Чтение онлайн

— А який пароль? — вихопився Вовка.

— Вчися, Володю, — стримав його Вершина, — слухані і не виявляти ніякого поспіху. Пароль для зв'язку такий: «Чи немає у вас на продаж вересового медку?» Відповідь: «Нема, увесь медок німці поїли». Пароль треба казати точно. Скажімо, «вересовий мед», а не «медок», — і вже відповідати не треба. Це дуже важливо. Хтозна, чи випаде нам ще поговорити, то попереджаю вас, якщо село захоплять фашисти, не проявляти ніякої цікавості, нічого не робити такого, що б могло викликати підозру ворогів. Будьте собі просто сільськими хлопчаками, ви ж іще малолітки. А діяти будете тільки з наказу підпілля. Ще раз нагадую: бережіть таємницю підземелля! Жодного зайвого слова, жодного непродуманого вчинку. Уже сьогодні ви можете нарватися на ворога. Якщо буде треба, дамо вам докладніші інструкції. А зараз — додому…

Сіра «емка» знову везла їх полями до села. Скільки око сягало, розкинулися лани пшениці. А он широкими розливами голубів густий льон. Здавалося, на безмежжя поля вихлюпнулося величезне синє озеро. Воно стояло ніжне, якесь беззахисне, ніби злякано прислухаючись до далекого гримкотіння гармат, і злегка хвилювалося під подихом вітру.

— Здається, — з жалем промовив Вершина, — ще ніколи не бачив такого щедрого врожаю. Порадувала людей колгоспна земля, віддячила за чесну працю, але кому його збирати?..

Десь за кілометр від порома Вершина зупинив машину:

— Далі, хлопчики, підете самі. Нас не повинні бачити разом. Як буде хто питати, звідки повертаєтеся, то поясните, що ходили в район за покупками і затрималися, бо були великі черги, вам нічого й не дісталося. Довелось заночувати в знайомих.

Вершина міцно потис хлопцям руки, сів у машину, і «емка» невдовзі загубилася серед широкого лану високої пшениці.

Серед спокою, який панував у полі, не хотілось вірити, що поруч клекотіла війна і котилася до Прип'яті нестримним вогневим валом.

З кожним днем зловісний гул боїв наближався до Жовтневого. Стомлені, запилюжені червоноармійці поспішали на переправу. До дороги виходили жінки з холодним молоком, свіжим хлібом, різними фруктами. Придивлялися, сподіваючись побачити свого рідного чи близького, розпитували бійців про своїх синів, чоловіків, братів, наречених.

Юрко тепер щодня пропадає біля переправи, сюди сходяться майже всі сільські хлопчаки. А ось сьогодні на пів-дорозі наткнувся на незнайому дівчину, мимоволі зупинився. Вона, як йому здалося, хотіла щось запитати. Таких гарних дівчат Юркові навіть у кіно не доводилося ще бачити. У дівчини були великі голубі очі. Вона звернулась до Юрка привітно й довірливо:

— Чи не скажеш, де можна дістати молока? У нас мама хвора… Може, на базарі?..

— Базар у нас лише в неділю зранку, — відповів їй Юрко, — та молоком ніхто не торгує, бо в кожного своя корова.

Дівчина слухала і уважно дивилася на хлопця, ніби пригадувала, де колись зустрічалася з ним. Дивно, але і в Юрка виникло таке відчуття, наче він теж уже бачив цю синьооку дівчину.

— Що ж мені робити?.. — стривожилася дівчина.

— Ходімо до нас, — запросив її Юрко, — візьмеш глек молока. Мати вранці поставила в піч. Тут недалеко, а як піти берегом, то й зовсім близько.

Вони повернули на стежку, що вела до Прип'яті через кущі верболозу. Несподівано стежка вирвалась на високий косогір, з якого враз відкрилося широке плесо річки.

Дівчина зупинилася.

— Як у казці! Такої краси я ще не бачила…

— А ти звідки? — запитав Юрко.

Поки йшли до хати, дівчина розповідала:

— Ми зі Львова. Як почалася війна, одразу виїхали з міста. Пощастило нам. А позавчора ледве вирвалися з оточення. Куди не поткнемося — фашисти. Так дядько Микола, наш шофер, повернув машину — і в ліс. Глухою просікою і вибралися до своїх. Нас бомбили, переслідували мотоциклісти, а ми вирвалися.

— Ти в який клас ходиш? — несподівано запитала вона Юрка.

— У сьомий перейшов.

— А я в шостий. Тато хотів піти у відпустку, збиралися гуртом поїхати в гості до бабусі, а тут війна.

Дома нікого не було. Дівчина зайшла до хати, спинилася біля порога й чекала, поки Юрко діставав рогачем з печі глек з молоком.

Він поставив його на лаві, сказав:

— Бери! Молоко в нас добре, а пряжене довше не кисне.

Дівчина доторкнулася до глека, розгублено глянула на Юрка:

— Дуже гарячий і великий, я його так не донесу…

Він знайшов кошик, поставив у нього глек.

— А хліб у вас є? — спитав хлопець співчутливо.

— Нема в нас нічого, — просто відповіла дівчина, і тільки пер Юрко помітив, що личко в дівчини стомлене, змарніле. — Але найбільше треба молока, бо мама дуже хвора. Нам би доїхати до Києва, а звідти до Саратова, там живе моя бабуся.

— Що з твоєю мамою?

— Застудилася.

— Так її треба поїти гарячим молоком з медом, — порадив Юрко.

Він пішов у комору, взяв баночку меду, по грудці масла, свіжого сиру, загорнутого в чисту шматину, хлібину, — і все те поклав у кошик.

— Тримай!

Дівчина взяла кошик, розгублено дивилася на Юрка:

— У мене ж грошей не вистачить за все заплатити. Я тільки мала купити молока…

— А хто тобі каже про гроші,— перебив її Юрко. — Ходімо в садок, я ще натрушу тобі яблук, у нас гарний білий налив.

Юрко натрусив яблук, обклав ними глек, щоб не перекинувся, запитав:

— До пристані сама дійдеш?

— Спробую, — відповіла дівчина. — Тільки кошик дуже важкий, може, яблук надібрати…

— А, ходімо, відведу я тебе на переправу, — вирішив Юрко, — а то ти й кошика до машини не донесеш, та ще й молоко розхлюпаєш.

Він легко підхопив повний кошик, і вони заквапились до переправи. По дорозі Юрко розпитував свою нову знаному, як їм пощастило вибратися з оточення, чи бачила вона фашистів.

— Бачила, — мерзлякувато зіщулилася дівчина, — здалеку… — Вона показала на колодязний журавель у кінці вулиці: — Фашисти були від нас десь як до того колодязя. Ми в лісі а вони на полі це як ми в кільце потрапили. Німці прорвали фронт, оточили містечко, забула його назву, — і ми там опинилися. Ми з тобою й досі не познайомилися. Як тебе звати?

— Юрко.

— А мене Леся. Мій батько військовий, прикордонник. Ми раніше жили на заставі, на самому кордоні біля Бугу. Минулого року тата перевели у Львів, і я вже там закінчувала п'ятий клас.

Юрко з повагою дивився на дівчину. Це ж вона жила на прикордонній заставі, на самому краю рідної землі. І тато цієї дівчини не раз, мабуть, затримував шпигунів і диверсантів.

— Налетіли фашистські літаки, — все розповідала Леся, — на світанку, коли ще все місто спало. Тато під час бомбардування одразу побіг у штаб і більше ми його не бачили. Потім нас посадили на машини і відправили в тил. З нами ще одна родина їхала, жінка з двома дітьми. Під час нальоту її поранило осколком, підібрав її похідний госпіталь. Тут так невчасно захворіла мама. Доведеться, мабуть, в Києві лягати їй в лікарню. Треба швидко рухатись уперед, а ми зранку не можемо переправитися через Прип'ять. Обіцяють увечері пропустити біженців. Я найбільше боюся нальотів, — очі в дівчини якось поширшали, стали ще блакитнішими. — Бомби вибухають, зенітки строчать, літаки ревуть, ночами зависають ліхтарі над головами, а бочки виють…