я не співчував тобі, хоч як би я не співчував самому собі, я не можу покинути Рим у розпал життєво важливого конгресу. Я помічник Його Святості.

Меґі відкинулася на спинку крісла, спантеличена й обурена до глибини душі, а потім з легкою усмішкою на вустах похитала головою, немов то були вибрики якогось бездушного предмета, на який вона не має здатності впливати. Потім вона здригнулася, облизала пересохлі губи, немов приймала якесь важливе рішення, і сіла, заклякнувши, з прямою спиною.

— Ти й справді любиш мого сина, як і свого рідного, Ральфе? — спитала вона. — А чи багато ти зробив би заради рідного сина. Чи сказав би ти тоді його матері, відкинувшись у кріслі, «Ні, вибач, ніяк не можу відволіктися від нагальних справ»? Ти зміг би сказати це матері свого сина?

Очі Дейна, але не Дейна. Вони дивляться на неї, спантеличені, зболені й безпорадні.

— Я не маю сина, — відказав кардинал, — але з того, чого навчив мене твій син, найголовнішим є ось що: моя найперша і найголовніша вірність — це вірність Всемогутньому Богу.

— Дейн був твоїм сином, — тихо мовила Меґі.

Він отетеріло витріщився на неї.

— Що?!

— Кажу, Дейн був твоїм сином. Я покидала острів Метлок вагітною. Дейн — від тебе, а не від Люка О’Ніла.

— Це… не… це неправда!

— Я не збиралася тобі про це розповідати взагалі, навіть сьогодні. Чи ти вважаєш, що брешу?

— Можливо, — відповів він слабким тремтячим голосом. — Щоб повернути Дейна.

Вона підвелася, стала над його кріслом, оббитим червоною парчею, взяла його тонку, суху, як пергамент руку, нахилилася і поцілувала перстень, затуманивши до молочності своїм диханням його рубін до тускло-молочного кольору.

— Всім, що ти вважаєш для себе святим, Ральфе, я клянуся, що Дейн був твоїм сином. Він не був і не міг бути сином Люка О’Ніла. Клянуся тобі його смертю.

Почувся зойк — звук, який видає душа, проходячи у ворота пекла. Ральф де Брикасар упав із крісла уперед, скоцюрбившись у своїй червоній мантії на підлозі, немов велика калюжа свіжої крові, затулив обличчя ліктями, руками вчепився у волосся і заплакав.

— Плач! — сказала Меґі. — Плач, бо ти тепер знаєш! Це правильно, що хоч один із його батьків проливає за Дейном сльози. Плач, Ральфе! Двадцять шість років був у мене твій син, а ти не знав цього і навіть не помічав. Не зміг помітити, що він — твоє продовження, з голови до п’ят! Моя мати збагнула це відразу ж після пологів, а ти так і не спромігся. Твої руки, твої ступні, твоє обличчя, твої очі, твоє тіло. Тільки колір волосся він мав свій, відмінний від твого, а все решта в ньому було твоїм. Тепер ти розумієш? Посилаючи його до тебе, я написала у листі: «Що я вкрала, я повертаю». Пам’ятаєш, Ральфе? Та тільки ми обидва вкрали, Ральфе. Ми обидва вкрали те, що ти поклявся віддати Богу, і тепер удвох маємо платити.

Вона сіла у крісло, невмолима й безжальна, і дивилася на червону фігуру на підлозі, що корчилася в агонії болю.

— Я кохала тебе, Ральфе. Але ти ніколи не був моїм. Тому я змушена була поцупити те, що могла взяти від тебе. Дейн був моєю часткою, всім тим, що я спромоглася в тебе забрати. І поклялася, що ти ніколи про це не дізнаєшся, поклялася, що не дам тобі ані найменшої можливості забрати його від мене. А він сам подарував себе тобі, з власної волі. Він називав тебе прикладом бездоганного священика. Як же я сміялася з цих слів! Але ні за що у світі не бажала я подарувати тобі таку зброю, як знання про те, що він — твій син. Хіба що ціною його смерті. Ціною його смерті. Ні за що менше за його смерть я тобі цього не сказала б. Втім, тепер це не має значення. Дейн більше не належить ані мені, ані тобі. Він належить Богу.

Кардинал де Брикасар найняв у Афінах приватний літак; він, Меґі та Джастина привезли Дейна додому, на Дрогеду, живі сиділи мовчки, а померлий мовчав на ношах, вже нічого не потребуючи на цій землі.

«Маю відслужити цю месу, цей реквієм за моїм сином. Плоть від плоті моєї, мій син. Так, Меґі, я вірю тобі. Коли я прийшов до тями і оговтався, то я б повірив тобі й без твоєї страшної клятви. Вітторіо збагнув це, лишень поглянувши на хлопця, і я, напевне, в душі теж знав. То був твій сміх, який я почув тоді з-за куща троянд, але очі, що дивилися на мене, то були мої очі, очі мого безневинного дитинства. Фіона знала. Енн Мюллер теж знала. Але не ми, чоловіки. Ми не годимося, щоб нам таке казали. Саме так вважаєте ви, жінки, приховуючи свої таємниці, повертаючись до нас спинами за ту зневагу, яку продемонстрував вам Господь, не створивши вас за Своєю подобою. Вітторіо знав, але жіноча частина єства затулила йому рота. Яка ж майстерна й досконала помста!

Скажи це, Ральфе де Брикасар, розкрий рот, підніми свої руки, осіни хрестом, починай промовляти молитву латиною за душу померлого. Який був твоїм сином. Якого ти любив більше, аніж його матір. Так, більше! Бо він був твоїм відтворенням, твоїм продовженням, тільки в досконалішій формі».

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу…

У каплиці ніде було яблуку впасти; там були всі, хто мав бути. Кінґи, О’Рурки, Девіси, П’ю, Гордони, Кармайкли, Гоуптони. І Клірі — дрогедські мешканці. Надія зблякла, світло згасло. Попереду, у великій освинцьованій труні — отець Дейн О’Ніл, всипаний трояндами. Чому щоразу, коли він повертався до Дрогеди, квітнули троянди? Надворі жовтень, розпал весни. Звісно, вони буятимуть. Бо настав їхній час.

— Санктус… Санктус… Санктус…

«Знай, що на тебе чекає Святая Святих. Мій Дейне, мій сину прекрасний. Так краще. Я не хотів би, щоб ти став таким, яким є я. Чому я кажу тобі це — сам не знаю. Воно тобі не потрібно. І ніколи не було потрібно. Те, що я знаходив навпомацки, ти знав інтуїтивно. Не ти нещасний, а ми — ті, що тут зібралися, ті, що залишилися. Пожалій нас, коли настане наш час, допоможи нам».

— Ite, Missa est… Requescat in pace… [18]