Чтение онлайн

— Попіл троянд, — мовив отець Ральф, сідаючи верхи. — Втечімо від смороду троянд аж на самісінький місяць. Зранку будинок ломитиметься від троянд.

Підостроживши руду кобилу, він пустився галопом поперед Меґі дорогою, що вела до струмка; йому захотілося розплакатися. Бо лише відчувши запах троянд, якими мали прикрасити домовину Мері Карсон, він, його раціональний розум, сприйняв її смерть як доконаний факт. Невдовзі він поїде звідси геть. Забагато думок, забагато емоцій, і всі вони — неконтрольовані. Дізнавшись про умови того неймовірного заповіту, церковне начальство і дня не залишить його в Джилі; його негайно викличуть до Сіднея. Негайної Він тікав від свого болю, бо такого болю він іще не знав, але той із легкістю наздоганяв його. Це не було щось таке, що мало статися в невизначеному майбутньому. Це мало статися невідкладно. Він майже бачив перед собою обличчя Педді, як той з огидою відвертається від нього. Тепер він буде на Дрогеді персоною нон-ґрата і більше не зможе бачитися з Меґі.

Спокій та самовладання поволі повернулися під впливом тупотіння копит та відчуття польоту. Отак краще, краще, краще. Нестримно мчати галопом вдалину. Так, опісля біль вгамується, надійно захований у якусь із комірчин єпископського палацу, цей біль непокоїтиме його все менше й менше, аж поки геть не зійде нанівець, розстанувши в його свідомості. Так неодмінно буде краще. Краще, аніж залишатися в Джилі й спостерігати, як вона перетворюватиметься на істоту, яку він не бажатиме, а потім одного дня благословить її на життя з якимось незнайомцем. Геть із душі — і з серця геть.

А що ж тоді він робить тут із нею, їдучи крізь зарості чагарнику та евкаліптів на протилежному боці річки? Він про це не думав, він лише відчував біль. Ні, не біль зради — не було для нього місця в його душі. Біль розставання з нею.

— Отче, отче, я не можу вас наздогнати! Не так швидко, отче, благаю!

То був заклик до обов’язку, і він повернув його до реальності. Наче в уповільненому кіно, священик натягнув повіддя й осадив кобилу, чекаючи поки вона витанцює геть своє збудження. І дочекався, поки Меґі наздогнала його. Ось у чім біда — Меґі наздоганяла його і не відпускала.

Поблизу них ревіла свердловина; великий ставок парував і смердів сіркою, а труба, схожа на трубу пароплава, вивергала в його глибини вируючу воду. По периметру цього трохи піднятого над земною поверхнею ставка, немов шпиці від центру колеса, відходили поливні арики і розбігалися долиною, звиваючись і гублячись у пасмах неймовірно зеленої, аж смарагдової трави. Береги ставка перетворилися на слизьку багнюку, в якій жили річкові раки; їх тут називали яббі.

Отець Ральф розсміявся.

— Запах, як у пеклі, правда ж, Меґі? Сірка, ось тут, на її маєтності, в її власному дворі. Вона неодмінно розпізнає цей запах, коли потрапить до пекла вся в трояндах, еге ж? Ох, Меґі…

Коні були натреновані стояти з опущеним повіддям; жодної огорожі поблизу не було, а найближчі дерева росли приблизно за півмилі. Та на дальньому боці ставка, де вода була прохолод-нішою, лежала колода. То було сидіння для зимових купальників, щоб вони могли сісти й витерти ноги.

Отець Ральф сів на колоду, а Меґі вмостилася трохи відсторонь і повернулася, щоб його бачити.

— Що сталося, отче?

Було так дивно чути з її вуст запитання, яке він часто ставив їй. Священик усміхнувся.

— Я продав тебе, Меґі. Продав за тринадцять мільйонів юдиних срібляників.

— Продали мене?

— Ну, це фігурально висловлюючись. Втім, яка різниця? Ходи сюди, сідай ближче до мене. Може, ми більше не матимемо можливості поговорити.

— Ви хочете сказати, що ми з вами не зможемо поговорити, поки дотримуватимемося жалоби за померлою тіткою? — Вона підсунулася по колоді й сіла поруч. — А яка різниця — в жалобі ми чи ні?

— Я не це мав на увазі, Меґі.

— Тоді ви, мабуть, маєте на увазі, що я дорослішаю, і люди можуть пліткувати про нас?

— Ні, не це. Я хотів сказати, що я їду звідси.

Ось воно: зустріч із бідою віч-на-віч, ще один тягар на душу. Без лементу, без плачу, без бурхливих протестів. Тільки зіщулилася трохи, немов цей тягар ліг криво, а не розподілився рівномірно так, щоб їй було зручно його нести. І не те, щоб Меґі зітхнула, а злегка затамувала дух.

— Коли?

— Найближчими днями.

— Ой, отче! Для мене це буде важче, аніж коли пішов Френк.

— А для мене важче, аніж все решта в житті. Мене нема кому втішити. А у тебе принаймні є родина.

— А у вас є Бог.

— Добре сказано, Меґі! Ти й справді подорослішала!

Але її чіпкий жіночий розум повернувся до питання, яке вона, проїхавши аж три милі, так і не мала змоги поставити. Так, він невдовзі поїде, без нього їй буде важко, але це питання мало власну вагу й значущість.

— Отче, у стайні ви промовили «попіл троянд». То ви мали на увазі колір мого плаття?

— Може, й так. Але мені здається, що то я мав на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Те, що ти не зрозумієш, Меґі. Вмирання ідеї, яка взагалі не мала права народитися, вже не кажучи про розвиток.

— Немає такого, що не мало б права народитися, навіть ідея.

Він обернувся і впритул поглянув на неї.

— Тоді ти знаєш, про що я кажу, еге ж?

— Здається, знаю.

— Не все, що народжується, є добрим, Меґі.

— Так. Але якщо воно народилося, то, значить, мало таким бути.

— Ти ведеш суперечку, наче єзуїт. Скільки тобі років?

— За місяць буде сімнадцять, отче.

— І всі ці сімнадцять років ти тяжко трудилася. Так, важка праця робить нас не по літах дорослими. Про що ти думаєш, Меґі, коли маєш час думати?

— О, я думаю про Джимса й Петсі та про решту хлопців, про маму й татка, про Гала та про тітку Мері. Інколи я думаю про те, щоб народити і ростити дітей. Мені б це сподобалося. Про верхову їзду, про овець. Про все, що обговорюють чоловіки. Про погоду, дощ, город, про курчат і про те, що я робитиму завтра.

— А ти не мрієш про те, щоб мати чоловіка?

— Ні, хоча, якщо я хочу мати дітей, то мені доведеться завести чоловіка. Негарно для малої дитини, коли вона зростає без батька.

Попри біль, він усміхнувся: в її голові — химерна суміш невігластва та моральності! І раптом рвучко повернувся, взяв у руку її підборіддя й прикипів поглядом до її обличчя. Як же ж це зробити, і що треба зробити?

— Меґі, нещодавно я зрозумів одну річ, про яку мав здогадатися раніше. Ти була не до кінця щирою, коли сказала, що думаєш лише про себе?

— Я… — почала було Меґі, але замовкла.

— Ти забула сказати мені, що думаєш також і про мене, так? Якби ти не відчувала в цьому якоїсь провини, то згадала б моє ім’я разом з іменем свого батька. Мені здається, то добре, що я їду, а ти як вважаєш? Ти вже надто доросла, щоб мати суто дівчачі закоханості, але, з іншого боку, тобі лише сімнадцять, чи не так? Мені подобається, що тобі бракує житейської мудрості, але я знаю, наскільки болісними можуть бути дівочі закоханості — вони завдали мені чимало клопоту.