Чтение онлайн

— Це довга історія, ви маєте час?

Ми згідно кивнули головами.

— Ну то запускаймо плівку.

Вікторія поступила на соціальну реабілітацію в Познані. Через два місяці безтурботного студентського життя її викликали до адміністрації гуртожитку номер п’ять.

— Ти мусиш негайно звільнити кімнату, — почула вона. — Наш комп’ютер щойно видав перелік нелегальних мешканців.

— Ну та й що? — зацікавилася Вікі.

— Ну і те, що ти є в цьому переліку. Мусиш забиратися геть, — сказала комендантка, пофарбована нарудо студентка восьмого курсу спеціальної педагогіки. — Це, мабуть, просто, що ні?

— Просто. Але несправедливо.

— А тобі хтось обіцяв справедливість? Ну власне, — невідь-чого втішилася комендантка.

— То що мені тепер робити?

— Можеш написати заяву, щоб тобі надали місце. Але якщо, як ти стверджуєш, тобі його вже надали…

— Звісно, що надали, у вашому гуртожитку, — рознервувалася Вікторія.

— То, виходить, удруге ти його не дістанеш, — добила її дівчина за комп’ютером, бавлячись золотавим локоном.

— Ти можеш подати апеляцію, — озвався студент десятого курсу соціології, який підробляв у гуртожитку бухгалтером. — Але маєш небагато шансів. Місце зазвичай одержують ті, хто раніше тут уже мешкав.

— Але я саме мешкала, — з розпачем пояснювала Вікторія. — Аж до сьогодні.

— Краще тим не вихвалятися, — порадила комендантка. — Ти мешкала нелегально, і тобі може за це влетіти.

— Нехай спочатку влетить тому комп’ютеру, який це визначив, — гаркнула Вікі, і за мить її попросили залишити адміністрацію.

Почалася кривава бійка за куток. Але в середині семестру важко знайти щось годяще. На початку січня Вікторія вичерпала всі ідеї, де ще можна переночувати бодай одну нічку, й повернулася додому. Двері відчинила сама. Кинула «привіт» мамі, втупленій в екран телевізора, й повідомила, що тимчасово залишає навчання, бо не має чим платити за житло.

— Ти хоч раз у житті даси мені спокійно подивитися «Краплі кохання»? — крикнула мама.

— Вибач, — буркнула Вікторія, вішаючи плащ у коридорі.

— Ну і тепер я через тебе не знаю, чи сказав урешті Пйотр Альдоні про те, що їхній син має серйозні проблеми! Така важлива сцена! — зажурилася мама.

— Цю серію повторять завтра вранці, то й подивишся.

— Повторять, повторять, — рознервувалася мама. — Може, я не можу чекати аж до завтра.

— А може, Торочкова знає? — запропонувала інший вихід Вікторія.

— З Торочковою я не розмовляю, — буркнула мама. — І з Банасиковою теж.

— Тоді я вже і справді не знаю, чим тобі допомогти, — Вікторія безпорадно опустила руки.

— Чекай, чекай, — цитьнула на неї мама. — Зараз він, мабуть, їй скаже. Тільки не заважай мені.

Вікторія навшпиньки вийшла до кухні, де терпляче дочекалася закінчення серії «Крапель».

— Ну, він таки сказав, — повідомила мама, задоволена, що була присутня при розмові Пйотра з Альдоною. — Тепер вони разом дадуть раду проблемам сина.

— Це добре, — зраділа Вікторія. — А що поза тим?

— Пйотр дуже виправився. Він от уже три серії думає тільки про те, як допомогти синові.

— Чудовий батько, — визнала Вікі.

— Та вже не такий, як твій. Халамидник і трутень. Усе звалив на мої плечі. Самі турботи. А тепер ще й ти, напевно, привезла погані вісті.

— Не найліпші, — зізналася Вікторія. — Я повернулася, бо мені бракує грошей, аби знімати хату.

— Як це бракує? Ти не маєш грошей? — здивувалася мама.

— Не маю, — визнала Вікі. — Соціальної допомоги вистачає тільки на обіди, а з уроків я оплачую трамвай і сніданок із вечерею.

— Хіба ти не можеш знайти більше уроків?

— Я обклеїла оголошеннями ціле місто. Зголосилося тільки троє охочих.

— А якась інша праця? В крамниці, чи там прибиральницею…

— Мамо, я на першому курсі стаціонару. Мушу часом щось підготувати до семінару, вже не згадуючи колоквіумів і тестувань.

— Чому мені так не щастить? — Мама Вікторії витерла бірюзові повіки ганчіркою для посуду. — Чому мене це спіткало? Інші діти так швидко виростають і дають жити батькам. Твій татусь не вишле навіть листівки до свят, засів у тому своєму потягу і все має в носі. А я мушу мучитися і ще вислуховувати твої нарікання. Начеб не мала власних проблем. А я маю їх багато. Вугілля подорожчало. Торочкова знову залила нам балкон. І ще без угаву падає дощ.

Я повернулася після чергового іспиту і ледве дочовгала до ліжка.

— У нас страшенно зимно, — прошептала захриплим голосом, трясучись, як желе в хиткому диліжансі.

— Таж ми наставили обігрівачі на максимум, — здивувалася Вікторія. — Дивися, майже шістнадцять градусів. Тільки біля вікна десять.

— Можливо, це припізніла реакція на конфлікт із татом, — визнала я, натягаючи шерстяний светр і шапку-вушанку.

— Або ти підхопила десь грип. Тримай термометр.

— Мене теж якось дивно ламає, — озвалася Мілька. — І теж не найтепліше, а тим часом я щойно повернулася з-під турболамп.

— Поміряєш після Вишні, — сказала Вікі, лаштуючи наш довоєнний алюмінієвий чайник. — Ну, покажи той термометр, — простягла вона долоню. — Все ясно, сорок і дві десятих. Де у нас якісь ліки? А ти залазь до Маріїного ліжка, бо ж не будеш лежати на тому холодному матраці під вікном. Ти мусиш пропотіти, а ліжко Марії біля пічки. Я зроблю тобі чай.

— Зроби й мені, — попросила Мілена. — На полиці біля вікна стоїть слоїк малинового варення. Вчора я зробила цю безцінну покупку. І гадаю, що кілька слів визнання були б цілком до речі.

— Ти богиня, Мілько, але тепер зосередься на термометрі. І не махай так руками, бо він випаде тобі з-під пахви.

— А де лежатиме Марія? — запитала я після того, як Вікторія загорнула мене ковдрою аж по самісінькі брови.

— Переселимо її до Травки. Може, нарешті між ними спалахне іскра. Покажи термометр, русалко. Ну, гарні речі. Більш як тридцять дев’ять, і тебе не лихоманило?

— Тепер трохи є, але кажу тобі, я ж була в солярії.

— Натягай спортивний костюм, а потім під ковдру. Я принесу вам той чай і вийду по щось їстівне.

Вікторія вийшла, а ми залишилися самі, трясучись від холоду, кожна під своєю ковдрою. За годину до кімнати зайшла Марія.

— Я ледве допленталася, — простогнала вона. — У мене, здається, двісті градусів гарячки. Як негайно не ляжу, то зараз беркицьну. О Боже, а хто це в моєму ліжку?

— Я вже йду…

Я так різко сіла на матраці, аж запаморочилося в голові.

— Ходи до мене, — сказала Мілька, запрошувально відгортаючи ковдру. — Ми помістимося втрьох.

Я виповзла з-під ковдри й почалапала в бік столу. Оті вісім кроків ще ніколи не коштували мені таких зусиль. Начебто я йшла по Юпітеру.