Чтение онлайн

Старий почекав трохи, чи не скаже Саткинбай ще чого-небудь, і спитав:

– Усе?

– Усе… Майже все, – поправився Саткинбай. – Подробиці можна розповісти і потім. Ще встигну.

– Іди, – тихо, але рішуче сказав Ширмат і показав рукою на двері. Рука його тремтіла. – Іди туди, звідки прийшов… Коли вовк втрачає зуби, він більше не виходить на полювання… Відбув своє і сидіти ще раз не маю бажання. Колишнього Ширмата нема. Є старий, хворий Ширмат, який повинен померти спокійно, вдома… Іди швидше! – підвищив він голос. – Інакше покличу зятя – він живе поруч…

Усі думки вилетіли з голови гостя. В серці скипіла лють, спазми здушили горло. Не було чим дихати, затремтіли руки. Саткинбая поривало схопитись і кинутись на цю живу руїну. Але у вікно лилося яскраве денне світло, і Ширмат спокійно, без страху дивився на гостя: він відчував свою силу.

Саткинбай, стримуючи скажену лють, піднявся і вже в дверях промовив крізь зуби:

– Гаразд, це я запам'ятаю! Ти втратив віру в аллаха, старий шакал!

Ширмат сидів, заплющивши очі, і не відповів жодного слова.

… В одному з районних центрів, недалеко від міста, повинна була жити людина Юргенса. Юргенс дав Саткинбаю адресу цієї людини і пароль для зв'язку.

Саткинбай добрався до районного центра на автобусі і після довгих блукань знайшов нарешті те, що шукав. Це був тимчасовий барак, біля якого, в затінку, сиділо кілька чоловік. Саткинбай почекав, поки люди розійшлися, підійшов до барака і звернувся до жінки, яка щойно вийшла.

– Де можна бачити Бражникова?

– Бражникова чи Дражникова? – перепитала жінка.

Саткинбай розгубився. Він забув, з якої літери починалося прізвище спільника, і відповів навмання, що йому потрібен Дражников.

– Шості двері, – сказала жінка.

На стукіт вийшов молодий, років дев'ятнадцяти, хлопець у вимазаному мазутом комбінезоні. На запитання гостя, де можна побачити Дражникова, він сам назвався Дражниковим і запросив до кімнати.

Тут стояли акуратно застелене ліжко, стіл з репродуктором, вузенька етажерка з книгами, стілець.

Саткинбай відразу зрозумів, що має справу не з тим, хто йому потрібен. Прикмети не збігалися: той, за описом Юргенса, був років тридцяти. Саткинбай спитав:

– У вас є брат Данило?

Хлопець допитливо подивився на гостя і, нахмурившись, різко сказав:

– Брата у мене немає! Зрадник Батьківщини, якого я колись вважав за свого брата, перебуває там, де йому належить бути.

Саткинбаю раптом стало душно. Згадавши інструктаж, він не зовсім упевнено промимрив:

– Я познайомився з ним у сорок першому році, на фронті. Потім ми загубили один одного. Я тільки що демобілізувався… Брат ваш тоді був…

– Був та загув, і слухати про нього нічого не хочу! – обірвав хлопець.

От і все. Ширмати, файзулли, дражникови перестали існувати. Саткинбаю здавалося, що він опинився в пустелі, де неможливо знайти притулок, де не доводиться розраховувати на чиюсь допомогу, підтримку.

І коли б на п'ятий день він не натрапив на Абдукарима, важко сказати, чи залишився б він у місті.

Тільки Абдукарим, якого зустрів і з яким здружився Саткинбай, допоміг йому.

… З того часу минуло майже три роки. Абдукарим поселив Саткинбая в будинку своєї матері, де він жив і сам. Саткинбай заспокоївся. Гроші, видані Юргенсом, у нього ще не вийшли, а через сім місяців, хоч і не без труднощів, Саткинбаю вдалося влаштуватись продавцем у промтоварному магазині.

Через розчинене вікно лилася вечірня прохолода. Розмірено і монотонно цокав великий стінний годинник.

– Вам описати його зовнішність? – спитав Микита Родіонович.

– Ні, дякую, я вже маю уявлення, – сказав майор. – Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.

Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.

– Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, – додав він на закінчення.

– Правильно зробили, – промовив Шарафов. – Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.

III

«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, – міркував Микита Родіонович. – Але Саткинбай явно і недвозначно сказав, що команда виходить від другої особи, ім'я якої він назвати не може. Хто ж керує ним?»

Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».

Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»

– Здрастуйте, – різко сказав Ожогін. – Карагач.

– Сідайте, – кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.

Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.

«Ще один ворог, – відзначив про себе Микита Родіонович, – і, здається, стріляний горобець».

На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.

– Виходьте! – кинув він, не дивлячись на пасажира.

Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.

– Тут я живу, тут моє постійне житло, – пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.

Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.

Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.

На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.

Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.

– Ви мені все-таки розкажіть, – попросив Саткинбай, – чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?

Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.