Чтение онлайн

– А це хто?
– поцікавився Сидоренко.

– Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.

– Шо-шо?

– Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.

Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи не по собі, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі не клеїлася.

Пан Роман, зрозумівши, чому публіка зненацька замовкла, вирішив розрядити ситуацію:

– Прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схотіла відімкнути двері. Тож тепер щовечора гасить огень. Вона сумирна пані. Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сірники, щоб не грався. Пильнувала, щоб не палив у закапелках.

Шеф на підтвердження кивав головою.

Панові Роману здавалося, що він заспокоює гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок кинулася до сина, що спав у спальні нагорі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрійком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорного дерева, що стояли вкупі, зрозуміла, що тут колись спала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюючи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко ще до ранку зберігало тепло її старечого тіла.

– Ви як хочете, дівчата, але я з малим спатиму на розкладачці, - сказала Марго.

– Ноу проблем, - сонно позіхнули ті.

Марго звикла спати на краєчку ліжка в незручній позі. Тож вузька розкладачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:

– Вставай, сплюхо! Розіспалася!

– А чого такий алярм?

– Сніданок подано!

Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипучими сходами до вітальні.

За столом панувала гнітюча мовчанка. Чоловіків не було. Одні дівчата.

– Перепрошую за спізнення. Так солодко спалося!

У відповідь - нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмаленою скатертиною. "Новою", - відзначила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі парував зелений омлет. "Зі шпинатом!" - знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишуканість!

Дівчата мовчали і без апетиту колупали омлет.

– Смакота!
– урочисто оголосила Марго. Хто готував? Пан Роман?

– Пані фон Цигельдорф, - злісно відзначила

Свєтка.

Марго розсміялася на дотепний жарт.

– Я не жартую, - похмуро сказала Свєтка.

– Що, ви знову відвідали "той світ"? Я - ні. безтурботно заявила Марго. — Я спала, як убита.

– Зате ми не склепили повік!

– Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!

– А ти звідкіля знаєш, ти ж спала "як убита",-єхидно процідила Свєтка.

– Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.

– А чого нам не сказала?

– Хіба й так не ясно? А де всі?

– Пішли з баронесою фон Цигельдорф і не повернулися, - без ентузіазму заявила Леська.

– Вона, здається, графиня, - зауважила Марго.

– Яка різниця!

Так куди вони пішли?

– На Личаків.

– Куди-куди?

– Кладовище у Львові так називається. То хто ж готував сніданок?

– Та сказано тобі: графиня. Вона повернулася, а вони - ні.

Марго замислилася.

– Дівчата, а вам не здається, що ми всі "поїхали"?

– Давай доїдай, і ходімо шукати цих придурків!

– Куди? На кладовище? Е, ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!

Дівчата сиділи і думали, що робити.

– Вони самі знайдуться!
– заспокоювала їх Мар-го.
– Не треба нікуди ходити. До речі, котра година?

– Шоста, - без ентузіазму сказала Леська.

– Ви таки божевільні!
– обурилася Марго.
– Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!

Дівчата мовчали.

– Ви як хочете, а я пішла спати!

Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрійко і сказав:

– Ма! Я упісявся!

Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:

– Нічого, синку! Таке буває! Спи!

За шістнадцять років вона вже звикла спати в мокрій постелі.

Але Андрійко не хотів більше спати. Він бродив у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відкривав і закривав шухлядки, заглядав під ліжко, дивився у величезне дзеркало.

Знизу долинув галас. "Треба вставати!" - подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.

Унизу за столом кавувала вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.

– Ну. як Личаків?
– поцікавилася Марго.

– Личаків у місячному сяйві — це щось особливе, пані Маріє!
– радісно повідомив пан Роман.

– Склепики собі вибирали?
– пожартувала вона у відповідь.

Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видовищем, пані Маріє!

– Мене звати Марго.

– То якесь ім'я нефайне - Марго. Зате Марія -люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?

– Мама моя звідтіля. А що?

– Маруся Богуславка...
– замріяно промовив пан Роман.

– А що ж графиня?
– перевела на іншу тему Марго.

– Графиня вже спить. Вона все вдень спить.

– Ага, - сказала Марго, хоча нічого не второпала.
– Які на сьогодні плани?

– О десятій зустріч із родичем нашого американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там - побачимо, - пояснив шеф.

Група соціологів сиділа у кав'ярні в центрі Львова, а зв'язковий спізнювався.

– Як його хоч звати?
– спитав хтось.

– Звати не знаю як, але буде вбраний в довгого червоного плаща.

Усі перезирнулися, але нічого не сказали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Сидоренко їли морозиво. Інші куштували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відрізняється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього долинав запах щойно випитого пива.