Чтение онлайн

«Чому він зволікає?» — думав Нікітін, хоч добре розумів, що рано починати бій, поїзд відійшов на якихось два-три кілометри, а на ньому сильна охорона.

Минуло десять хвилин. Нарешті Шредер пішов до «кукушки», щось запитав машиніста. Потім дістав з кишені білу хусточку і старанно витер нею лице, струсив і сховав у кишеню.

Після цього він разом з прибулим есесівцем пішли в приміщення вокзалу. За ними рушили інші офіцери і чоловік у цивільному.

Партизани по команді Нікітіна непомітно зосередилися на краю яру: половина з них пішла до річки, а решта — до вокзалу. «Есесівці» голосно реготали, розчісували «мокре» волосся, робили вигляд, ніби вони тільки-но покупалися. На дерев'яній вишці, що підносилася над пероном, застиг вартовий.

Сонце пригрівало немилосердно. Есесівець сховався під дерев'яний дашок і заздрісно поглядав на солдатів, які весело поверталися з річки.

«Есесівці» підійшли до сірих, приземкуватих дотів. Ще хвилина — і у вузькі бійниці полетіли «лимонки». Гримнули вибухи, і з бійниць поповзли чорні пасма диму. Пролунала автоматна черга, і вартовий повиснув униз головою на високих поручнях вежі. «Есесівці» підійшли й до «кукушки». Біля неї ходив німець — машиніст з молотком і дбайливо постукував по колесах. Коли залунали вибухи гранат і почалася стрілянина, він закляк на місці, потім тривожно оглянувся навколо. Поблизу «кукушки» стояли солдати і спокійно дивилися на задимлені доти. Машиніст нічого не міг збагнути. Невже напали партизани? Чому ж тоді солдати такі спокійні? Він кинувся до паровоза, але шлях йому заступив «есесівець». Він підняв автомат і загрозливо наказав:

— Хенде хох!

Машиніст сторопіло підняв руки, злякано закрутив головою, придивляючись до охорони, і нікого не міг впізнати. Тільки тепер, мабуть, зрозумів, що «кукушку» захопили партизани, а разом з нею і його.

Стрілянина знялася й біля барака, на березі річки. Голі фашисти спершу застигли у воді, а потім стали пірнати, попливли до недалеких рятівних очеретів у верболози. Що вони могли вдіяти, коли їхні автомати лежали на березі біля акуратно складених мундирів, а біля них стояли партизани.

Захопили партизани й барак, у якому відпочивали вільні від варти солдати. Шредер у цей час був у приміщенні вокзалу і розмовляв з телефоністом. Коли почалася стрілянина, телефоніст, мов ужалений, підхопився з стільця, кинувся до вікна і розгублено відсахнувся від нього.

— Гер гауптштурмфюрер! — вигукнув перелякано. — На нас напали партизани! Вони йдуть сюди! Треба мерщій повідомити об'єкт номер один. Нам потрібна негайна допомога!

Есесівець нервово поправив чорні окуляри, вихопив з кобури пістолет, насторожено дивився на двері, готовий стріляти в кожного, хто відважиться зайти в приміщення вокзалу. Прибулий есесівець тремтячими руками намагався відкрити портфель і, затинаючись, говорив Шредеру: «Я мушу знищити секретні документи. Тут інформація про останні випробування «білого дракона»! Чоловік у цивільному забився в куток і раз у раз нервово повторював: «О майн гот! Майн гот!»

Зблідлий телефоніст простягнув руку до трубки. Шредер вихопив пістолет і вистрілив у телефоніста, а есесівцю і тому, що в цивільному, наказав:

— Не рухатися. Інакше я прострелю ваші голови!

До приміщення вбігли партизани. Майор Нікітін, побачивши Шредера, опустив автомат. Білявий «есесівець» запитав німця:

— Все гаразд, гер Шредер?

— Так, — відповів той, — перед вами Клейст, ведучий хімік концерну «Фарбеніндустрі», винахідник газу «білий дракон». Він тримає портфель з документацією. Це теж, — Шредер показав на цивільного, — представник фірми, спеціаліст по отруйних речовинах.

Білявий «есесівець» тут же переклав його слова і додав:

— Станція повністю захоплена партизанами. «Кукушка» готова до відправлення.

У приміщення вокзалу зайшло ще кілька партизан з Леонідом Поухом.

— Цих двох доставити в загін, — наказав Поуху майор, показуючи на Клейста і представника фірми, — і візьміть у них портфель. Там секретні папери.

Шредер подивився на годинника, зняв з апарата телефонну трубку:

— Прошу дати об'єкт номер один. Доповідає «Бремен». Вантаж одержано. Вирушаю на базу. Повний порядок.

Поклавши трубку на апарат, він сказав майору:

— Ваші солдати, як ми домовилися, мають сорок хвилин утримувати залізничний роз'їзд. Ніхто протягом цього часу не повинен дзвонити з цього телефону.

До «кукушки» під'їжджали підводи, на них вантажили балони з отруйним газом, ящики з продовольством. Їздові поспішали, підганяли стривожених коней.

Нікітін з Шредером зайшли в будку «кукушки».

— Солдати знають, як повинні діяти в підземеллі? — запитав Шредер.

— Так, — заспокоїв його Нікітін, — кожен з них знає свої обов'язки.

У будці «кукушки» сидів партизан у рогових окулярах і мундирі німецького залізничника.

Він уважно приглядався до приладів, чекав від майора вказівок.

Нарешті «кукушка» рушила. На роз'їзді лишилися партизани. Вони махали невеличкому, ніби іграшковому, поїзду руками, бажали успіху, щасливого повернення.

— Поїзд, — нагадав Нікітіну Шредер, — подається в підземний склад. За інструкцією балони з «білим драконом» мають бути вивантажені у віддаленому гроті. Не доїжджаючи до нього, знаходиться склад з вибухівкою. Тут і будемо діяти. Чи знають ваші солдати, що їх чекає там, у підземеллі?

— Так, — відповів майор, — на проведення цієї операції йшли лише добровольці.

«Кукушка» минула невеличкий перелісок, і далі колія пролягла по зелених, некошених луках. Висока, густа трава побуріла, осіла від дощів та сонця і нагадувала зелено-рудий килим. Шредер стояв біля віконця і байдуже, якимось невидющим поглядом, позирав на луки. Майор одягнув чорні окуляри, задумливо поглядав на верхів'я далеких, прибережних верб, на блакитне небо, на якому повисли прозорі пір'ясті хмарини.

Поїзд наближався до Татарського острова. Паралельно з вузькоколійкою було прокладено рівну, як струна, бруківку. Зразу за нею починалися луки. «Кукушка» поволі піднімалася на пагорб.

За ним лежали мінні поля, оточені трьома рядами колючого дроту. Ще далі сіріли муровані дроти, стояла мінометна батарея.

Шредер наказав машиністу:

— Тут необхідно дати два протяжних гудки. Інтервал між ними п'ять секунд.

Над лугом двічі прозвучав пискливий голос «кукушки». Перед в'їздом на острів виріс смугастий шлагбаум. Шредер знову наказав машиністу:

— Перед шлагбаумом зупинити поїзд.

«Кукушка» зупинилася. До неї підійшов вартовий есесівець, запитав:

— Пароль?!

Шредер висунувся з віконця:

— Маршал Герінг, — і подав перепустку.

Поволі піднявся важкий смугастий шлагбаум, поїзд рушив далі, наблизився до в'їзду у підземелля. Черговий есесівець знову перевірив перепустку Шредера, натиснув на важіль — і масивні металеві ворота беззвучно розчинилися. За ними роззявив пащеку кам'яний тунель, залитий яскравим, аж білим, електричним світлом. «Кукушка» пірнула в нього.

По обидва боки тунелю чорніли отвори давніх виробок, заповнені ящиками, величезними котушками з кабелем, металевими бочками.