Чтение онлайн

Бо нарешті він збагнув, що той, ким він намірявся стати, не був людиною. Ніколи. А чимось набагато більшим, таким, що виходить за межі долі звичайного чоловіка. Та зрештою ось вона — його доля, він тримає, вона тремтить від насолоди й пристрасті, запалена ним, мов сірник, ним, її чоловіком.

Я чоловік, я мужчина, віднині й назавжди. Любий Боже, навіщо ж ти приховував це від мене?! Я людина, я ніколи не стану Богом, то була ілюзія, то було життя в пошуках божественної суті. Невже ми всі однакові — священики, що прагнуть бути Богом? Ми зрікаємося того одного-єдиного акту, який неспростовно доводить, що ми чоловіки, що ми люди.

Оповивши її руками, він поглянув очима, повними сліз, на непорушне, слабко освітлене обличчя, спостерігаючи, як трояндовий бутон її вуст судомно розкрився, охнув і застиг безпорадним «о», приголомшений досі незнаним відчуттям безконечної насолоди. Її руки та ноги огортали його, немов живі линви, що прив’язували її до нього, мучили його своїм гладеньким шовковистим дотиком; він поклав підборіддя їй на плече, притулився щокою до її ніжної гладенької щоки і весь віддався виснажливому шаленству з несамовитістю чоловіка, що став до бою з власною долею. Його розум паморочився, плутався, став непроглядно темним і навдивовижу яскравим; на мить йому здалося, що він потрапив на сонце, але потім яскравість зблякнула, посіріла і зовсім згасла. Ось що це таке — бути чоловіком. Але не це було першопричиною болю. Біль крився у завершальній миті, в розпачливому усвідомленні порожнечі: екстаз скороминущий. Йому несила було відпустити її тепер, коли вона належала йому. Тож Ральф вчепився в Меґі, немов потопельник за тріску в бурхливому морі, й невдовзі, знову виштовхнутий на поверхню уже знайомим емоційним піднесенням, ще раз віддався тому незбагненному, що зветься покликанням чоловіка і його долею.

«Що таке сон?» — подумала Меґі. Благословення, перепочинок від життя, відлуння смерті чи неминуча прикрість? Чим би він не був, Ральф поринув у його стихію, і лежав, поклавши на неї руку і притиснувшись головою до її плеча, він навіть уві сні не бажав її відпускати. Меґі теж була зморена, але не дозволила собі заснути. Чомусь їй здавалося, що коли вона послабить хватку у власній свідомості, то не знайде Ральфа поруч, коли знову прийде до тями. Вона зможе поспати згодом, коли він прокинеться і його прекрасні вуста прошепочуть перші слова. Що він скаже їй? Пожалкує, що дав волю пристрасті? Чи стала вона для нього насолодою, через яку було варто йти на такий крок і наражатися на небезпеку? Ральф стільки років боровся зі своїм почуттям, змусив і її боротися з ним, і тепер їй не вірилося, що він нарешті склав зброю, але вночі, в розпал болісного екстазу він сказав їй таке, що стерло, згладило той факт, що він так довго заперечував її і відмовлявся від неї.

Меґі була на вершині щастя, ще ніколи в житті не почувалася вона такою щасливою. З тієї миті, коли Ральф відтягнув її від дверей, то була поема плоті, мистецький витвір із рук, пальців, спин і всепоглинаючої насолоди. Я народжена для нього і тільки для нього… Ось чому з Люком я була такою нещасною! Винесена за межі чутливості хвилею пристрасті, вона зберегла здатність думати лише про те, що дати Ральфу все, що вона може, є важливішим за саме життя. Він ніколи не пожалкує про це, ніколи. О, його болісна насолода! Були моменти, коли їй здавалося, наче вона сама могла її відчувати разом із ним, наче те відчуття було її власним. І це тільки посилювало її щастя; була в його болю й екстазі якась справедливість та істина.

Він прокинувся. Меґі зазирнула в його очі й побачила в їхній блакиті ту саму любов, яка зігрівала і надавала сенс її життю ще з дитинства, а окрім любові — величезну приховану втому. Не змореність тіла, а стомленість душі.

Ральф думав про те, що ніколи в житті не прокидався він іншою людиною в тому самому ліжку; в певному сенсі це відчуття було навіть інтимнішим за статевий акт, який цьому відчуттю передував, воно немов підкреслювало їхній емоційний зв’язок, його вірність їй. Легкий та порожній, немов навколишнє повітря, що спокусливо насичували запахи моря та пронизана сонцем рослинність, Ральф трохи подрейфував на крилах іще одного відчуття свободи: полегшення від того, що він відмовився від обов’язку боротися з нею, насолоду від миру після поразки у тривалій, неймовірно кривавій війні й від усвідомлення того, що ця поразка виявилася набагато приємнішою, аніж військові дії.

«Але я таки довго і досить успішно протистояв тобі, Меґі! Та врешті-решт не твої скалки мені доведеться склеювати докупи, а власні шматки, що розлетілися навсібіч. Ти з’явилася у моєму житті для того, щоб показати, якою фальшивою та претензійною є гординя такого священика, як я. Немов Люцифер, я прагнув до того, що належить лише Богу і йому одному, і, подібно до Люцифера, я впав. Я був благочестивий, слухняний, а до появи Мері Карсон — навіть бідний. Але до сьогоднішнього ранку я ніколи не відчував приниження і покірливості. Любий Боже, якби вона нічого не значила для мене, мені було б дуже легко все це знести, але інколи мені здається, що я люблю її навіть більше, аніж Тебе, і це також є частиною Твоєї кари. Щодо неї я не маю сумнівів. Щодо Тебе? А хто Ти? Спритний трюк, фантом, дотепний жарт. Як я можу любити жарт? Та я таки люблю».

— Якщо я назбираю в собі достатньо енергії, то піду поплаваю, а потім приготую сніданок, — сказав Ральф, розпачливо намагаючись сказати хоч що-небудь, і відчув на своїх грудях її усмішку.

— Плавання я залишаю тобі, а ти залиш мені приготування сніданку. І не треба тут нічого вдягати. Сюди ніхто не приходить.

— А тут і справді, як у раю! — Змахнувши ногами, він сів у ліжку й потягнувся. — Прекрасний ранок. Цікаво, це що прикмета?

Щойно вставши з ліжка, він відчув біль розлуки; Меґі лежала і дивилася, як він підійшов до ковзних дверей, що вели на пляж, вийшов надвір і зупинився. А потім обернувся і простягнув руку.

— Ходімо зі мною! А сніданок ми разом приготуємо.

Був час припливу, риф вкрився водою, ранкове сонце вже пекло, але невгамовний літній вітер ніс із собою прохолоду; товста груба трава пускала вусики до розкришеного, несхожого на пісок піску, де краби та комахи шукали собі поживу.

— У мене таке відчуття, що я вперше у житті бачу світ, — мовив Ральф озираючись довкола широко розкритими очима.

Меґі міцно вхопила його за руку; їй здалося, що вона тут вперше, і реальність сьогоднішнього сонячного дня видалася їй менш зрозумілою, аніж ілюзія вчорашньої ночі. Вона зупинила на ньому зболений погляд. Наче то було страшенно давно, в іншому світі.

І сказала:

— А ти й не бачив цього світу. Бо не міг бачити. Але тепер — це наш світ допоки він існуватиме.

— А який із себе Люк? — спитав Ральф за сніданком.

Меґі злегка схилила голову набік і замислилася.

— Не такий уже й схожий на тебе фізично, як мені здавалося раніш, бо тоді я за тобою скучала і ще не звикла до того, що тебе не має поруч. Мені здається, що я вийшла за нього заміж тому, що він нагадував тебе. У всякому разі я вирішила вийти за когось заміж, а він був на дві голови вищий за решту. Я не кажу про вартісність його як особистості, про приємність та про все те, що жінки вважають бажаним у чоловікові. Він вирізнявся чимось, я не можу навіть сформулювати чим саме. За винятком того, що він схожий на тебе. Йому теж жінки не потрібні.

Обличчя Ральфа перекривила гримаса.

— Он яким ти мене бачиш, Меґі!

— Якщо чесно, то саме таким я тебе бачу. Не знаю чому, але мені так здається. Чомусь ви з Люком вірите в те, що потреба в жінці — це слабкість. Я не маю на увазі потребу в жінці для того, щоб переспати з нею, а так, щоб вона була бажана, справді бажана.

— І, знаючи про це та сприймаючи це, ти таки відчуваєш у нас потребу?

Меґі знизала плечима і всміхнулася з відтінком жалості.

— Ой, Ральфе! Я не кажу, що це неважливо, і це завдало мені багато горя, але так воно є, і нема на те ради. Я була б останньою дурепою, коли намагалася б викорінити цю рису, бо викорінити її неможливо. Найкраще, що я можу вдіяти, — використовувати цю слабкість у своїх інтересах, а не ігнорувати її. Бо я теж дечого потребую і бажаю. А потребую я і бажаю таких чоловіків, як ти і Люк, інакше я не марнувала б себе на вас обох. Я вийшла заміж за чоловіка хорошого, доброго і простого — як мій батько, і він справді хотів мене і потребував. Але, гадаю, в кожному чоловікові є щось від Самсона. А в таких чоловіках, як ти й Люк, ця риса ще виразніша.

Ральф не образився, а навпаки — усміхнувся.

— Яка ж ти мудра, моя Меґі!

— Це не мудрість, Ральфе, а здоровий глузд. Насправді ніяка я не мудра, і ти це добре знаєш. Згадай лишень моїх братів. Сумніваюся, що принаймні найстарші з них коли-небудь оженяться або хоч матимуть подруг. Вони страшенно бояться, що якась жінка матиме над ними владу, тому й досі тримаються за материну спідницю.

Йшли дні, минали ночі. Навіть сильні літні дощі були прекрасні, приємно було ходити під ними голяка, сидіти на веранді й слухати, як вони барабанять по залізному даху, теплі й ніжні, мов сонце. Вони вставали разом із сонцем, вилежувалися на пляжі, плавали — бо Ральф учив Меґі плавати.