Чтение онлайн

«Теж мімікрія, — подумав Павлик, — пристосовується…»

Риба нерухомо повисіла кілька секунд, не зводячи похмурих очей з Павлика, потім, заспокоєна, повернулася до товстого стебла і почала тикати мордою в невеликий, з кулак, горбик, прикріплений над черешком широкого листка. Тільки уважно придивившись, Павлик помітив, що цей горбик є справжнім гніздом і що дивовижна риба прикріплює до нього принесену з собою гілочку. Гілочка вийшла з її рота, вкрита слизом, і міцно лягла на своє місце в стінці гнізда.

Мабуть, будівництво гнізда на цьому й закінчувалось. Риба піднялася над ним і почала тертися черевцем об краї його стінок. З черевця показалася нитка ікринок, які рядами укладалися всередину гнізда.

— Бічо! — знову несподівано і різко пролунав голос зоолога. — Починай пеленгувати! Напрям — зюйд-зюйд-ост, глибина — від вісімдесяти п'яти до вісімдесяти метрів, частота — двадцять тисяч кілоциклів, енергія — вісімдесят ват.

Павлик швидко отямився і чітко, по-морському, відповів:

– Єсть, Арсене Давидовичу! Напрям — зюйд-зюйд-ост, глибина — від вісімдесяти п'яти до вісімдесяти метрів, частота — двадцять тисяч кілоциклів, енергія — вісімдесят ват.

Він поспішно зняв з пояса плесковатий ультразвуковий пістолет, визначив по компасу на лівій руці напрям, а по глибиноміру висоту. Потім, піднявши пістолет і натискуючи кнопку на ньому, почав описувати ним перед собою дуги, повільно, майже непомітно для ока опускаючи дуло все нижче і нижче,

Павлик ріс далеко від батьківщини, далеко від її радісного життя, захоплюючої боротьби з грізними силами природи і пережитками минулих рабських років, далеко від її перемог і досягнень. Шість років, таких важливих для формування людини, він провів у капіталістичній Америці, в атмосфері ворогування людини з людиною — робітників з капіталістами, бідних з багатими, людей фізичної праці з інтелігенцією. Павлик жив самітно, без матері, яка померла в перший рік після їхнього переїзду в тихий патріархальний Квебек, без братів і сестер, без друзів і товаришів. Його єдиним другом була лише ровесниця — дівчинка Лена, дочка головного бухгалтера консульства. Вона була слабенька дівчинка, часто хворіла і в школу не ходила, а навчалася дома. Може, коли б діти відвідували одну школу, Павликові довелося б захищати слабу, боязливу Лену і він виявив і виховав би в собі мужність, але цього не сталося. З радянських дітей відвідував школу лише Павлик. Зазнаючи гоніння від дітей, які наслухалися від багатих батьків про «жахливих більшовиків», Павлик почав у школі з поступливості, яка згодом переросла в обережність, потім в постійну полохливість і, зрештою, в щось схоже на боягузтво. Коли б Павлик таким повернувся в Радянський Союз, він, мабуть, довго був би схожий на емігранта-іноземця серед радянських дітей.

Але несподівано, пройшовши крізь смертельну небезпеку, Павлик потрапив на радянський підводний корабель, в тісне коло мужніх людей, в згуртовану сім'ю товаришів, які звикли до небезпек, уміють боротися з ними і перемагати. Вони привернули до себе його серце своєю життєрадісністю, своєю товариською спаяністю, своєю веселою дружбою, легкою і в той же час залізною дисципліною. Батьківщина — дужа, ласкава, мужня — прийняла Павлика в тісних просторах «Піонера». Вона набирала тут в його очах живих реальних форм, вона вдихнула в нього нові почуття, викликала в ньому пристрасне прагнення бути гідним її, палке бажання бути схожим на її кращих синів, до яких він так щасливо потрапив.

За кілька днів, що минули після пам'ятної і щасливо перенесеної небезпеки, Павлик багато чому навчився. Він грунтовно ознайомився з своїм скафандром, який підібрав йому Скворешня з найменших розмірів, що були в запасі на підводному човні, з ультразвуковим пістолетом, дізнався, як користуватися ним як зброєю і для зв'язку та сигналізації. Він навчився орієнтуватися в морських глибинах по глибиноміру і компасу; навчився пеленгувати і приймати пеленгацію своїм радіоапаратом, випливати і опускатися на дно, регулюючи свій повітряний мішок за спиною; запускати і зупиняти гвинт, керувати рулями і допомагати їм руками та всім тілом.

Всьому цьому, по суті не такому вже й складному, можна було досить швидко навчитися, і Павлик та його вчителі гордилися успіхами, яких він досяг. Було лише одне, що змушувало хлопчика таємно переживати і палати від сорому: при кожному виході з підводного човна ним опановував приступ одчайдушного страху, дрібний озноб пронизував його тіло, і він змушений був докладати неймовірних зусиль, щоб приховати страх від своїх нових друзів, йому здавалося, що він помер би від сорому, коли б вони дізналися, що він боїться.

Павлик упевнено пеленгував своїм друзям з допомогою ультразвукового пістолета.

Справа полягала в тому, щоб потрапити ультразвуковим променем у мембрану на грудях у когось із друзів. Там промінь перетворювався на чутний звук, і по частоті його визначалося, якого напряму треба дотримуватись, щоб дістатися до джерела звуку.

Через три хвилини, обрізаючи кортиком водорості на Павликовому гвинті, зоолог говорив:

— Ця черепаха мені не потрібна, Павлику. Краще б ти шукав мою Lammelibranchiata cephala. Я вже не наважуюсь навіть додавати своє ім'я до імені класу, який існує поки що в особі лише одного індивіда. Яке дике безглуздя!

Він засмучено зітхнув.

— Ну, Арсене Давидовичу, не сумуйте, — спробував заспокоїти його Павлик. — Ось побачите, не тут, то в іншому місці, але ми обов'язково знайдемо вам ту цефалу…

— Ну ось ти і вільний, Павлику. Вдруге… Чекай, що це таке? — перебив раптом зоолог самого себе.

Павлик глянув у той бік, куди повернувся учений. Крізь стебла водоростей Пазлик помітив постать великої людини в синюватому скафандрі, яка піднімалася вгору

з допомогою заспинного винта. Людина тримала в руках щось яскравочервоне. Прослизнувши на відстані двадцятії метрів від зоолога і Павлика і злякавши зграйку сріблистих рибок, які ливнем пронеслися вниз, людина швидко зникла вгорі за густою стіною рослин.

— Дивно, хто б міг бути тут? — запитав задумливо зоолог, продовжуючи нерухомо дивитися вгору. — Мені пригадується, що з підводного човна повинні були сьогодні вийти, крім нас з тобою, тільки Шелавін, Скво-решня, Цой та Марат… Скафандр цієї людини, мабуть, нульовий, а таких крупних людей у нас, здається, лише двоє — Скворешня і Горєлов… Але Скворешня зайнятий… Невже Горєлов?

— Арсене Давидовичу! — перебив зоолога Павлик. — Для чого ж він піднявся вгору? Адже за наказом капітана ніхто не має права бути на глибині менше як п'ятдесят п'ять метрів від поверхні…

Зоолог знизав плечима під скафандром.

— Не можу зрозуміти. Проте він, здається, раніше ніж заховатися з наших очей, змінив напрям і ліг горизонтально… Ану я запитаю його по радіо. Адже скоро обід… — Зоолог глянув на годинника і додав: — Уже майже тринадцять годин.

Своєрідне гудіння зумера — виклик до радіотелефону — відвернуло зоолога від його наміру. Тільки-но він і Павлик настроїли свої апарати на потрібну хвилю, як почувся збуджений голос Марата: