Чтение онлайн

– Мені Ігорьок потрібен, – сказала Пелагія Стратонівна, не переступаючи порога.

– Зараз появиться хлопчак, – з посмішкою відповів швець. – Десь бігає… Та заходьте ж, сідайте…

Пелагія Стратонівна пройшла до ліжка, сіла і почала терпеливо чекати.

Одинадцятирічний Ігорьок жив у цій комірчині разом із безногим шевцем уже понад два роки. Велика щира дружба міцно з'єднала цих людей різного віку. Швець багато дечим був зобов'язаний хлопцеві – Ігорьок врятував йому життя. Пелагія Стратонівна добре знала цю не зовсім звичайну історію.

В останні дні перед приходом фашистів на _ місто часто налітали бомбардувальники. Ігорьок жив із матір'ю. Батько був на фронті. Одного разу вночі, під час чергового нальоту, почалися пожежі. Жителі залишали охоплене полум'ям місто. Мати Ігорка поклала чемодан на завалену речами підводу, посадила на неї дев'ятирічного сина, а сама сіла на задню підводу. В цей час майже поруч впала бомба. Задньої підводи не стало, і тільки їдкий дим, важкий, непроникний, повз з того місця в різні боки. Вибухом перекинуло грузовик, що проїжджав мимо. З кузова вивалилися люди і миттю розбіглися. Тільки один залишився на місці. Він тяжко стогнав. Оглушений Ігорьок машинально сплигнув з підводи і підбіг до нього. Це був боєць із госпіталю.

– Хлопчику, – вимовив боєць, – тікати треба, а ноги немає. Хоч би яка поганенька конячина трапилася…

Ігорьок озирнувся на всі боки, кинувся назад у темряву – і заплакав. Кінь, запряжений у його підводу, підібгавши передні ноги і уткнувшись головою в брук, залишався нерухомим. Голосно плачучи, хлопчик вернувся до пораненого.

– А ти чий, хлопчику? – важко дихаючи, спитав каліка.

– Я он з того будинку.

– А плачеш чого?

– Всі поїхали… і мама теж… я один тепер.

– Слізьми горю не зарадиш. Кріпись, хлопче! Як тебе звати?

– Ігор.

– Давай, Ігорю, поповземо у твій будинок, а там розберемося. Веди!..

Каліці-бійцю і хлопчику притулок дала комірчина під сходами, в якій до війни жив двірник.

На світанку в місто вступили німці.

Ігорьок ні на крок не відходив від свого друга. Він добував для нього шматки хліба, їжу, а коли Василь Терещенко – так звали бійця – остаточно зміцнів і взявся за знайоме ремесло шевця, Ігорьок забезпечив його замовниками. Незабаром Василь увійшов до групи Ізволіна і став підпільником.

Зараз, дивлячись на Василя, Пелагія Стратонівна з сумом думала про тяжку долю цієї людини.

– Важко вам? – тихо спитала вона.

– Нічого… Страшне минуло. Залишилося недовго чекати… – Василь жартівливо підморгнув. – Скоро хліб-сіль готувати треба і справжніх господарів зустрічати.

Дзвінко чхнули в коридорі, і в кімнату вбіг худенький білявий хлопчик.

– Ось! – сказав він з гордістю і висипав на ліжко купку дрібних мідних гвіздків.

– Ну й молодець! – похвалив Василь. – Таких гвіздків удень з вогнем не знайдеш. Ось ми їх зараз і заженемо в підошву!

– Ти чого це не вітаєшся зі мною? – Пелагія Стратонівна притягнула хлопчика до себе і кілька разів поцілувала розкуйовджену голівку. – Ходімо, – додала вона, – Денис Макарович чекає.

Ідучи поруч Пелагії Стратонівни, Ігорьок жваво розповідав новини, які він почув на базарі. Жінка мовчки кивала головою, але не вдумувалась у слова хлопчика: була зайнята своїми думками.

– І чого я чекаю? Сьогодні ж поговорю з Денисом, – промовила вона голосно.

Здивований Ігорьок зупинився.

– Що ви сказали, тьотю Полю?

– Я? – зніяковіла жінка. – Я кажу, що от ми і прийшли.

III

Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.

Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів'ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.

Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.

Інокентій Степанович Кривов'яз здригнувся і прокинувся.

– Тьху, чорт! – спересердя вилаявся він. – Невже заснув?

Машинально застебнувши кожанку, Кривов'яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.

– Погано! – з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.

Інокентій Степанович був незадоволений тим, що ранок застав його зненацька. Цілу ніч пильнувати, боротися зі сном – і перед самим світанком заснути! Кривов'яз від холоду пересмикнув плечима, роздратовано засмоктав люльку і раптом помітив, що чубук її ще теплуватий. Це заспокоїло і навіть розвеселило його – значить, він тільки задрімав, можливо, якихось десять хвилин усього й спав.

Він розпалив люльку, з насолодою затягнувся і відчув ледве помітне сп'яніння чи то від тютюну, чи то від чистої ранкової свіжості. Пройшовшись кілька разів твердо й крупно по галявині від пня до найближчого куща і назад, він остаточно вийшов з напівсонного стану.

Прохолода викликала легкий озноб. Кривов'яз підійшов до багаття і простягнув руки до тепла. Вогонь ще горів, полум'я ліниво долизувало поліна.

Кривов'яз довго з теплою посмішкою дивився на партизанів, прислухаючись до їх рівного, спокійного дихання.

Від багаття над галявиною піднімався легенький димок, линув до неба тонкою, рівною струминкою. День обіцяв бути погожим. Це було до речі. Попереду лежало ще багато кілометрів шляху – без доріг, без стежок. Очолювана Кривов'язом група партизанів після запеклого дводенного бою вже третю добу пробивалася лісами до стоянки бригади.

Сонце вставало над лісом, – по-осінньому ясне, але не гаряче. Час будити хлопців.

– Сашурко! – голосно покликав він свого ординарця. – Як справи з рибою?

Розбуджені окликом партизани вставали, мружили засліплені сонцем очі і мовчки починали прибирати свої нехитрі постелі: плащ-палатки, маскувальні халати, пальта, шинелі, стьобані ватники.

З-за кущів показалася голова Сашурки. Він лукаво посміхнувся і крикнув:

– Одну хвилинку, товаришу комбриг!

І дійсно, не пізніше як через хвилину він вийшов з-за кущів, тримаючи в руках чотири шомполи з густо нанизаними на них карасями, засмаженими на вогні багаття.

Витягнувши вперед шомполи, Сашурка попрямував до Кривов'яза. Ходив він швидко, дрібними кроками, перевалюючись, носками всередину. Невеликий на зріст, широкий у плечах, він нагадував ведмежа. Йому було вже під тридцять, але лляне кучеряве волосся і відкриті сині, як волошки, очі надавали його обличчю дитячого виразу. На перший погляд Сашурка здавався підлітком. Усі в бригаді, з ініціативи Кривов'яза, називали його просто на ім'я, а Олександром Даниловичем Мухортовим він числився тільки в списках партизанів.