Чтение онлайн

— А мені не подобається Меґі. Та коли ти так не любиш Меґан, я зватиму тебе Меґ. — Він неквапливо окинув замріяним поглядом її тіло. — Яка гарна в тебе фігура! — він торкнувся її рожевого соска — плаского і незбудженого. — Особливо ось ця її частина. — Згрібши подушки у купу, Люк ліг на них і всміхнувся. — Нумо, Меґ, поцілуй мене! Тепер твоя черга мене кохати, і, може, тобі це сподобається більше, хтозна.

«Мені до скону не захочеться тебе цілувати», — подумала вона, дивлячись на його довге мускулисте тіло, купку темного волосся на грудях, що спускалася животом тоненькою цівочкою, а потім розросталася у кущ, з якого ріс оманливо маленький та безневинний на вигляд патичок, який насправді був здатен завдавати стільки болю. А які у нього ноги волохаті! Меґі зростала з чоловіками, які в присутності жінок не сміли оголити ані шматочка свого тіла, але в спекотну погоду в них теж із-під розстебнутих комірців сорочок вибивалося волосся, що росло на грудях. Всі вони були світловолосими чоловіками і не ображали її; а цей темноволосий суб’єкт був їй чужий. Ральф теж мав темне волосся, але вона добре пам’ятала його гладенькі, безволосі засмаглі груди.

— Роби, що кажуть, Меґ! Поцілуй мене.

Нахилившись, вона поцілувала його; Люк стиснув їй груди долонями, не відпускав, змушуючи цілувати знов і знову, а потім взяв її руку і посунув її до свого паху. Меґі спантеличено відірвала губи від його рота і кинула погляд на те, що було в її руці: воно змінювало форму і збільшувалося.

— Ой, Люку, благаю, не треба! Тільки не це! Будь ласка, ну, будь ласка!

Його блакитні очі спантеличено дивилися на неї.

— Невже так боляче? Гаразд, ми зробимо дещо інше, але заради Бога, де твій ентузіазм!

Витягнувши Меґі на себе, він розсунув їй ноги, підняв їй плечі й присмоктався до грудей — так само, як і тієї ночі у «ролс-ройсі», коли вона пообіцяла вийти за нього заміж. Присутня в кімнаті лише тілесно, Меґі так-сяк перетерпіла цю процедуру; принаймні він не став проникати в неї, тому це було не болючіше, аніж просто рухатися. Які ж дивні істоти ці чоловіки: прагнуть займатися цим так, наче нічого приємнішого у світі не існує. Насправді ж це так огидно, якась пародія на кохання. Якби Меґі не сподівалася, що ця «діяльність» завершиться народженням дитини, то вже давно навідріз відмовилася б потакати забаганкам Люка.

— Я знайшов тобі роботу, — сказав Люк за сніданком у їдальні готелю.

— Як? Але ж ми ще не облаштували свою домівку, Люку! Ми взагалі ще домівки не маємо!

— Нам немає сенсу наймати будинок, Меґ. Я рубатиму тростину, вже про все домовлено. Найкраща група рубачів у Квінсленді — це група з шведів, поляків та ірландців, очолювана хлопцем на ім’я Арне Свенсон. Поки ти відсипалася після подорожі, я ходив на зустріч із ним. Йому бракує людей, і він згодився взяти мене на випробувальний термін. Це означає, що я житиму з ними в бараці.

Шість днів на тиждень ми рубатимемо тростину — від сходу до заходу сонця. І це ще не все: ми пересуватимемося узбережжям туди, де нас чекатиме наступна робота. Мій заробіток залежатиме від того, скільки тростини я нарубаю, і якщо я працюватиму настільки добре, що впишуся в групу Арне, то загрібатиму по двадцять фунтів на тиждень. Двадцять фунтів на тиждень, уявляєш?

— Ти хочеш сказати, що ми не житимемо разом?

— Але ж ми не зможемо, Меґ! Чоловіки не потерплять у бараці жінку, а який тобі сенс жити одній у найнятому будинку? Ти теж можеш працювати; і всі зароблені нами гроші підуть на придбання нашої власної ферми.

— Але ж де я житиму? І чи знайдеться мені робота в цих краях? Тут же немає отар, які треба переганяти.

— Ні, на жаль, немає. Саме тому я й знайшов тобі роботу в помешканні, де ти житимеш, Меґ. Житимеш ти там безкоштовно, і мені не доведеться за це платити. Ти працюватимеш служницею в особняку Хіммельхох, що належить Людвігу Мюллеру. Він — найбільший тростиновий бос у цьому регіоні, дружина його — інвалід і нездатна сама впоратися з будинком. Я відвезу тебе туди завтра вранці.

— Але ж, Люку, коли ми з тобою бачитимемося?

— По неділях. Людді розуміє, що ти — заміжня, і тому не буде проти, якщо в неділю ти відлучатимешся.

— Ну от! Ти все влаштував так, щоб тобі було зручно й приємно, еге ж?

— Авжеж. Слухай-но, Меґ, ми з тобою розбагатіємо! Ми тяжко працюватимемо, заощаджуватимемо кожну копійку і невдовзі зможемо придбати собі найкращу ферму в західному Квінсленді. Я маю на рахунку в джилійському банку чотирнадцять тисяч фунтів, по дві тисячі набігає на нього щороку, а ми з тобою зможемо заробити тисячу триста — тисячу чотириста на рік. Нам не доведеться довго чекати, люба, це я тобі обіцяю. Усміхайся і тримайся, добре? Навіщо ж нам знімати будинок, якщо чим старанніше ми працюватимемо, тим швидше ти матимеш власну кухню?

— Це те, чого хочеш ти. — Меґі поглянула на свій гаманець. — Люку, навіщо ти забрав мої сто фунтів?

— Я поклав їх до банку. Тобі не можна легковажно ходити з такими грошима, Меґ.

— Але ж ти забрав їх геть усі! Не залишив ані копійки! Як я зможу щось купити собі?

— А навіщо тобі щось собі купувати? Завтра вранці ти будеш у Хіммельхосі, а там тобі нічого не доведеться купувати. Готельний рахунок я оплачу. Час тобі збагнути, що ти вийшла заміж за роботягу, Меґ, що ти — не балувана донька скватера, яка бездумно тринькає гроші. Мюллер платитиме тобі на мій рахунок, де твої гроші додаватимуться до моїх. Я на себе нічого не витрачаю, ти ж знаєш, Меґ. Ніхто з нас до них не доторкнеться, бо це наше майбутнє, наша ферма.

— Так, я розумію. Ти надзвичайно завбачливий, Люку. Але ж що ми робитимемо, коли я народжу дитину?

На мить у нього з’явилася спокуса сказати їй правду: дітей не буде, допоки ферма не стане реальністю, але щось у виразі обличчя Меґі зупинило його.

— Знаєш, цю проблему будемо розв’язувати, коли вона з’явиться, гаразд? Взагалі-то мені не хотілося б мати дітей, допоки ми не придбаємо ферму, тому сподіваймося, що до того часу дітей у нас не буде.

Без домівки, без грошей, без дітей. Та й без чоловіка, якщо на те пішло. Меґі засміялася. Люк теж захихикав і підняв чашку з чаєм, виголошуючи тост:

— За презервативи!

Вранці вони поїхали до Хіммельхоху на місцевому маршрутному автобусі на дванадцять пасажирів — старому «форді» без скла у вікнах. Меґі почувалася краще, бо коли Люк почав до неї приставати, вона запропонувала йому посмоктати їй груди, що, здавалося, подобалось йому не менше ніж оте, жахливе. Хоч як би їй не хотілося дітей, витримка й рішучість покинули її. Вона запевняла себе, що в перший же вихідний, коли ТАМ не болітиме, їй, можливо, захочеться спробувати знов. А може, дитина вже зачата, і їй не доведеться цим перейматися, аж поки не захочеться народити ще одну. Збадьорившись такими думками, Меґі з цікавістю дивилася навкруги, коли автобус, пихкаючи і погойдуючись, котився червоною ґрунтовою дорогою.

Ландшафт, дуже відмінний від місцевості в районі Джилі, був настільки видовищним, що аж дух перехоплювало; Меґі мусила визнати, що тутешня природа мала красу і велич, яких Джилі зовсім не мав. Відразу ж впадало в око те, що тут не знали, що таке нестача води. Місцевий ґрунт мав яскраво-червоний колір щойно розлитої крові, а тростина на землях, що не були під паром, піднімалася на п’ятнадцять-двадцять футів над бордовими стеблами завтовшки з Люкову руку, а зверху погойдувалися яскраво-зелені листки. Люк із запальним ентузіазмом зазначив, що більше ніде у світі тростина не виростала такою високою та багатою на цукор; тутешні врожаї були найвищими. Отой яскраво-червоний шар ґрунту був сто футів завглибшки і містив у собі стільки необхідних тростині поживних речовин, що вона не могла не виростати бездоганною, особливо під регулярними рясними дощами. І більше ніде у світі, окрім Австралії, тростину не рубали білі люди, котрі, гнані бажанням заробити, робили це швидко й енергійно.