Чтение онлайн

— То лише сухі бурі, — сказала Мері Карсон. — 3 цих хмар дощу нам не побачити. І ми ще довго його не бачитимемо.

Клірі здавалося, наче вони спізнали найгірші погодні катаклізми Австралії, лише тому, що вони не бачили сухої бурі на обпаленій посухою рівнині. Позбавлені заспокійливої гамівної вологи, суха земля та повітря дошкульно терлися одне об одне, стогнучи і потріскуючи, і це дратівливе тертя посилювалося та наростало доти, поки одного дня вибухнуло гігантським вивільненням накопиченої енергії. Хмари немов впали на землю, і все огорнула темрява — Фіона навіть запалила в домі світло; на скотопригінному дворі коні тремтіли і смикалися від найменшого шуму; кури забилися на сідала і перелякано поховали голови під крила; пси з гарчанням кидалися один на одного; приручені дикі свині, що нишпорили на смітнику біля ферми, занурювали рила в пилюку і поблискували звідти полохливими очицями. Неозорі темні хмари проковтнули сонце і от-от мали вивергнути на землю вогонь небесний; сили, що нуртували в небесах, вселяли в усяку живу істоту страх, який пронизував аж до кісток.

Здалеку з шаленою швидкістю прикотився грім, маленькі поблиски на обрії висвічували клуби хмар, що здіймалися у небо, а в темно-синіх глибинах пінилися неприродно білі гребінці. А потім, із ревучим вітром, що здійняв пилюку і боляче кинув її у очі, вуха та роти, грянув катаклізм. Вже не потрібно було уявляти собі біблійний гнів Господній — він стався наяву. Кожен підскакував від страху, коли гримав грім: він ударяв так, немов довкола розпадався на шматки світ — з оглушливим гуркотом та шаленством. Та згодом родина призвичаїлася до грому; потроху всі повиповзали на веранду і вдивлялися в далекі вигони. Велетенські вогненні жили блискавок-виделок заполонили небо, щохвилини вистрелювали десятки блискавок; ланцюги яскравих спалахів пронизували хмари навсібіч, немов граючись у якісь моторошні фантастичні піжмурки. Вдарені блискавками поодинокі дерева на пасовиськах димілися й смерділи, і Клірі нарешті збагнули, чому всі ці самотні вартові тутешніх рівнин загинули.

Повітря поволі наповнилося якимось химерним неземним світінням, воно перестало бути невидимим і тепер немов горіло зсередини, світилося то рожевим, то бузковим, то синювато-жовтим і видавало невловимо-солодкий ефемерний запах, який неможливо було розпізнати. Дерева мерехтіли, над головами Клірі з’явилися гало з язичків вогню, а волосинки на їхніх руках жорстко настовбурчилися. Це тривало цілий день, поволі сходячи нанівець на схід, і повністю звільнило мешканців будинку від грізних і моторошних чар лише на заході сонця; всі були збуджені, роздратовані й ніяк не могли заспокоїтися. Не випало ані краплини дощу. Все це скидалося на смерть із подальшим воскресінням, бо всім вдалося пережити атмосферний катаклізм неушкодженими. Цілий наступний тиждень тільки й розмов було, що про буревій.

— Ще й не таке буде, — нудним голосом попередила Мері Карсон.

І мала рацію. Друга суха зима, попри відсутність снігу, виявилася холоднішою, ніж передбачали. Вночі землю вкривав іній у кілька дюймів завтовшки, і пси тремтіли у своїх будках, зігріваючись тим, що досхочу запихалися кенгурятиною та горами сала з забитої господарської худоби. Була принаймні одна перевага У холодної погоди: можна було попоїсти свинини та яловичини замість обридлої баранини. У будинку в камінах розкладали ревучі багаття, а чоловіки мали за кожної нагоди повертатися додому, бо вночі на пасовиськах вони страшенно замерзали. Зате стригалі, приїхавши на роботу, перебували у майже святковому настрої: їм працювалося швидше, і вони менше пітніли. У великому сараї кожне робоче місце стригаля позначалося колом світлішого кольору, бо на тому місці стригалі стояли ось уже півстоліття, і їхній ядучий піт відбілив дощату долівку.

Від колишньої повені ще лишалася яка-не-яка трава, але вже й вона загрозливо тоншала й лисіла. День за днем небо оповивали темні хмари, але дощ не приходив. На вигонах сумовито завивав вітер, женучи перед собою пасма пилюки немов пасма зливи, мучачи спраглий розум картинами дощу та води, бо дуже схожими на дощ були ці пориви гнаного вітром пилу.

На пальцях у дітей з’явилися обморожені плями, малі намагалися не всміхатися, бо їм боліли тріснуті пересохлі губи, а коли вони знімали шкарпетки, то їхні п’яти та гомілки кровоточили. Не вдавалося зберегти тепло на холодному вітрі, надто через те, що будинки спроектували так, щоби вбирати кожен випадковий подув повітря, а не захищати від нього. Спати лягали в крижаних спальнях, прокидалися теж у крижаних і терпляче чекали, коли матуся виділить трохи гарячої води з чайника, щоб умивання не перетворювалося на болісну муку, супроводжувану торохтінням зубів.

Одного дня малий Гал став кашляти та хрипіти, хлопчик швидко слабшав. Фіона робила йому клейкі припарки з деревного вугілля, розтирали його маленькі груди, але, схоже, ці припарки не допомагали. Спершу вона надміру не турбувалася, але під вечір стан малого погіршився настільки швидко, що вона вже й не знала, що робити. Меґі ж сиділа біля Гала, заламуючи руки, і нескінченним потоком повторювала молитви «Отче Наш» та «Слався, Богородице». Коли о шостій повернувся Педді, дихання малого було чути аж на веранду, а губи його посиніли.

Педді відразу ж подався до великого маєтку, щоб зателефонувати лікарю, але той перебував за сорок миль від них у іншого хворого. На сковорідці розігріли сірку і потримали Гала над нею, щоби він викашляв перетинку, яка душила його, але ослаблий малюк вже не міг прокашлятися. Він синів і судомно дихав. Меґі сиділа поруч, тримаючи його, і молилась; серце її розривалося від горя, бо вона бачила, що малюку все важче дається кожний вдих.

З усіх дітей Гал був їй найдорожчим, вона була йому як мати. Іще ніколи їй не хотілося бути дорослою матір’ю, як Фіона, бо чомусь Меґі вважала, що тоді вона неодмінно придумала б, як врятувати малюка. Розгублена й перелякана, вона притискала до себе хлопчика, намагаючись допомогти йому дихати.

Їй навіть на думку не спадало, що він може померти, навіть тоді, коли Педді та Фіона, не знаючи, що робити, впали біля ліжка навколішки і почали молитися. Опівночі Педді розчепив із рук Меґі непорушне тіло хлопчика і поклав його на подушки.

Меґі різко розплющила очі — вона задрімала, заспокоєна тим, що Гал припинив пручатися.

— Ой, татку, йому вже покращало! — сказала вона.

Педді похитав головою; він умить якось скоцюрбився і постарів, а лампа висвітлювала на його голові та бороді морозні пасма сивини.

— Ні, Меґі, Галу не стало краще в тому сенсі, що ти думаєш, але він упокоївся. Пішов до Бога, і тепер йому не боляче.

— Татко хоче сказати, що Гал помер, — мовила Фіона байдуже.

— Ой, татку, ні! Він не може померти!

Але маленьке створіннячко, що лежало у кубельці з подушок, і справді було мертвим. Меґі збагнула це, як тільки глянула на нього, хоча раніше ніколи не бачила, як помирають люди. Гал був схожий на ляльку, а не на дитинча. Вона підвелася і вийшла до хлопців, які сиділи у тривожному очікуванні біля плити в кухні; місіс Сміт, вмостившись неподалік на жорсткому стільці, приглядала за крихітними двійнятами: їхнє ліжко перенесли до кухні, щоб їм було тепліше.

— Він щойно помер, — мовила Меґі.

Стюарт підняв очі, виринувши з глибокої задумливості.

— Так краще, — сказав він. — Тепер він спочине у мирі. — Коли до кухні увійшла Фіона, він підвівся, підійшов до неї і, не торкаючись її, сказав:

— Мамо, ти, напевне, втомилася. Іди лягай спати. Я розпалю тобі вогонь у спальні. Іди собі й лягай.

Фіона обернулася і, не кажучи ні слова, пішла за Стюартом. Боб підвівся і вийшов на веранду. Решта хлопців трохи посиділи, неспокійно вовтузячись, а потім приєдналися до Боба. Педді взагалі не з’явився. Місіс Сміт мовчки викотила дитячий візок із кутка на веранду, обережно поклала до нього сплячих Джимса та Петсі й повернула до Меґі своє заплакане обличчя.

— Меґі, я повертаюся до великого будинку і забираю з собою Джимса й Петсі. Вранці повернуся, але буде краще, якщо малі на деякий час залишаться з Мінні та Кет. Скажи про це матері.

Меґі сіла на стілець і склала на колінах руки. Вона так любила його — а він помер! Помер маленький Гал, якого вона доглядала і любила, як мати. Місце в її душі, яке він займав, ще не спорожніло, вона й досі відчувала теплоту його тільця біля своїх грудей. Було жахливо усвідомлювати, що вона вже ніколи не відчує його вагу на своїх руках, вона так звикла до нього за довгі чотири роки. Ні, нема чого плакати. Сльози — то для Аґнеси, для болючих порізів у її тоненькій оболонці самоповаги, для дитинства, яке тепер назавжди лишилося в минулому. А цей тягар їй доведеться нести до скону, і жити всупереч йому.